Масивні двері маєтку з гулким скрипом відчинились, перед нами відкрився довгий, холодний, чорний коридор. Важку кам’яну стелю тримали величні чорні колони, а тьмяне мерехтіння кількох невеликих кованих люстр відкидало на стіни химерні тіні, які ворушилися, наче живі. Світла було не багато тому ми рухались по коридору не поспішаючи, прислухаючись до кожного звуку, що розчинявся в тиші.
Ісфет все боялась, що перечепиться та впаде, бо її черевики ковзали по вологому кам'яному покриттю. Наші кроки відлунювали глухим звуком, який здавався надто гучним у цій напівтемряві. Пройшовши ще декілька поворотів і проминувши декілька темних арок, ми нарешті вийшли до ще одних масивних дверей. Їх охороняли два кремезні чоловіки в чорних обладунках, обличчя яких ховались за металевими шоломами з вузькими прорізами для очей. Вони не мовили й слова, лише втупились у нас, немов оцінюючи, чи маємо право йти далі.
- Ведемо полонянку до Володаря по його наказу. - відзвітувала Ісфет охоронцям.
Охоронці мовчки перезирнулись і без жодного слова відчинили важкі двері. Перед моїми очима постав просторий зал, залитий слабким, мерехтливим світлом. Темрява здавалась живою - наче чорний дим, що клубочився між колонами й тихо сковзав підлогою.
У залі було повно народу: безмовні силуети стояли обабіч, приховані у напівтемряві, їхні погляди, здавалось, пронизували наскрізь. Навпроти входу, коло протилежної стіни, височів темний трон. До нього вела доріжка, встелена чорним оксамитовим килимом.
Ми рушили вперед. Поки ми йшли, я озиралася й уважно вивчала присутніх. Серед Постатей я впізнала кількох божків з печер Шака, а також маєтку Шео. Їхня Присутність тут лише підсилювала тривожну атмосферу.
Раптом Ісфет зупинилась.
- Пане, ми привелу ту, яку ви бажали бачити, - промовила вона й схилилась перед троном на одне коліно.
Те саме зробив і чоловічок, що вів мене. Він різко смикнув за мотузки - я втратила рівновагу й впала на коліна.
- Ну нарешті, - пролунало з трону. Голос був гучним, роздратованим і гримів по залі, змушуючи всіх затихнути. - Я вже думав, зістарюсь, доки ви прийдете! Значить, саме ти - перепона моїм планам?!
Я повільно підняла очі. На троні сидів чоловік, щось до болю знайоме було в його рисах. Довге чорне волосся спадало на плечі, шкіра - біла, мов порцеляна, а очі - холодні, яскраво-сині. Він підвівся з трону й неквапно рушив до мене, його кроки лунали в тиші, наче удари молота.
- Невже жалюгідна людинка думає, що має право вирішувати долю богів? - зловісно промовив він, і в його голосі відлунювала глибока зневага.
- Я не обирала цієї ролі, - тихо відповіла я, дивлячись йому просто в очі.
Він зупинився за крок від мене, схилившись так низько, що я відчула ледь вловимий запах металу й холоду, що линув від його одягу.
- Але обрана ти була, - прошепотів він, і в його словах бриніло щось між загрозою та задоволенням.
- Володарю, ми привели вашого брата, - відзвітував чоловік, що зайшов через бокові двері.
- Введіть! - рявкнув він, і залу прорізав лункий відголос його голосу.
Двоє охоронців увели - чи скоріше втащили - побитого Еріка. Його обличчя було в синцях, губа розбита, а кроки хиткі. І тут мене наче вдарило: чоловік, який щойно підійшов до мене з трону, був схожий на нього… надто схожий.
- Еріку! Що з тобою зробили?! - вскочила я й кинулась вперед, та не встигла й кількох кроків зробити, як різкий удар в груди відкинув мене назад.
- Тобі не давали права голосу. Сиди і мовчи, - холодно мовив той самий чоловік. Його погляд більше не був злим - він був байдужим, мов крижана безодня.
- Еребусе… зупинись, - прохрипів Ерік, ледве тримаючись на ногах. - Ти… зайшов занадто далеко.
Еребус наблизився до брата і нахилився так, щоб бачити його очі.
- А ти, як завжди, думаєш, що знаєш, що правильно, - сказав він тихо. - Але цей світ давно вже не твій. Тепер - мій.
