Сидячи там, біля затухаючого вогнища, у тому Богом забутому і дияволом проклятому місці, я дивився смерті в обличчя і в подол своєї жінки, так майстерно відтворений корягою. Я бачив, як Бояні став найщасливішою людиною на всьому світі. Дивися, як щасливішими ставали мої друзі, мої браття. У всьому я відчував загибель і в усьому вбачав порятунок.
Я марив про мир, про те, що я міг би не сидіти біля холонучих залишків вогню, не відчувати подих смерті на своему чолі так близько, ніби я вже вмер. Я поглядом шукав свою жінку з дитиною, чиї постаті раз за разом поринали у пітьму з кожним розкатом грому. Не розумів, як вдалося їм пройти стільки, не змерзнувши, не загинувши. Зараз зима. Зараз війна.
Я вбачав себе дитиною, що бігає коло хати. Мати кличе мене додому. Вона приготувала вечерю, таку ж смачну, як і завжди. Але я не хочу йти, бо моїх друзів ще не покликали - в них ще не готова смачна вечеря. Якби мені зараз ту вечерю. Я б віддав усе, що маю, усі гроші, якби їх не з'їв Сабо.
Я й сам хотів би стати щасливим. Усередині мене боролися розуміння, що мені ще залишилося, для кого жити та відчуття, що це вже не є можливим. Сам я вже не знав, за що мені боротись. Я мріяв про рідну землю, про рідну Україну, але я не повернусь. Ніколи не повернусь.
Сину мій, я не побачу, як ти станеш дорослим. Як ти не прийдеш вчасно до дому, бо твої друзі ще не пішли. Мене не буде поруч, коли тебе треба буде захистити від світу, де людина - гарматне м'ясо, де немає місця любові, тільки болю. Сину мій, вибач мені.
Жінко моя, не чекай на мене. Бо вони вирішили, що у цьому світі забагато людей щоб берегти чиєсь життя. Я не буду з тобою, коли наш син не прийде вчасно до дому. Я буду лежати мертвий, біля затухаючого вогнища, у тому Богом забутому і дияволом проклятому місці.
