Про зміну звичок, улюблене прочитане за рік та кілька рекомендацій.
Протягом довго часу я був отим маніякальним власником книжок, котрий мусить бути їхнім першим читачем, тому купував виключно нові і виключно в папері. І якщо роки 4 тому я облишив лиш читати книжки, а почав їх ще слухати, то 2024-ий став роком, коли я позбувся отієї манії на нові книжки. Сталося це з двох причин: я захотів таки дістати й врешті прочитати ті книжки, котрі все не було змоги, грошей чи ще чогось і почав виловлювати бажане на olx і під час розпродажів книжок за донати, аби, як троянди та виноград — поєднувати приємне та корисне. Тож не чекайте побачити тут чогось дуже нового. Але можете натрапити на якийсь скарб, котрий могли пропустити.
2024-го року вдалося прочитати 187 книжок. Це гірший показник, ніж роком раніше майже на 30 одиниць, але загалом доволі добре, а може й навіть забагато. Проте варто зважити, що останні місяці 2-3 я майже не читав, бо взявся більше писати. А в попередні, власне, майже не писав, тому якось так. Виходить, що є час писати і є час читати, і вони майже не пересікаються.
Як вдалося начитати так багато? Відповідь та ж, що й минулого року — аудіокнижки. Зокрема польський сервіс Empik Go зараз майже щомісяця викидає якісь акційні підписки, типу 3 книжки за 5 злотих, то воно ніби й гріх на таке не спокуситися. В них зараз ще є взагалі річна підписка безліму за половину ціни, то воно дуже вигідно виходить.
Якось пробував перевести, скільки би мені коштувало прочитати всі ті книжки, які послухав польською за останні 3 роки, то якщо поставити умовну ціну в 25-30 злотих за книжку в середньому, то вийде десь 66 000 гривень. Себто десь 22 тисячі в рік. Тайтаке.
Раз вже я згадав про польський сервіс, то додам одразу, що українською я слухав книжки переважно в Underbooks, Megogo (переважно класику та записи аудіоверсій від Українського радіо) та кілька в Абук.
Найкраще, що трапилося мені в минулому книжковому році:
Під час чергового книжкового розпродажу за донати від Зграї я вихопив маленьку збірочку прози Емми Андієвської. Дуже тому зрадів, бо десь умудрився затиндрити її “Джалапіту” 100 років тому видану Василем Ґабором у моїй улюбленій серії “Приватна колекція”. Але післясмак прочитання цієї збірки виявився двояким. З одного боку, Андієвська розкішна. В збірці є “Джалапіта”, а “Джалапіта” — це одне з найкращих, що ставалося з українською літературою. З иншого, видавництво Андронум (як розумію — тійсно пов’язане з Мультимедійним видавництвом Стрельбицького), яке видало цю “Казку про Яян”, як називається збірка, схоже зовсім не запарювалося ніякою редактурою чи коректурою, тому там величезна купа помилок, які явно не належать перу пані Емми. Через це книжку боляче читати. Сподіваюся таки якось написати про свої улюблені книжки, то там більш детально розпишу і про “Джалапіту”, і про творчість Андієвської, але загалом — це про відсутність рамок. Авторка нам ніби показує, що можна витворяти з уявою та словами. Це розкішно, сміливо і поза всякими межами. Це надихає і тішить. Отож дуже рекомендую прозу Андієвської і дуже не рекомендую подібні видання.
Минулий рік був плідним на читання Бруно Шульца. А читання Бруно — це завше хороша ідея. Тільки тепер се було перечитування. Коли я в році так 2014-му вперше читав його збірку, видану А-ба-ба-га-ла-ма-гою в перекладі Юрій Андруховича — то для мене се наче стало справжнім одкровенням. Це неймовірне враження, навіть ще більше, ніж колись мене заскочила та ж Емма Андієвська. Бруно писав так і Андрухович так його переклав, що цим хочеться смакувати, бо там величезну роль грає не тільки бурхливезна уява, а й ритміка тексту, слова, кожна деталь. Тому після того важко повертатися в дійсність, бо налаштовуєшся на якийсь особливий шульцівський лад. Я можу дуже довго патякати про те, як захоплює мене Шульц і те, як він зміг мітологізувати рідний Дрогобич, як тонко і ніжно він відтворює локації, ніби малює їх пензликом (а він ще й художник), як відтворює топографію міста та його нутрощів (а за освітою Бруно архітектор), але краще один раз це прочитати самому.
Колись мене більше вразив “Санаторій “Під Клепсидрою”. І ось в 2024-му я вперше послухав Бруно польською і тепер мені більше засмакували “Цинамонові крамниці”. Потім я ще раз прочитав українською, при чому “Крамниці” та оповідання поза збірками знову в перекладі Андруховича, а “Санаторій” в перекладі його попередників: Возняка, Шкраб’юка, Вишняускаса, Яковини та Гнатюка, і все ж переклад Патріярха смакує мені куди більше.
Але кожного разу під час цих перечитувань ти застановлюєшся ніби над чимось иншим, бо Шульц — се та література, де ти постійно може знайти щось нове. Це ніби давно знайома тобі кімната, але вона настільки насичена деталями, що скільки би ти в ній не перебував — не маєш шансу, аби пізнати її повністю, а тому просто насолоджуєшся деталями, стилем і багатством уяви творця.
Гарною несподіванкою минулого року стала для мене книжка “Кагарлик” Олега Шинкаренка. Я не мав від неї ніяких великих очікувань, але несподівано це виявився дуже хороший абсурд на тему російсько-української війни через 100 років, котру пан Олег написав ще до повномасштабки. Роботи, матриці, філософія, вічний питун, батюшки і пошук коханої через час і простір. Дуже добре, незвично. Однознашно рекомендую.
Кілька років тому, вже не пам’ятаю де, натрапив на рекомендацію книжки, де начебто дуже тонко прописана еротичність. Я випадково натрапив на цю нотатку, почав шукати й виявив, що це “Мадам” Антоні Лібера. І ба більше, що кілька років тому її видав “Крок”. Видав в красивій обгортці, тому я не стримався й придбав. Дуже вже хотів зрозуміти, якою є та витончена еротичність. Скажу одразу, що вона там дууууже тонка, але добре повертає в світ підліткових фантазій і напруги. В ній гарно прописана підліткова обсесія. Якщо у вас були якісь почуття до вчителів, то може видатися вам близькою. Автор здорово все закручує і накручує, що легко повірити, наче все так і було, він красиво обігрує твори, тому філологи, котрі читали всі книжки, які там згадуються або просто тямлять, то можуть від душі просмакувати тим, як Лібера цим грається. І автор гарно затягує в цю пастку думання в його дусі, хочеться писати такі неадекватні листи, так гратися по-дитячому з словами й на трохи повернутися в підліткові часи, коли всі чуття відчуваються так гостро.
Окремо хочу виділити Італо Кальвіно та його “Якщо подорожній одної зимової ночі”. Це чудовий постмодерний роман, складений із шматків инших історій та майстерно переплетених до купи канвою сюжету. Там є 2 чи 3 історії, котрі справді би дуже хотілося, аби Кальвіно перетворив у повноцінні книжки. Коли читав “Подорожнього”, то задумався, що це класна ідея, коли в тебе, як в порядного автора є з десяток-півтора задумів, але нема здоров’я, бажання і часу, аби всіх їх розписати — то ось тобі вихід: вигадай, як це все поєднати до купи і просто збери в одну книжку.
“Бухарест: пил і кров” польської репортерки Малґожати Реймер — найкраща репортажистика, яку читав в 2024-му. Це книжка, що розповідає про складну історію Румунії та румунської столиці в 20-му столітті: весь той жах між нацистами та комуністами з усіма звірствами, жахами режимів та в сейсмішно активній зоні, де розташований Бухарест, існуванню котрого постійно загрожують землетруси. Сильно і класно написано, з гумором, з деталями, подекуди красивими, але куди частіше — страшними, з відчуттям румунів, між яких Реймер прожила багато років.
Ореста Осійчук “Абрикосова книгарня”. Я би не записував цю книжку в улюблені, але вона дуже добре написана, і попри весь жах, через який авторка протягує своїх героїв — її хочеться читати.
І остання книжка в цьому переліку це “The language of war” Олександра Михеда. Я слухав її англійською, а українською вона вийшла під назвою “Позивний для Йова”. Це важлива книжка про російсько-українську війну із правильно розставленими акцентами про вину росіян, із багатьма історіями злочинів та особистим досвідом автора. Тому це чудовий зразок книжки, котру раджу давати почитати іноземцям, котрі знають про війну мало або не розуміють, чому ми кенсилимо російську культуру і погано ставимося до хароших рускіх.
Кілька категорій
Найбільше розчарування: Ловець у житі Селінджера. Мабуть, справа в очікуваннях, котрі створює соціум довкола книжок. Ось так постраждав і “Ловець…”, бо він втрапляє завше в якісь топи того, що просто необхідно прочитати. Ну, може й необхідно було років 20 тому, але точно не зараз, бо тепер ця книжка виявилася мені абсолютно чужою і незрозумілою. Якийсь суцільний бардак (бурчить по-старечому). Тому ця категорія може радше мала би називатися “невиправдані очікування, котрі ти сам собі створив”.
В категорію саме із такою назвою міг би віднести два українські супербестселери, котрі прослухав в 2024-му: “Танці на кістках” Андрія Сем’янківа та “Я бачу, вас цікавить пітьма” Іларіона Павлюка. Вони мене не захопили. Вони добре прописані, але ті претензії, які виникають в мене — це радше мої внутрішні якісь питання. Ну і, можливо, не мої жанрово книжки. Хоча той ж “Білий попіл” Павлюка мені сподобався більше і видався цікавішим. Менш клішевим, як мінімум.
Найбільша книжка: “Нічний постоялець” Шмуеля Йозефа Агнона, Нобелівського лауреата родом із сусіднього до мене Бучача (місто в Тернопільській области). Це явно книжка не для всіх. Треба бути норм так мотивованим, аби прочитати ці 700+ сторінок про поневіряння єврея, котрий повернувся із Землі обітованої в рідне місто після Першої світової, або трохи прибабахнутим. Оскільки я мав і мотивацію, бо мені цікавий цей зниклий світ єврейства на наших теренах, їхні традиції і т.д., ну і сам я трохи того, тому можу сказати, що се виявилося менш складним, ніж я уявляв. Ця книжка доволі-таки специфішна через саму манеру розповіді автора, він досить занудний, особливо в релігійних питаннях, але там трапляються цікаві описи реалій повоєнного життя, тішить його любов до лісу і різні деталі про життя єврейської громади на наших теренах.
Найсмішніше, що читав: шматок оповідання “За будь-якої погоди” Кадзуо Ішіґуро в його “Ноктюрнах”, з якого я реготав серед ночі. Там дуже смішна абсурдна ситуація, але вся книжка далеко не така весела.
Подія року: я врешті прочитав Гаррі Поттера. Дуже довго відкладав цей момент, але таки здався. І не шкодую. Я не став поттероманом, але з повагою ставлюся до цих текстів, особливо до останніх частин, хоча перші теж заслуговують на увагу за свою легкість відносно того, що твориться в подальших.
Книжки, які також хотів би виділити: це ті, котрі точно не можу записати в най-най, але вони варті того, аби їх згадати. “Нестерпна легкість буття” Кундери та “Сатурнін” Зденек Їротка зі специфішним чеським гумором, трилогія про джур Володимира Рутківського, яка пронизана ідеєю дружби українського і кримськотатарського народів, “На лезі клинка” і дві инші книжки з цієї серії Джо Аберкромбі, дуже життєва казка “Місце для дракона” Юрія Винничука, дивна історія про людей та птахів “Німий бог” Юркі Вайнонена, репортаж про Африку та ставлення європейців до неї та її мешканців Kydrynski Marcin "Dal", репортаж про ставлення японців до тимчасовости, що пов’язана із різними катаклізмами від Boni Katarzyna "Ganbare! Warsztaty umierania" та спогади Joanna Bator про її перебування в Японії "Japoński wachlarz", “Тінь вітру” Карлоса Руїса Сафона, “Antologia polskiego cyberpunka”, де є кілька дуже вдалих оповідань і гарна жанрова суміш, “Клавка” Марини Гримич про життя українських письменників в Роліті (київському аналогові харківського будинка “Слово”). А також рукопис, яким зі мною поділилася одна чудова людина, за що я їй дуже вдячний і сподіваюся, що всім нам вдасться невдовзі почитати його вже у вигляді книжки. Насправді цей перелік ще можна було би продовжувати, але час спинитися.
Трохи статистики
На ґудрідс занотував лиш третину, та й помітив, що з десяток, а може й більше книжок там тупо нема. Може таки ще зроблю спробу перенести прочитане туди, але, якщо чесно, мотивації так робити небагато, а важливого часу втратити можна так купу.
Радий, що вдалося прочитати книжки шістьма мовами. Звучить, звісно, гучно, але по суті читав і слухав переважно українською і польською — 94 та 70 книжок відповідно. Ще 8 білоруською, 2 чеською і по одній англійською та словацькою. Слухати чеською та словацькою виявилося викликом, тому, власне 1 чи 2 книжки я так і скіпнув, бо втямив, що є твори, для яких тобі таки бракує базової лексики.
Минулого року мріяв, аби врешті прочитати щось італійською. Робив кілька спроб, але навіть аудіо дитячої літератури мені поки не пішло. Але, сподіваюся, що таки дійду до цього колись. Може, в спокійніші часи.
Тепер про статистику в розрізі медіумів: 146 аудіокнижок, 37 паперових (був дуже близьким до того, аби прочитати найбільше паперових книжок за роки, відколи веду статистику на ґудрідз, себто за останнів 8 чи 9 років), і 4 електронні книжки.
З тієї чи иншої причини не дочитав 25 книжок, за котрі брався. Декотрі із них висять іще з 2023-го. Причин різні, але часом, коли просто не йде, то треба себе перебороти, а часом — треба забити й братися за щось цікавіше, а не морочити собі голову.
Традиційно не складаю собі планів і не ставлю вимог прочитання. Якщо вдасться щось прочитати — чудово. Ні — то ні. Життя бентежне. А вам бажаю, аби ви в 2025-му знайшли важливі для себе книжки. Або, щоби вони знайшли вас.
Ну і наостанок: додав до профілю можливість задонатити і тим самим сказати мені, що вам це цікаво читати і воно взагалі має сенс.
