Масивні двері маєтку з гулким, протяжним скрипом, що розірвав смертельну тишу, відчинились, відкриваючи перед нами довгий, холодний, чорний коридор. Важку кам’яну стелю тримали величні, грубо висічені чорні колони, що височіли, як стовпи темряви, а тьмяне мерехтіння кількох невеликих кованих люстр відкидало на стіни химерні, спотворені тіні, які ворушилися, наче живі, посилюючи відчуття присутності чогось невидимого. Світла було обмаль, тому ми рухались по коридору не поспішаючи, кожен крок здавався нескінченним, прислухаючись до кожного звуку, що розчинявся в цій гнітючій тиші.
Ісфет нервово смикала мене за руку, сама боячись, що перечепиться та впаде, бо її черевики ковзали по вологому, слизькому кам'яному покриттю. Наші кроки відлунювали глухим, неприємним звуком, який здавався надто гучним у цій напівтемряві, розносячись луною по коридору. Холод пронизував до кісток, а запах сирості та давнього каменю наповнював легені. Пройшовши ще декілька поворотів, що губилися у темряві, і проминувши декілька темних арок, які виглядали, як пащі чудовиськ, ми нарешті вийшли до ще одних масивних дверей. Їх охороняли два кремезні чоловіки в чорних, важких обладунках, що поглинали світло. Обличчя їхні ховались за металевими шоломами з вузькими прорізами для очей, з яких на нас дивилися порожні, сталеві погляди. Вони не мовили й слова, лише втупились у нас, немов оцінюючи, чи маємо право йти далі, і їхнє мовчання було гнітючішим за будь-який звук.
— Ведемо полонянку до Володаря по його наказу, — відзвітувала Ісфет охоронцям, її голос, зазвичай різкий, тепер звучав дещо приглушено, можливо, від поваги або страху перед цими велетнями.
Охоронці мовчки перезирнулись, їхні шоломи ледь помітно скрипнули, і без жодного слова відчинили важкі двері, що знову випустили протяжний, загрозливий скрип. Перед моїми очима постав величезний, просторий зал, залитий слабким, мерехтливим світлом, що виходило від прихованих джерел. Темрява здавалась живою — наче чорний дим, що клубочився між колонами й тихо сковзав підлогою, обіймаючи все навколо своїми невидимими щупальцями.
У залі було повно народу: безмовні силуети стояли обабіч, приховані у напівтемряві, їхні погляди, здавалось, пронизували наскрізь, відчувалися на шкірі, хоч я й не бачила їхніх облич. Це були не просто тіні, а живі істоти, чия присутність була майже фізичною. Навпроти входу, коло протилежної стіни, височів темний трон, що виглядав як вирізьблений з обсидіану. До нього вела доріжка, встелена чорним оксамитовим килимом, що поглинав будь-який звук.
Ми рушили вперед по цьому килиму, і кожен крок здавався нескінченним, ніби я йшла по лезу ножа. Поки ми йшли, я озиралася, намагаючись запам'ятати кожну деталь, і уважно вивчала присутніх. Серед Постатей я впізнала кількох божків з печер Шака, їхні обличчя були спотворені страхом або ж покірністю, а також кілька облич, що бачила в маєтку Шео. Їхня Присутність тут, у цьому похмурому місці, лише підсилювала тривожну атмосферу та мої підозри. Цей зал був наповнений напругою, яка, здавалося, могла вибухнути будь-якої миті.
Раптом Ісфет різко зупинилась, потягнувши мене за собою.
— Пане, ми привели ту, яку ви бажали бачити, — промовила вона, схилившись перед троном на одне коліно, її голос був незвично покірним, майже підлабузницьким.
Те саме зробив і чоловічок, що вів мене. Він різко смикнув за мотузки, якими були зв'язані мої руки, — я втратила рівновагу й з гуркотом впала на коліна, відчуваючи гострий біль у потилиці та колінах.
— Ну нарешті, — пролунало з трону. Голос був гучним, роздратованим і гримів по залі, наче розкат грому, змушуючи всіх присутніх затихнути та здригнутися. — Я вже думав, зістарюсь, доки ви прийдете! Ви надто довго зволікали, а мій час дорогоцінний! Значить, саме ти — перепона моїм планам?!
Я повільно підняла очі, відчуваючи на собі десятки невидимих поглядів. На троні сидів чоловік, його риси були до болю знайомі, але я не могла пригадати, де бачила його раніше. Довге чорне волосся спадало на плечі, мов темний водоспад, шкіра — біла, мов порцеляна, контрастувала з його темним вбранням, а очі — холодні, яскраво-сині, ніби крижані озера, що пронизували наскрізь. Він підвівся з трону й неквапно рушив до мене, його кроки лунали в тиші, наче удари молота по ковадлу, відлунюючи в залі.
— Невже жалюгідна людинка думає, що має право вирішувати долю богів? — зловісно промовив він, зупинившись за кілька кроків від мене, і в його голосі відлунювала глибока, майже відчутна зневага, що різала, як ніж.
— Я не обирала цієї ролі, — тихо відповіла я, дивлячись йому просто в очі, намагаючись не видати свого страху. Мої слова пролунали в напруженій тиші, здавалося, надто голосно.
Він зупинився за крок від мене, схилившись так низько, що я відчула ледь вловимий запах металу й холоду, що линув від його одягу, мов від давньої зброї. Його тінь повністю накрила мене.
— Але обрана ти була, — прошепотів він, і в його словах бриніло щось між загрозою та задоволенням, немов хижак, що нарешті зловив свою здобич.
— Володарю, ми привели вашого брата, — відзвітував чоловік, що зайшов через бокові двері, його голос був поспішним, ніби він боявся запізнитися.
— Введіть! — рявкнув він, і залу прорізав лункий відголос його голосу, що змусив стіни затремтіти.
Двоє охоронців ввели — чи скоріше втягли — побитого Еріка. Його обличчя було в синцях, губа розбита, а кроки хиткі, майже невагомі. Він ледве тримався на ногах. І тут мене наче вдарило: чоловік, який щойно підійшов до мене з трону, був схожий на нього… надто схожий. Це ж його очі! Тільки холодніші, порожніші.
— Еріку! Що з тобою зробили?! — вскочила я й кинулась вперед, та не встигла й кількох кроків зробити, як різкий удар у груди відкинув мене назад, мов ляльку, позбавивши подиху. Я впала, боляче вдарившись.
— Тобі не давали права голосу. Сиди і мовчи, — холодно мовив той самий чоловік, чиє обличчя було так схоже на Еріка. Його погляд більше не був злим — він був байдужим, мов крижана безодня, що поглинає все, що потрапляє всередину.
— Еребусе… зупинись, — прохрипів Ерік, ледве тримаючись на ногах, його голос був ледь чутним шепотом. — Ти… зайшов занадто далеко.
Еребус наблизився до брата і нахилився так, щоб бачити його очі.
— А ти, як завжди, думаєш, що знаєш, що правильно, — сказав він тихо, його голос був спокійним, але сповненим глибокого презирства. — Але цей світ давно вже не твій. Тепер — мій. І твоя участь у ньому закінчена.
