Київська золота осінь. Дворик Squat 17b Yard Cafe на вулиці Терещенківській. Двоє фартових зі світу кіно, у неурочний час, обійнявши по великому келиху крафтової “Ципи”, смакували сюжетну лінію майбутнього сценарію епілогу (другої частини) серіалу “Слуга народу”.
- Як не кажи, Сергію, а Гайдай був геніально прозорливий, коли вибрав назву для епілогу “Діамантової руки” - “Кістяна нога”! - Зауважив Олексій.
- Ти натякаєш на варіант “Мертва рука”, не приведи Господи! Ми ж зреклися ядерки - затамувавши подих із переливчастою в промінчиках сонця піною на вустах, видихнув товариш.
- Під три чорти “Мертву руку”, коли була, є і буде теж геніальна Хічкоківська “Мотузка”!
- Супер, брате, 3:0 ! - Оживився Серж. Я вже наче на яву, як крізь рамку, бачу фінальну сцену: 8-ма ранку, у променях вранішнього сонця відблиск на весь кадр золотого Хреста (того, що впав у лютому 22-го), потім — панорами Софійської площі, камера зупиняється на кінчику булави Богдана, з якої звисає петля над ешафотом; одразу “врізка” - документальні фото страти військового коменданта й поплічників окупаційної комендатури Києва в осени 1943-го - фото плавно розчиняються і їм на зміну виникають образи нових карних злочинців — мокшанської “еліти” ... - якось так. Що думаєш, друже? - звертається Сергій до Олексія.
- Креативно, ефектно! І “місток” вдало перекинуто у прославлене ними ж самими “славне” минуле. Ти задаєш тон документальності. Будемо його триматися.
- Авжеж, авжеж, братику! Ось далі: лінія візиру камери знову здіймається догори, під хмари; картинка зверху над розтрощеними містами, переритими снарядами полями, знищеними садами і сухими річищами річок, мокшанськими військовими цвинтарями — все сунеться до їх центру; а там — всенародне гуляння поряд із кольорово-полонистими шатами блаженнішого собору: на схожому ешафоті клоун-пенсіонер естради в стареньких кросівках витанцьовує наспівуючи щось про “суботу в комарові” - народ лікує: “перемога”.
- Непогано, каже Олексій і продовжує:
- Наступна замальовка про те, як все було обставлено. Переносимося до Ставки Голобородька. Всі наближені гуртом на фоні картини Рєпіна складають пропозицію ворогу про припинення війни. Голобородько стоїть біля карти, указка в його руці тремтить, ніби вагаючись. На стіні — стара карта України, ще з радянськими штампами, пошарпана на краях. Він проводить лінію, і з-під кінчика указки сочиться червона фарба, що повільно перетворюється на траурну червоно-чорну стрічку. Камера наближається: крапля “крові” падає на підлогу, де лежить зім’ятий факс із “таємною пропозицією”.
“Як будемо пояснювати народу ?” - запитує прем’єр. Репліка головного героя: “Ми декларуємо на законодавчо-виконавчих Зборах (Я, ВР, Кабмін, Конституційний суд, Пленум Верховного суду, командування ЗСУ — знову Я) припинення бойових дій, відвід військ і видачу нам головних злочинців, включно з відомими перебіжчиками.”
Скорик, сидячи в кутку, фиркає: “Що, у Viber скинули “мирний план”? Чи знову голубина пошта?” Голобородько різко повертається: “Андрійович, не час для жартів. Вони віддадуть злочинців. І Крим... частково.” У залі тиша, лише чути, як скрипить підлога під ногами Президента, що вже наводить лінію фломастером, примудряючись замалювати чорне поле.
- Ха, оце ти завернув! - Осушивши свого келиха, мовив Сергій. Він із задоволенням пововтузився в кріслі й замовив ще два із горішками, глазурованими у васабі.
Тим часом Олексій продовжив розвивати сюжет:
- Тут, уявляєш, гострий поворот: Скорик вставляє скептично репліку: “Так вони і віддали-передали. З якого сенсу? ” Голобородько йому: Андрійович, ми попередньо таємно списались з Ним самим. Запропонували легенду — наче б то Він був уведений в оману самозваними керівниками Криму, їхніми кураторами з ради федерації і ФСБ про результати так званого референдуму — адже насправді чверть населення бажала залишитись в Україні. Це йому розв’язує руки. Тепер він запросто проводить чистку рядів. А на міжнародній сцені демонструє себе “справедливим” державником. Санкції Європа знімає. Це з одного боку. А з іншого, — ми не укладаємо офіційного договору про мир — обмежуємось протоколами про відвід військ.
— Цікаво: бачу, як тебе зараз: наїзд камери — спершу на Президента: очі і тремтячий кінчик його указки, а потім — прикушена губа Скорика: як він волів провалу, вже бачив себе у найвищому кріслі! — Вставляє оператор-постановник.
— І тієї миті, продовжує режисер, підводиться з дальнього ряду хтось з представників кримців і лагідним голоском запитує: “А як же буде з нами?” - “З вами все буде добре. Отримуєте автономію у складі мокшандії на знак подяки за виявлений стійкий нейтралітет” — випалив Голобородько.
— О це ти запалив! Бачу цю фізію “кримчака-вояка”... Розвертаю камеру знову до Софійської площі. Вона спорожніла. Зі всім покінчено, лише вітер гойдає довжелезну мотузку, на якій висять до гори дриґом портрети убивць і зрадників. В кадрі пам’ятник, що чудом розвернувся на 90 градусів. Відтепер десниця Богдана вказує на Захід, тримаючи замість булави уламок золотого Хреста, що відблискує в червоних променях пізньовечірнього Сонця - із творчим запалом, вкинувши до рота жменю горішків, випалює Сергій. Та раптом ніяковіючи перепитує друга:
— Слухай, Льоша, а нам Мінкультури не перекриє кисень за такі фантазії?
— Друже мій! На дворі кисень ще є, а на Ютубі його ще більше! Ми ж з тобою творимо “Найважливіше із всіх мистецтв”, як казала одна надлюдина, оболонка якої перебуває одвічно ні в землі, ні на небі. - Підсумував Сергій. І наостанок, наче “хлопавкою”: “Сьогодні платиш ти.”
Київська область, вересень 2025
