Я доволі давно робила огляд на перші 60+ сторінок цієї книги бо була вражена і захоплена емоціями головної героїні: її відвертістю перед собою, її незгасаючим бажанням продовжувати кар’єру письменниці. Її сміливістю забрати сирий рукопис і почати роботу над шліфуванням цього алмазу.
І вважаю повним свинством те, як Кван вчинила з Джуніпер в кінці - ну як може людина, яка купу часу вдало вела прекрасну гру на декілька фронтів - видавництво, друзі, родина Атени посипатися через дурні фотографії.
В той же самий момент як вона зрозуміла, що не колишній Атени знову їй докучає вона мала йти в поліцію з цими фотографіями і заявляти про кібербулінг і паплюження честі померлої людини.
І ВСЕ!
Цього приколіста знайшли б за декілька днів, далі було б декілька сльозливих постів в Твітер про спроби знову розбередити рани які залишила смерть близької людини і ситуація зіграла би їй на руку на 100%.
Може ви зі мною не погодитеся, але людина яка зайшла настільки далеко як Сонг не може зламатися через фотошоп. Маючи за спиною підтримку видавництва і вже потроху вчухаючу читатську спільноту вона б могла ще дуже довго писати і залишатися на висоті. Бо так влаштований світ в якому одна, найвища ставка - репутація, яка по суті є твоїм життям. Виграють люди які йдуть до своєї мети розбиваючи всі перепони на своєму шляху.
І дівчинка йшла. Так, вона мала внутрішню боротьбу, так, вона не завжди перемагала своїх демонів, але їй ставало сил і розуму НЕ давати побачити цих битв оточуючим.
А її останні думки це взагалі якісь шизоїдні марення:
“Я відчуваю себе живою. І починаю ловити себе на тому, що складаю речення, вигадую звороти мови, накидаю контури зустрічної розповіді. Я жертва дикого, жахливого обману. Наді мною знущалися в інтернеті, переслідували й маніпулювали, навіюючи думку, що я божеволію. Кендіс Лі взяла мою любов до моєї померлої подруги і перетворила її на щось потворне і жахливе. Кендіс - це та, хто експлуатував мене заради своїх вишукувань, а не навпаки.”
“Я розповім всій аудиторії, чому вона повинна вірити. Я спростую всі твердження цієї виразки, припишу їй нові мотиви і зміню послідовність подій. Я надам новий звіт, переконливий саме тим, що відповідає глибинним сподіванням аудиторії: що я не зробила нічого поганого, а в наявності лише черговий прояв мерзенних, егоїстичних, егоїстичних, самозакоханих людців, які фабрикують історію про расизм там, де її немає. Що це культура скасування, яка підібралася до небезпечної межі. Погляньте на мій гіпс. Подивіться на мої лікарняні рахунки.”
Я, можна сказати, ображена на кінець цієї книги. Це не те чого заслуговує людина яка настільки вправно лавірувала через всі айсберги й вже бачила землю обітовану на горизонті.
Я хотіла бачити Джуніпер Сонг - всесвітньо відому молоду письменницю з бокалом Мартіні на умовних Мальдівах, а отримала нещасну жінку, яка потребує госпіталізації в психдиспансер.
