Того дня місто було мертвим. Жодної машини на дорогах, жодної людини на вулиці, тільки голови сусідів зацікавлено виглядали з вікон. Навколо стояла тиша, від якої закладало вуха.
Сонце вже заходило і створювало гарний, ніжний градієнт від рожевого до помаранчевого, що згодом переходив у звичний блакитний колір неба, а маленькі хмаринки додавали йому фактурності. Але саме Сонце, на відміну від ніжного неба, було кольором розпеченого заліза, коли з яскраво-червоного воно переходило у білий. У дитинстві я ніколи не розуміла фрази мами "довела мене до білого жару", мабуть, тому, що ніколи раніше не бачила такого розпеченого, чи може розлюченого Сонця. Цим своїм жаром воно підсвічувало величезний стовб диму, що підіймався десь з-за небосхилу. Пожежа, спричинена вибухом, палала настільки довго, що заполонила димом увесь горизонт. А тут, поруч зі мною були вишикувані старенькі панельки і я була у такій самій панельці. Навколо була тиша, ніби все вже вмерло. Сонце, доведене до білого жару, відчайдушно просвічувало їдкий дим. Постапокаліпсис, слово, яке раз за разом лунало у моїх думках, поки я дивилася на цей вражаючий до жаху міський пейзаж.
