Перебувати тут і зараз. Відчувати момент. Носити в собі свій власний світ і ділитись ним, ділитись. Це брехня. Фарс. Облуда. Неможливо блукати поміж бетонних джунглів і уявляти, що ти у джунглях справжніх. Важко дихати автомобільними газами і думати, що це чисте гірське повітря. Якщо глянути на сіре, затулене хмаровинням небо, то крізь його товсті сталеві щити ніяк не побачиш блакиті. Людині зрідка трапляються миті побути собою. Здебільшого доводиться бути НЕсобою. Нести у світ цінності, які ти не поділяєш. Удавати вдаване. Брехати оббреханим. Живемо в часи ілюзій. Тому важливо розуміти, де ти є. Торкатися до землі впевнено, хоч і не без охоти залишитись у хаті. Чи маємо ми вплив на теперішнє? Ні. Та чи можемо ми бути принаймні чесними зі собою?..
Виходжу на вулицю. Перше, що я бачу – здоровезну сіру будівлю житлового комплексу. Далі за нею – дитячий майданчик і парк. Звертаю ліворуч. Немовби важкі непривітні велети, мене оточують бруднобарвні радянські будинки. «Мурашники», що розкинулись уздовж усієї цієї вулиці, ніби чота вартових. Автівки пролітають узад-уперед. Маршрутки дихають смердючим теплом зі своїх роззявлених пащ. Люди в них ненавидять одне одного. А ненависть смердить. Дорога на роботу: Вашингтона, Зелена, Сихів, Наукова. Недопалки біля каналізації. Такий недоречний у березні сніг поволі спускається на теплотрасу і тієї ж миті тане. Гасне світ за вікном маршрутки. Знадвору задуває сирістю, і шум ранкового міста здавлює вуха. Хочеться спати і блювати водночас.
«Лііітоо будеее…» - лунає із чиїхось навушників. Це «Мертвий півень». Моє знайомство із цим гуртом почалося влітку. Якогось липневого вечора я потягував терпкий чорний чай на балконі, дихаючи… навіть не знаю, як описати. П’янке? Пахке? Чарівне? Котові і псові під їхні хвости мій диплом філолога, бо я не знаю, яким словом окреслити те млосне літнє повітря у вечоровому світі маминого саду. Я пив його. Я вмивався ним. Я розчинявся у запаху матіол. Я був цим повітрям, цими нагрітими за дня деревами, цими надокучливими цвіркунами і похиленим ветхим парканом. У моїх навушниках лунав альбом «Made in ЮА», а потім інші, давніші. «Мою голову кружило, мою голову кружило, мою голову кружило…» Гадки не маю, як це назвати. Магією часопростору? Зеленою феєрією літа? Музика – це про легкі наркотики, та музики тут недостатньо. В цей момент я чітко усвідомлював, що за кілька вулиць од мене у сквері кипить юнацьке життя, а в пабі дивляться футбол і п’ють крижане пиво на честь молодости. А коли піднятись вище на кілька кілометрів, то здалека можна побачити весь до болю цінний мені обшир. Всі ті ліси та поля, пагорби і схили, стежки, які ведуть від одного села до іншого, розтікаючись од Бродів до заміських гаїв, до Підкаменя і далі. Я усвідомив свій простір – ось що тоді трапилось. Я безслідно зник у сутіні старої груші й не хотів повертатись.
Що не кажи, а простір багато вирішує для поета. Саме простір поета формує. У просторі закладений той стиль і ті наративи, які згодом поетові доводиться проносити крізь усе своє життя. Тому мені важко зараз писати. Моя поезія чахне, і я цього не приховую. Поневолі повертаюся до прози – теж, здавалося, напів забутої. Та з прозою легше, адже в ній ти створюєш світ, відтак ти – Бог, Творець, надістота. Поезія – то збирання уламків світу, безжально розтерзаного людським прагматизмом. Чим довше ти перебуваєш у чотирьох стінах, тим більше твоя шкіра стає блідою, бо не бачить сонця. Так і з поетами – їхні вільготні душі потребують повертання до місць сили. Та на це потрібен час, якого у світі лишилося обмаль.
Що робити? Повертатись до просторів, яких ти потребуєш. Дихати і дивитись удалечінь. Боротися зі своїми химерами. Для цього є ровер і стежка, двадцять кілометрів шляху по бездоріжжю, книга в наплічнику і затінок одинокого дерева в полі. Питання лише в тому, чи допоможе це тобі.
17.03.2025
