Вітаю. В цю мить, в реальному часі ми виборюємо право нашого народу, нашої нації на повноцінне існування. Але деякі люди все одно намагаються тягнути в наше інформаційне та культурне поле щось російське. Я впевнено можу заявити, що подібна риторика певних не дуже розумних людей шкодить набагато більше, аніж можна собі представити.
Я розповім вам, як один з російських письменників, а саме, Федір Достоєвський, став найнебезпечнішою людиною для української нації.
Це типовий російський культурний діяч, який обожнював імперіалістичні погляди, прославляв росію. Його твори вчать на заняттях із зарубіжної літератури в багатьох країнах світу, включаючи і нашу. Але що ж такого в цьому імперцю, який давно перетворився в перегній, небезпечного? Чому я виділив його, як особу, яка в культурному плані буде вважатися надзвичайно небезпечною для нас, українців?
Розповім вам одну невелику особливість робіт цього письменника. Для згадки - він написав такі твори, як “Ідіот”, “Злочин і кара”, “Щоденник письменника”.
Так ось, перейдемо до самої теми довгочиту. Федір Достоєвський підносить значення почуттів до самих небес. Він демонструє широку палітру різноманітних емоцій в творах, через персонажів, демонструє їхні самокатування за скоєне і так далі.
Цей діяч настільки сильно поглиблюється в демонстрацію емоцій, що починає виправдовувати скоєні злочини чи жахіття героїв. Найвідоміший приклад, Раскольніков та його вбивство бабці. Якщо спостерігати лінію сюжету роботи, то нескладно помітити, що через емоції, катування власної совісті автор виправдовує Раскольнікова. А в кінці роботи взагалі складається враження, наче винен не головний герой в скоєні злочину, а якесь там міфічне суспільство, що довело його до злочину.
А тепер перенесемо це все на нашу сучасність! Зараз в якості Раскольнікова виступає весь народ росії (особливо опозиція, а точніше її бутафорія). Більшість з них зараз постійно плачеться, страждає через санкції, вказує на те, що це Путін напав на Україну, а не народ росії. Часто ще помічав наратив, що народ росії ні в чому не винен, і також знаходиться, в певному сенсі, в окупації. Намагаються виставити себе жертвами, всіляко виправдовуються, а винен у війні завжди хтось інший, але не вони.
Аналогічна ситуація майже завжди спостерігається на інтерв’ю полонених росіян. Кожен з них, така собі кульбабочка, яка бідненька нічого не знає, а його жахливі кати та путіністи погнали на українську землю воювати. Але він не хотів, лише сидів в окопі, навіть не стріляв і все в такому стилі.
Легко побачити ось ці ноти виправдовування через емоції. І тільки наші наївні люди (певна частина, якщо точніше) потрапляє в цю пастку, так за ними від росіян миттєво починають лунати більш радикальні речі. Але так же само, замасковані за допомогою самокатувань, страждань і виставляння себе в якості жертви.
Тут і нарадиви про братні народі виникають, і акуратно у вуха українців ллється ідея, що ця війна лише політиків, і що вони повинні сісти за стіл перемовин, і що російський народ бажає лише миру і так далі.
Так ось, ось така система постійного виправдовування скоєного через страждання, самокатування в росіян розвинута на 100%, хоча ні, на всі 200%. Останні 300-400 років така схема вдало працювала. Спочатку скоять багато зла нашому рідному народу, а потім, коли не вдається скорити народ, миттєво починають вмикати бідненьких жертв власного царя.
Українці ж схильні пробачати, забувати минулі чвари, та намагатися налагоджувати нові “братні зв’язки” з цим мерзенним кодлом із Сходу. І все знову по колу! Знову українці постраждали від росіян, вони вмикають жертв влади, влада змінюється (або типу змінюється), і росіяни начебто нічого й не трапилося знову пхаються зі своїми звичками життя в якості старшого брата.
Саме зараз багато росіян активно розповсюджують ідеї, що вони рятують українців від фашистського якогось там режиму, а коли нічого не вдається, або отримують жорсткий опір, то починають скиглити - “чого з нами ви так жорстоко поводитеся, ми ж вас любимо”, “ми не винні, ми лише хочемо, щоб наші народи об’єдналися, як в старі часи”.
Аналогічна система дуже яскраво була продемонстрована під час вторгнення в Чехословаччину в 1968 році. Тоді росіяни дійсно дивувалися агресії простого народу Чехословаччини та намагалися довести, що вони на танках та бронемашинах приїхали в Прагу з миром, щоб скинути жахливого диктатора А. Дубчека (звісно ж, що це була неправда). Хоча верхівка вади, що Чехословаччини, що СРСР розуміла,що причиною вторгнення були намагання не допустити реалізації проєвропейських реформ “Празької весни”.
Федір Достоєвський - це квінтесенція всієї культури росії, саме в його роботах демонстрація почуттів настільки сильно домінувала, що згодом стала універсальною причиною для виправдань навіть найжахливіших речей. Неважливо, скількох людей уб’є персонаж, скількох замордує, закатує - якщо потім триста сторінок писати про його терзання та переживання, то це вдасться виправдати, виставити його жертвою перед “певним масштабним інфернальним злом”.
Які ж ваші думки на рахунок цього?
