Збірка “Алхімія короткої прози” - це проект школи письменницької майстерності Риба. Вона зібрала від однією обкладинкою короткі праці пари сотень авторів-початківців, які впродовж кількох місяців навчалися конструювати сюжети, писати, редагувати під кураторством Любка Дереша. Власне саме він і виступив у ролі упорядника збірки.
Мені досі дивно від того, що мої тексти читала і врешті решт схвалила до друку людина, знайома з літературною працею на “ти”. Це не перша публікація моєї творчості в інтернеті, але це вперше коли мій текст оформлено в справжню книгу, нехай він там сусідить з творами інших авторів - принаймні у людей буде вибір не читати, те що їм не подобається :D
Калиновий міст
– Йой, ну й слабкі ж ви, міські! – зауважив співчутливо Сава, змушений знову робити зупинку, щоб туристи відпочили.
Хоча під густою кроною старих смерек майже увесь час панували сутінки й прохолода, незвичні до гірських маршрутів городяни хекали мало не на весь ліс. Юля збезсилено впала на товстий килим з моху і дістала з наплічника пляшку води, витерла від рясного поту чоло і шию. Її світлий чубчик потемнів і злипся, декілька пасм вибилися з хвоста, кросівки вкрилися брудом. Поряд в такому же стані розсілися Аня та Женя.
Сава не дав їм багато часу. Вже хвилини через дві він ляснув у долоні й зробив страшні очі:
– Не барімося, кажуть, в цій місцині завівся щезник!
Аня спантеличено запитала:
– Щезник – це від слова «щезати»?
– Щезник – це як чорт. Я в книзі читав, – сказав Женя, підводячись.
Було б непогано просто щезнути, подумала Юля і рушила за компанією.
Цього ранку їй знову довелося докласти зусилля, щоб просто встати з ліжка. Вона ненавиділа вирази «не в ресурсі », «не в потоці», якими зараз зловживали її однолітки, але правда була такою, що вмитися та поснідати інколи було для неї справами майже нездійсненними. Що вже говорити про роботу та стосунки: редактор чекав матеріалів, але вона була абсолютно пуста; друзі звали на вечірки, але їй не хотілося натягувати на обличчя фальшиву посмішку. З кімнати, яку винаймала, Юля вийшла лише коли Аня і Женя доїдали вже третю порцію сирників від пані Марії, хазяйки їх садиби. Хазяйчин син Сава, вже повністю готовий до чергового дня роботи гідом, наминав, напевне, четверту.
Густий ліс раптом закінчився крутим кам’янистим урвищем, дном якого бігла річка. На протилежний берег, яскраво освітлений палким полуденним сонцем, вів благий на вигляд підвісний місток. Юля похолола.
– Калиновий міст, – оголосив Сава й урочисто повів рукою. – Слугує межею між світом живих і світом мертвих… Таке повір’я. Але взагалі-то ми звемо його Калиновим, бо на тому березі поруч з ним росте велика калина. Он, бачите?
– А хіба немає іншого шляху? – обережно поцікавилась Юля, вже й сама знаючи відповідь. Вона з самого дитинства боялась висоти.
Сава лише похитав головою.
– Чорт, – видихнула Юля собі під ніс і повернулася подивитися на хащу. Лише кільком сонячним променям вдалося пробитися крізь густе гілля дерев, а землю вкривали лишайники, папороть, велике каміння… Стоп. Їй здалося чи за отим кущем промайнули два яскравих вогники, наче котячі очі? А над ними… Це як чорт, казав Женя. Роги?!
Юля знову подивилася на міст. ЇЇ супутники вже рушили на той берег, їх напружені плечі купалися в теплому сонячному світлі. Юля обіруч взялася за канатні поруччя і поставила ногу на тремтячий місток. Шаг, другий, третій...
Вона дійшла майже до середини містка аж раптом одна з дощечок хруснула і розвалилася навпіл. Скрикнувши, Юля ледве встигла напружити руки, щоб втримати себе на ногах. Внизу шуміла річка, котячи свої нестримні води всіяним камінням річищам. Попереду, на сонячному березі були друзі. Сава вже й шов назад до неї, помітивши її біду. А позаду чекав щезник, його жовті очі дивилися на неї вже від самого окрайка лісу… Зібравши усю волю, вона перецибнула поламану дощечку і мало не втратила рівновагу, коли місток безконтрольно захитався.
Але, зробивши цей крок, Юля знову відчула тепло сонячних променів. Їй більше не хотілося щезнути.
– Я бачила його, – задихано сказала вона Саві, коли вони дісталися протилежного берега.
– Кого? – не зрозумів Сава.
– Щезника, – вона заплющила очі й підняла обличчя до неба.– Юлю, я про нього вигадав.
– Але я бачила жовті очі і роги!
– Це могла бути тварина. Кози інколи губляться і блукають лісом.
Юля спантеличено зітхнула і знову подивилася у бік лісу. Він більше не здавався таким страшним.
– Принаймні тобі тепер є про що написати! – у своєму стилі підбадьорила її Аня.
