Забери мої очі бо я вже не можу це бачити. Не можу дивитись на ті самі стіни, тих самих людей і то небо, до якого раніше підіймав голову щоб побачити красиве та згадати важливих.
Мені вже не треба нічого бачити. Моє небо в моїй голові, разом з усією його красою та усіма важилимими бо це і є той я, яким хочу залишитись.
Ти можеш забрати мої руки. Я не маю в них потреби. Вони не тримають ті стіни, що вже рухаються, а не тремтять. Мої руки нагадують мені про всіх, хто колись їх торкався. Можливо тобі навіть стане часу порахувати, скільки разів ними проривався зсередини біль. Мені ще не стало.
Візьми собі мої спогади бо я хочу спати. Мені вже не треба пам'ятати ті стіни, людей і то небо. Більше за це я хотів би тільки не пам'ятати себе самого.
Перерва. Лише одна невелика перерва довжиною у решту моїх років. Без можливості щось побачити, зробити чи згадати. Без можливості ще на мить стати собою. Довкола є небо, що я збережу з собою. Воно тримає тих, хто вже не піде. Це ти не зможеш забрати, а від мене й не буде прохання.
Забери те, що є мій неспокій і залиш мир. Це буде мій сон, мій перепочинок та моя власна, довжиною у мить, вічність. Наодинці з тим собою, який вже нічого не побачить, не зробить та не згадає. З тим, хто вже ніколи не завдасть болю і не відчує його. З тим, хто знайшов свій спокій, та свою власну, неймовірно коротку вічність.
