Поняття “війна” для мене завжди було чимось, що дуже далеко, чимось, чого я не чую і не бачу на власні очі. До недавнього часу, війна для мене існувала тільки в новинах, в розповідях прабабусь, в кіно. Це завжди були чиїсь розповіді, вони були моторошні, вселяли страх, але ніколи не були моїми. 24 лютого о 04:20 почався відлік моєї віськової історії.
Я їхала в таксі від подруги. Ми попрощалися, потім вона знімала мене на відео зі свого вікна і ми махали одна одній на прощання, доки я не сіла в таксі. Тоді я ще не знала, що це буде мій останній мирний спогад. Ніби відчуваючи щось, того разу ми прощалися довше, ніж зазвичай. Вона як завжди сказала мені: “напиши, як доїдеш”, а я як завжди відповіла: “звісно напишу”. Я ще не знала, що напишу їй не звичне “я вдома, все добре”, першим моїм повідомленням буде: “ти теж це чула?”.
Дорогою додому на телефон надходили десятки повідомлень з новинних каналів. Але це і досі були далекі від мене новини. “Полоси в усіх закритих аеропортах блокують тягачами”, “атака сайтів держорганів: Кабміну, СБУ, МЗС”, “приватні літаки вилітають з Києва”. О 04:30 одне повідомлення виділялося з усіх, дратуючи своїми знаками оклику, “!!путін виступає прямо зараз!!”, я відчувала щось погане, пульс зростав. Я ввімкнула пряму трансляцію промови на мінімальній гучності, адже таксист мене навряд чи правильно б зрозумів. Почувши мерзенний голос, який знову поров якусь маячню, я не витримала і вимкнула. Вже майже вдома. 04:50 нове повідомлення “путін починає військову операцію” я, гадки не маючи що це означає, вийшла з таксі, від хвилювання вже трохи тряслися руки. В ліфті, читаючи коментарі під новиною, тамтешні експерти писали: “все, це справжня війна”, але я не вірила. Все ще такими ж тремтячими руками відчинила двері додому, встигла тільки зняти взуття і куртку, як прийшло нове повідомлення: “В Одесі пролунав потужний вибух”, а я знову не вірю. Сідаю посеред кімнати і читаю коментарі, а моя гарна уява малює жахливі картини, від чого пульс пришвидшується та тремтіння моїх кінцівок збільшується. Нічого не розуміюча у війні та військовій техніці я, заспокоюю себе думками “до Києва з їхнього кордону дуже далеко, у нас такого не станеться, вони ж не зайшли до нас танками…”
05:00 чую перший у своєму житті потужний вибух, від якого затремтіли вікна і я разом з ними. З того моменту війна перестала бути для мене “подіями з новин”, вона підійшла максимально близко до мене, вдерлася у мій дім і оселилася там на довгі місяці. Вже ніколи я не зможу забути отой страх, який відчула тієї миті. Кожна клітиночка мого тіла тремтіла від жаху. Другий вибух здався ще ближчим ніж попередній. Тоді я відчула, яка бридка емоція страху і яка я перед цим страхом жалюгідна. Все, на що я була спроможна, це лягти у ліжко в одязі, в якому прийшла і тремтіти далі, тільки тепер лежачи і рахуючи вибухи.
24-го лютого я не зімкнула свої очі ні на хвилинку і цей день ніби-то став для мене вічним. Навіть зараз я сиджу і попри весну на календарі, я досі відчуваю себе 24-го лютого, ніби я застрягла у цій даті. Моє життя стало на паузу і я ніяк не можу змусити себе натиснути кнопку “play”.
Кожного дня тепер я сподіваюсь, що найгірше вже позаду, це вже ніколи не повернеться, що я переживаю це вперше і востаннє. Що я ніколи більше не буду рахувати секунди між спалахами у небі та вибухами, що ніколи більше не прилетить уламок ракети у сусідній двір, ніколи більше я не побачу літаки з червоними зірками над моїм будинком, ніколи більше не побачу, як летять ракети, ніколи більше не буде завмирати моє серце в очікуванні наступного вибуху, ніколи більше я не буду читати новини зі сльозами на очах. А поки я можу тільки фантазувати, яку дату побачу, коли нарешті перегорнеться мій внутрішній календар.
