Витоки
Першим місцевим істориком був Руй Діас де Ґусман-е-Ірала (Ruy Díaz de Guzmа́n e Irala), мати-метиска якого була позашлюбною донькою губернатора. Після повернення з Перу, де він вірогідно вивчав хроніки завоювання, він почав роботу над своєю історією регіону, названою “Анали про відкриття, заселення і завоювання Ріо-де-ла-Плати” (Anales del descubrimiento, poblaciо́n y conquista del Río de la Plata), яку закінчив у 1612 році.
Своїй задокументованій історії Парагвай у значній мірі завдячує Єзуїтському ордену. “Духовне завоювання” (La Conquista Espiritual) про роботу товариства, “Скарб мови гуарані” (Tesoro de la lengua guaranі́), “Мистецтво і лексика мови гуарані” (Arte y Vocabulario de la lengua guaranі́) – ці твори були надруковані в проміжку 1639-1640 років Антоніо Руїсом де Монтоєю (Antonio Ruiz de Montoya), який збільшив кількість єзуїтських редукцій (reduccion) – тобто резервацій, спрямованих передусім на навернення корінного населення до християнства, аніж на експлуатацію, – особисто охрестив сто тисяч осіб і навіть добився дозволу від короля Іспанії на використання племенами гуарані (guaranі́es) зброї для захисту від португальських работорговців і шукачів золота.
Першим романом, написаним парагвайським автором, була “Нічна подорож Ґуальберто, або Спогади і роздуми відсутнього” (Viaje nocturno de Gualberto o recuerdos y reflexiones de un ausente). Це твір про солдата, який брав участь у війні Потрійного Альянсу (guerra de la Triple Alianza), в якій Парагвай зазнав поразки від Бразилії, Аргентини і Уругваю. Хуан Крісостомо Сентуріон Мартінес (Juan Crisо́stomo Centuriо́n Martínez) написав книжку в Гавані, а видав у Нью-Йорку в 1877 році.
Десятиліття диктатури впродовж 19 і 20 століть, яка насаджувала цензуру і перетворила країну на велетенську в’язницю, і руйнівні війни – як громадянські, так і з усіма сусідами (згадайте також Чакську війну з Болівією) – суттєво знекровили інтелігенцію. Література Парагваю зяяє дірками і деякі течії світової літератури тут залишилися практично в зародку.
20 століття
Попри все, модернізм торкнувся і тутешньої літератури, зокрема через твір “Світська пісня” (Canto Secular) Елоя Фаріньї Нуньєса (Eloy Farina Nunez). Ця поема, надрукована в 1911 році, є однією з найдовших у національній літературі. Крізь неї поет намагався утвердити духовні цінності народу, відродженого після катастрофи, підносячи у своїх рядках найвищі ідеали і засуджуючи помилки та жахи нелюдської боротьби.
Парагвайські письменники творили не тільки іспанською мовою. На початку століття починається відродження культури гуарані разом із творчістю Нарсісо Рамона Кольмана (Narciso Ramо́n Colmа́n), який писав під псевдонімом Росікран (Rosicrа́n) – що є його іменем Narciso R., переверненим навпаки, – і відомий як “парагвайський Анакреонт” (Anacreonte Paraguayo). Одна з його найвизначніших робіт – “Наші предки” (Ñande Ypykuе́ra). У ній він описав давню історію народу і дослідив етимологію імен. Примітним є те, що він написав цю поему з 2800 рядків у 1929 році, а в 1937 році сам переклав її іспанською мовою.
Творцем театру гуарані, його найкращим драматургом і, можливо, найкращим актором був Хуліо Арістідес Корреа Місковскі (Julio Arі́stides Correa Myzkowsky). Крім того, він є основоположником парагвайського авангардизму, в якому домінували політичні мотиви. Його п’єси досягли успіху завдяки тому, що йому вдалося чудово порозумітися з неписьменним населенням. Він є автором поетичної збірки 1943 року “Тіло і душа” (Alma y Cuerpo) і п’єси 1965 року “Така ось гарантія” (Pе́icha guarante).
Покоління 1940 (Generaciо́n del 40) було тим, хто робив крок від модернізму до авангардизму. Саме до нього належала Марія Хосефіна Теодора Пла Ґерра Ґальвані (Marі́a Josefina Teodora Plа́ Guerra Galvany). Вона народилася на Канарських островах, однак її вважають найвпливовішою жінкою в парагвайській культурі 20 століття. Упродовж десятиліть Хосефіна Пла займалася поезією, прозою, драмою і літературною критикою, крім того – живописом і керамікою. Вона також досліджувала культурне минуле Парагваю.
Значущим для парагвайської літератури також є Покоління 1990 (Generaciо́n del 90), або Покоління перехідного періоду (Generaciо́n de la transiciо́n) – перше після повалення режиму Альфредо Стресснера Матіауди (Alfredo Stroessner Matiauda), який обіймав посаду президента з 1954 до 1989 року. Прийнятий за його правління сумнозвісний Закон № 209 стосувався зокрема так званого “проповідування ворожнечі між парагвайцями”, що влада трактувала в будь-який зручний для неї спосіб. Усі зловживання описав, скажімо, Альфредо Боксія Пас (Alfredo Boccia Paz), який в 1994 році видав книжку “Це мій звіт” (Es mi informe): саме такою фразою підлеглий був змушений принизливо підписуватися під документами, які передавав керівництву.
Перекладені книжки
Аугусто Роа Бастос. Син людський (Молодь, 1983)
Хуан Мануель Маркос. Зима Ґюнтера (Талком, 2014)
Переклади в журналі «Всесвіт»
Елвіо Ромеро. Поезії (1967, № 2)
Карлос Гарсете. Сплачений борг (1976, № 2)
Аугусто Роа Бастос. Брати (1976, № 2)
Ельвіо Ромеро. Поезії (1977, № 2)
Аугусто Роа Бастос. Пірулі; Полонений; Молебень; Зустріч із зрадником; Драговина (1985, № 11)
