Перше, що спадає на думку - порівняння з книгою Жнець, де на звороті хтось з рецензорів зазначив, що вигадані люді в цій вигаданій історії монстрами не стали, а тут реальні люди в реальних подіях - стали.
Перша частина книги, про дитинство і підліткові роки героїні, зігріли мою душу.
Як би це правильно передати? Все те людське - їх дружба родинність. Часом описи настільки детальні, що я ніби бачу це все перед очима. Нибі той Крим є і в мені, хоча я жодного разу там не була.
Я хочу більше дізнатися про кримських татар і їх культуру, я хочу вживу почути їх музику, вірші або приказки. Я хочу доторкнутися до цього світу.
Бо тепер мені болить, що я нічого про нього не знаю. Бо тепер мені болить на одну рану більше за все те зло, яке скоїв радянський союз і яке продовжує коїти росія.
Події, що описані від початку Майдану спалили мою душу. Я родом з Донецької області з окупованої в 2014 її частини і, як писала авторка, нічого не знала про Крим, і про його анексію вже дізналася постфактум. Події в Київі того часу пам'ятаю з новинних сюжетів, пам'ятаю як світ дорослих тоді ніби закляк і всі чекали, що ж буде далі. Пам'ятаю як потім всі сприймали тітушок і рос. військових за клоунів і чекали, що все скоро повернеться на круги своя.
А потім я поїхала з дому.
І чим старшою я стаю, тим сильніше за ним сумую. І чомусь дуже сильно хочеться вірити, що і Донбас і Крим повернуться до України, і у нинішнього покоління буде можливість залікувати всі рани, віднайти все відібране ( не втрачене) і що, та єдність і національне піднесення які сталися з нами після початку повномасштабного вторгнення залишаться з нами назавжди.
