З виходом нової колекції української класики від Vivat я цього літа заприсяглася бодай спробувати подивитися на твори українських класиків свіжим поглядом. А тому, що книга «За перекопом є земля» залишила мені присмак попелу в роті й морально дуже сильно мене спустошила я вирішила спробувати щось легке і, можливо, трошки гумористичне, щоб якось витягнути себе з цього стану.
І тому око моє пало на «Майстра корабля». Хоч я взагалі не пам’ятаю сюжету і бодай одного ім’я з цього твору, я дуже добре пам’ятаю і відчуваю емоції які в мене викликала ця книжка коли ми проходили її на уроках літератури в школі. Це і літнє тепло сонечка на обличчі й шепіт хвиль на пляжі з дрібної гальки. І відчуття, що все, таки, буде добре.
Аж тут, в потязі до Львова, мені трапляється цікавезний відос у Тік Ток, який розповідає мені, що на цю книжку існує така собі «дзеркалка» - «Невеличка драма» Підмогильного, яка була написана як відповідь на запитання «А якщо майстром корабля буде жінка?»
Мене, одразу, це питання теж дуже сильно зацікавило. І виходячи з того, що легких шляхів я у своєму житті не шукала і не обирала, коли була можливість, я вирішила почати з кінця.
Тобто, спочатку глянути, що там станеться, а вже потім йти собі грітися під сонечком.
І, знаєте, не кожна ідея – хороша ідея.
Та буря обурення яка мене накрила, звісно, витягла з мене і спустошення і сум і трохи перекрила всю ненависть до русні яка пекла мені після кримського роману, але зовсім не в той спосіб на який я сподівалася.
Перед тим як почати читання я вже знала, що це вважається за найкращий філософський роман двадцятого століття, що він і досі лишається неймовірно актуальним і т.д.
Це трошки розбурхало мій інтерес. Бо, нагадую, я проводила для себе невеличкий експеримент – всього лише відштовхувалась від зворотнього.
Передмова мене вразила – цікава, легка для сприйняття й інтригуюча. Я склала собі табличку з персонажами, попроводила кучу стрілочок між ними, і від усіх до Марти. Намагалася одразу вибрати, хто з них усіх імпонує мені найбільше.
Що я постановила з перших ста сторінок:
Славенко – Ірина: пара за розрахунком, гармонія в якій походить від чесного визнання цього розрахунку (тут мені ще не хочеться плюнути Славенку в обличчя, а Ірина не викликає ніяких почуттів взагалі)
Славенко – Марта: мені здалося, що буде гра «хто кого?». Що хтось таки поступиться своїм, але буде хеппі енд (перше – так, друге – ні)
Льова – Марта: сум, туга, Льова схожий на промоклого під дощем собаку, якого, хоч як би шкода не було, а до хати все одно не пустиш.
Дмитро - просто без коментарів. Такі люди мене до трясучки дратують і в мене не вистачило б сил так говорити з кимось йому подібним, як вистачало Марті. (Вона - велика молодець, що його остаточно послала. Він - баран тупий, що прийшов їй хизуватися, сподіваючись на заздрість і кидання йому в ноги)
Далі він проявить себе як той мерський тип людей, які не здатні довести свою правоту словами, тому вимушені застосовувати фізичну силу. І за це я його зненавиджу.
А Славенко? «Перетравив» її»? Серйозно? Досягнувши свого, навіть знаючи проте, що певні обставини було для Марти надзвичайно важливі, йому стало з нею не цікаво і він вирішує повернутися до своїх справ. Бо і не було ж у всьому цьому нічого важливого, так? Чисто мен моумент, як кажуть зараз. І ще йому вистачило наглості ображатися, що вона його кинула, що він почуває себе через це принизливо. Бо як же так, з ним, золотим хлопчиком, так могли вчинити. Як кажуть на Закарпатті – гАньба.
Про мартиного сусіда взагалі мовчу. Істота невідомого походження. На що він сподівався, от що мало бути б між ним і Мартою? На скільки треба не мати розуму, щоб навіть не до кінця щось вигадавши ображатися, що цього не сталося. Те як він уявляв її смерть. Голову лікувати треба старому, а не за нову посаду братися.
Як Льова розлюбив Марту, коли побачив, що вона все ж таки просто людина, а не містична, вища істота яку він собі науявляв. Не створюй собі кумира. Хоч я й атеїстка, але вважаю це хорошою порадою в житті, бо тоді й життя навколо буде яскравіше і людям коло тебе дихатиметься вільніше.
В кінці я просто була щаслива, що Марта залишилася жива і рада, що нарешті книга закінчилася.
Я зробила багато поміток зі сторінками у себе в блокноті й точно періодично буду їх проглядати. Але реалістичність того як вигадані чоловіки «споживають» жінку мене відштовхує. Витягнути з людини всі соки, отримати бажане і піти, або намагатися зруйнувати життя, бо виявилось, що людина тобі не належить, або взагалі не бачити в жінці людину. Або бачити зручний придаток до себе хорошого.
Багато гарних прикладів як робити не треба.
Багато над чим є подумати.
Бажання прочитати «Майстра корабля» вже трошки менше, але думаю, що я і з ним впораюсь.