Заславські спогади
Загорілі, зморені та щасливі, дітлахи вервечкою підіймалися з узбережжя угору. Неквапливо човгали вибоїстою дорогою здіймаючи пилюгу. Гомоніли. Ділилися враженнями. Хлопці вихвалялися один поперед одного, хто далі пірнув. Гучно сперечались яка глибина Військового озера. Дівчата йшли трохи позаду, з букетами польових квітів. Старші нишком обговорювали кавалерів. Менші, роззявивши рота, мов пташенята, уважно слухали. Часом розмови переривали пси, що підбігали до плота й гавкали, як то їм і годиться, щойно перехожі порівняються з ними. Барбос, гарчав, та гавкав у відповідь. Сонце вже давно минуло зеніт, й хилилося ближче до овиду. Повитягались тіні. Ширяли понад самісінькою землею ластівки. З хліва крайнього подвір'я, доносилося протяжне, жалісне мууу...
Хлопчиська тут же зачали передражнювати худобину, копіюючи та викрикуючи кожен на свій манір. Баба Горпина, вчувши неподобство вихилилась з порослого плющем хідника, втерла руки об поли, й вхопивши дубчик, підняла його верхи, потрясла над головою.
– Невігласи! Оце зараз як опережу, – лаялась старенька. – Будете мені тоді мукати.
Хлопці потупили погляди долу.
– Ех, й не соромно вам, скотину зачіпати? – продовжувала виховувати дітлахів баба, хитала головою. Потім перевела свій погляд на дівчат, з маками у волосі, та букетами у руках. Усміхнулась, тяжко зітхнула, й подалась до своєї Рябої, доїти.
Першими видерлися наверх Сашко та Дмитро. Одразу попрямували до колонки, що причаїлась на розі вулиць. За мить підійшов Олекса.
– Потримай важіль, – звернувся Сашко до нього, й схилився до гусака, склав долоні у пригорщі.
Вода заструменіла, хлюпнула на Сашкові долоні, а з них навкруги бризками, обмочила хлопців з ніг до голови. Ті аж відплигнули осторонь.
– Не став так близько руки до крана, – наставляв Юрко, який щойно з дівчатами теж підійшли до колонки. – Опусти долоні нижче, не буде так бризкатися.
– Пародисти, – кепкувала з хлопців Леонора.
– Ото потрібно було тією лозиною походити по вас, – додала Алла.
– То по вас походити треба, – буркнув Дмитро у відповідь.
– Ми корів не передражнюємо, – опонувала Поліна. – Худобою не прикидаємося.
Хтось стиха мукнув, й дівчата зайшлись сміхом.
Діти по черзі вмились, напилися досхочу води й зазбиралися.
Ватага з надувними кругами та ковдрами рушила далі.
Макар Спиридонович, дід Соломії, вже стояв біля хвіртки й поглядав на годинник. Товариство мимоволі принишкло.
– До вечора, – мовила дівчинка й звернула у двір.
– Доброго дня, – хором привіталися діти з дідом.
– Й вам доброго вечора, – наголосив старий на останньому слові, відчиняючи хвіртку онуці.
Соломія шмигнула повз діда, далі тропком – до веранди. Скрипнула синіми дверима й щезла у хаті.
– Певно зараз сваритимуть Соломію, – сумно мовила Поліна.
– А це ж раптом чому? – запитав Олекса.
– Бо обіцяла бабі раніше прийти, ще вдень, а зараз вечір. – відповіла дівчинка.
– Ще ж не темно, навіть не смеркається, – продовжував дивуватись Олекса.
– Тут нічого й гадати, точно влетить – підтвердив Сашко. – Вчителі, люблять, щоб був порядок.
– Тобі батько зараз теж утре маку, – мовив Дмитро.
– Так, – зітхнув Сашко. – Утре, хоч і юрист, а не вчитель, але то буде не зараз, а завтра.
– А тобі за що? Теж обіцяв удень прийти?
– Ні, я взагалі нічого не обіцяв, просто пішов.
– Не питав?
– Якби питав, то баба б, не пустили, бо батько в обід мав по мене заїхати, забрати на будівництво. А мені та цегла вже скоро снитися буде. Он, руки ще після минулої поїздки болять.
– То вона тебе до нас певно й зараз не пустить.
– Певно, що так, не пустить.
Наступними попрощалися Олекса з сестрою.
– За годину, чекаю на веранді, – мовив Дмитро вслід товаришу.
– Авжеж, щойно повечеряю, прийду.
Затим – онуки баби Марусі – Юрко з Лєнкою та Дмитро з Ганькою, повернули до своєї садиби. Далі розійшлися по хатах і Сашко з Аллою.
У баби Марусиному дворі, на лаві, поряд прибудови сиділо два дядьки Вовки – старі друзяки. Один син баби Гапки, сусідки, жив у Шепетівці, й зрідка приїздив в Заслав провідати матір. Другий батько Дмитра, з Києва. Тож зустрічались вони, дай Боже хоч раз на рік, літом. А коли вже здибаються, то сидять півночі спілкуються, пиво п'ють. Ото й цього разу не стали вони рушити традицій. Лиш по черзі виходять їхні матері – баба Гапка, та баба Маруся, заглядають, одна через плота, друга у вікна, дивляться, що ті роблять, женуть, як малих дітей до хати. То часом хіба дід Сашко, заступиться:
– А нехай вам грець, – лається старий. – Бісові баби, та ж дайте хлопцям випити.
Тітка Галина, сиділа на пощербленому порозі, перебирала від порослі стару картоплю. Олекса з Поліною зайшли у двір. Вгледівши, що мати робить те, що мали б зробити вони ще вдень, усмішки з їхніх засмаглих облич, миттю згасли, й щезли геть не полишивши й сліду на вустах.
– Мамо, ми зараз переберемо, – кинулась до відер Поліна.
– А чого ж вдень не перебрали? – запитала мати.
– Ми на озері були, – тихо пробубнів Олекса.
– Гадали, що поспіємо, допоки ти прийдеш,– додала його сестричка.
На мить запала тиша.
Тітка Галина тяжко встала, підійшла до умивальника, що висів на плоті, поряд погреба.
– Не можна на вас і покластись, – сумно констатувала мати. – Одні гульки в голові.
Декілька раз хлюпнула води на долоні, опісля обтерла руки об уквітчану маками опинку, й подалась до хати.
– Борщ на плиті, – мовила жінка відчинивши хідник. – Ще гарячий.
– Давай спершу переберемо, – запропонував Олекса. – Потім вечеряти будемо.
– Я їсти хочу, – відповіла Поліна.
– Гаразд, йди їж, – неохоче погодився брат. – А я доти з льоху решту дістану.
"От дівчата, – сердився Олекса. – Я ж так і етер пропустити можу."
– А там її ще багато? – запитала сестричка.
– Ні, відра два, не більше, – відповів Олекса, й вхопивши пустого кошика, миттю щез у ляді.
Спустившись у погріб, хлопець завмер, допоки очі звикнули до темряви, щоб нінащо бува, не налетіти. Потім огледівся. Стіни подекуди облупились, потьмяніли, кутки вкрились пліснявою, пахло сирістю й чимось кислим. "Так, роботи тут ще чимало буде, – бідкався хлопець. – Й гадати нічого, вся моя." Потім нагріб у кошик залишки картоплі й потяг на гору.
Олекса поспішав, працював похапцем. Доки сестричка повечеряла, він вже зробив половину роботи.
Сонце торкнулось перших вершечків горизонту, запалило у червоні кольори й східну частину неба. Птахи переспівувалися, щебетали щосили, наче надолужували те, що не встигли удень. На дашку погрібної надбудови лежала кішка. Майже біла, з попелястою, темною біля носа і світлішою до маківки, мордою, стежила як метушиться хлопець. Затим сплигнула долу, неспішно підійшла до плота й поставила передні лапи на штахету, вигнулась, заходилась дерти. Вчепила кігтями край полотенця, стягла тканинну до низу.
– А ну геть! – настрахала тваринку баба Ганька.
Не висока, худорлява жінка, жвава, з темними, глибоко посадженими очима, й тонкими сивими бровами на енергійному, зморшкуватому обличчі. Простягла хлопцю емальоване відро, з іржавими плямами поряд вушок, та ледь тріснутою дерев'яною ручкою.
– Ну ж бо, збігай бабі по воду, – мовила жінка, нахилилась, підняла полотенце, й знову зникла за хатою.
Хлопець узяв відро, те хитнулось, скрипнуло, по тім ще і ще, аж до поки Олекса не наповнив його водою. Перехиляючись на протилежний від цеберця бік, хлопець якомога обережніше, щоб не розплескати дорогою воду, заніс відро бабі у сіни, поставив на лаву.
Тим часом у двір вийшла й Поліна.
– Повечеряла? – звернувся Олекса до сестрички.
– Так.
– То годі вже гав ловити, допомагай.
Й діти заходились удвох перебирати залишки бараболі.
Потім хлопець сяк так, на швидкоруч вмився, обтерся рушником, забіг у веранду й насипав у миску борщу. Швидко, навіть не пережовуючи як слід страву, поїв, й зазбирався до Дмитра.
– Доброго вечора, – привітався Олекса з дядьками, й дідом Сашком, що сиділи у баби Марусиному дворі.
Дядьки – на лаві, дід – на стільчику, довкола імпровізованого столу, за який їм слугував вкритий газетою дощатий ящик. Верхи стояло декілька пляшок Жигулівського, лежала в'язка сушених краснопірок та окунів. Під лавкою ж заліг Барбос, час від часу тихцем підбираючи з землі те, що чоловіки не донесли до рота.
– Й тобі доброго, якщо не шуткуєш, – відповіли чоловіки.
– Як там мати? – запитав дід.
– Добре, відпочиває, – мовив Олекса, й додав. – Я до Дмитра.
– Заходь, вони там з Юрком вже всю веранду обмотали дротом.
Олекса увійшов до прибудови. Юрко саме прилаштовував саморобну антену до радіоли – великого, майже у ширину вікна, пристрою, з дерев'яним лакованим корпусом, чорною шкалою, та білими мітками поміж двох чималих шайб – крутилок. А нижче, вишикувалися вряд перемикачі, та кнопки. Леонора сиділа у кріслі, поряд дверей. Дмитро – на ліжнку, з іншої сторони столу, що тягнувся уздовж веранди. Олекса пошепки, ніби боявся щось порушити, запитав як справи, й навшпиньках попрямував до Дмитра. Той посунувся, й хлопці зручніше вмостились верхи ліжниці. Юрко ще деякий час цяцькався з дротом, потім сів навпочіпки поряд радіоли й увімкнув її. Та зашипіла, забулькала. Хлопець стишив звук, клацнув котроюсь із клавіш, й до шуму додався ще свист. Леонора зиркнула на годинник, що висів на стіні.
– Вже час, – мовила дівчина.
Й Дмитрів брат заходився крутити шайбу, шукати на якій саме зі знаних ним хвиль, відбудеться мовлення. Діти завмерли прислуховуючись до звуків, що їх видавав динамік радіоли. Й раптом крізь рипіння, скрегіт та клекотіння вирвалося: "Говорить "Радіо Свобода..." Потім знову шум, й вже уривками: "Сьогод... у Львові ...бувся шшш... заклики шшш... ...ятники шшш... хто ...гинув."
Юрко посмикав дріт. Й стало чути трохи краще.
"У боротьбі за не залежність України". А далі знову з шумом й уривками.
– Дмитре, ануж, бо потримай там, – тицьнув Юрко пальцем у куток, де дріт зіскочив з цвяха й провис.
Хлопець підвівся й підняв імпровізовану антену догори. Шум та шурхіт знову стихли, а голос диктора став більш виразним й розбірливим: " ... бендерівці, та тих кого радянська влада називає бандерівцями ..."
Скрипнули вхідні двері. Неочікувано, й здалося, так гучно, що всі хто дослухався до радіоетеру, мимоволі, сіпнулися, порозвертали голови в бік хідника. До веранди увійшла Алла, з накритою полотенцем тарілкою.
– Я не спізнилась? – тихо запитала дівчина.
– Тсс, – підніс до вуст вказівний палець Юрко. – Сідай.
Й всі знову припали до динаміка, згуртувались довкола радіоли, намагаючись розчути те, що звучить в етері.
* * *
Події описані у цій оповіді відбулися увечері 7 липня 1988 року. А в день у Львові, цього ж дня, відбувся масовий мітинг, на якому звучали заклики увіковічити (поставити пам'ятники) тих, хто загинув у боротьбі за незалежність України. Також цього дня проголосили створення опозиційної до комуністичної партії політичної структури УГС (Українська гельсінська спілка).
с. Хотянівка, червень, 2024 р.
