Мені здається, ми досі не оцінили того, що маємо. Насамперед мистецтва — ні літератури, ні музики, ні кінематографу... У нашій свідомості відсутнє відчуття традиції, спадковости справи. Все побудовано якось уривчасто і неправдоподібно. Ось ніби були ми, боролися за щось, воювали, згодом діра, руїна — і тут тобі й Шевченко, Франко, Леся Українка, Стефаник, Коцюбинський і всі пізніші прізвища з погано відчитаними (якщо відчитаними взагалі) творами. А що було між тим? Де єдність? Не вигадав же нас австрійський генштаб? Єдність була. Але через відсутність власної держави та притаманний нашому менталітету інфантилізм ми крізь пальці дивилися на свою культуру, вважаючи її сільською та неповноцінною. Натомість шукали чогось ліпшого деінде — вгадайте, де — але не на своїй землі, серед своїх людей. Я переконаний, що багато наших проблем утворилися через відсутність необхідного дискурсу. Непроговорені питання породжували сутички, непомічена культура — духовну стагнацію. Тільки зараз ми починаємо вибудовувати свій український світ, встановлювати оптику, що допоможе нам дивитись на історію не лише об’єктивно, а й крізь призму наших інтересів, а відтак розуміти очевидні речі – очевидні, звичайно, не всім.
Банально, але справа полягає в тому, що Україна – повноцінна держава, а українці – повнокровна нація. Наше існування – міт. Міт у доброму розумінні. Ми мали зникнути, розпорошитись між народів Європи та Азії, але кожного разу, коли наша культура, наш етнос стояв на межі життя та смерти, ми таки продиралися крізь розламані долі своїх людей, що розсікали нам серце. І кров точилася з того серця... Ми продовжуємо викресати життя, хоч сточився давно наш кремінь, а сил бракує. Україна – це міт про світлу загадкову землю, де можна жити так, як тобі заманеться; де над тобою немає жодної владної руки, крім закону; де є можливості і багато вільного простору; де простір – це фронтир, який доводиться захищати. Декому тут не подобається. Хтось радий чкурнути за кордон за першої ж нагоди. Ця земля стане твердю не для всіх, бо тут занадто багато ризиків і небезпек. Можна зрозуміти всіх – і тих, хто залишається, і тих, хто вже виїхав чи планує. Бо що керує людьми? Страх. Перебороти його неможливо – можна навчитися жити з ним. Мені здається, так і живуть українці, які остаточно вирішили залишатися вдома замість шукати кращої долі по світу. Жити з постійним страхом за себе, своїх дітей та майно. Щовечора зачитуватись новинами та вдивлятись у мапу повітряних тривог, щоб зрозуміти, чи буде вночі масований ракетний обстріл. Страх вибухів і страх смерти, що врешті конвертується у загальнолюдську втому. І лють. Недарма ж опісля жахливих терактів, які вчиняють росіяни, донати на армію зростають із потрійною силою. Можливо, страх – це рушійна сила нашого спротиву, а спротив – це міт, котрий, немовби голка із натягнутою крізь вушко ниттю, пронизує день за днем, рік за роком, століття за століттям. І якщо глянути відсторонено, можна побачити, як ця нить поєднує тисячоліття української історії.
Я спостерігаю цікаву тенденцію. Люди мого покоління намагаються проаналізувати своє зростання і відрефлексувати дитинство. З одного боку, це нормально, коли тобі двадцять два і ти озираєшся на прожите, намагаючись зі свого досить обмеженого багажу досвіду зрозуміти щось про життя. Рефлексія допомагає рухатись уперед. З іншого, такий аналіз не був притаманний попереднім поколінням, оскільки в них не було важливого чинника для його проведення – інтернету, і він значно глибший, ніж може здатись на перший погляд. Йдеться не про філософію чи риторичні питання на кшталт: «Як жити?», а скоріше про спробу самоусвідомлення себе та свого оточення частиною масштабного досвіду. Досвіду суспільства та людей, котрі понад тридцять років живуть один із одним, сприймають однакову інформацію, переживають спільні події, відстоюють свою думку і голосують на виборах.
Існує таке поняття, як «інтернет-естетика», і воно вичерпно пояснює мою думку. Під «інтернет-естетикою» зазвичай мають на увазі певний набір стилів, поп-культурних феноменів та особистостей, які вкупі витворюють щось подібне на субкультуру. Це замкнута система, де панують свої правила та цінності. Існує вона лише в межах усесвітньої павутини. Термін «естетика» уживається тут не зовсім у класичному розумінні. Якщо транслювати це поняття у реальність, то ми отримаємо щось на кшталт інтернет-естетики в житті, назвімо це «тут-буттям-естетикою» . Увесь спільний досвід країни конденсується на велетенському кіноекрані, й усі ми - частина цього досвіду. З унікальним гумором, своєрідною музикою, відшліфованою поезією, телепередачами, які стали символами епохи, особистостями, які у нас викликають стійкі асоціації, політиками і скандалами, рекламою та випадковим сміхом у метро, чи вечірнім шумом Дніпра на київських древніх схилах… Цей список можна продовжувати вічно. Це – тут-буття-естетика, породжена інтернет-епохою і дітьми, які виросли в ній. Наша країна має ні на що не схожий набір соціокультурних кодів, які зрозумілі лише тим, хто є їх носіями. Пісні Гадюкіних чи вступну мелодію новин «ТСН» можемо зрозуміти лише ми. Жарти про волиняк, галичан чи закарпатців доступні лише нам. Зрештою, тільки ми, українці, рефлексивним збентеженням реагуємо на дві дати, і обидві трапились під єдиним числовим знаменням – 24.08.1991, 24.02.2022.
Я пишу ці слова 24 серпня 2024 року, два з половиною роки по тому, як Росія здійснила одну з найжахливіших помилок у своїй історії, яка коштуватиме їй дуже дорого. Сьогодні ми святкуємо 33 річницю відновлення української державности. Триває війна. За таких умов складно говорити про перспективи та озиратися на досвід, позаяк саме гіркого досвіду щодня примножується, а перспективи поки що туманні. Намагаєшся підібрати кожне слово так, щоб тебе зрозуміли правильно. Хоч і неправильне розуміння – це також досвід, і він накопичується, сповнює тебе, а тобою – країну. Думаю, якщо нам вдасться доповнити наш міт, нашу «тут-буття-естетику» бодай кількома словами, то ми вже щасливчики. Бо досі є народи, які своєї держави ніколи не мали. А є такі, що мають, але дуже бояться її втратити.
24.08.2024
