Девід Пластер, американський ветеран: Я маю українське коріння, хоча ніколи по-справжньому не зростав в українських традиціях і не мав глибокого розуміння української культури. Моя прабабуся була родом з міста під назвою Станіслав, нині Івано-Франківськ. Хоча деяким українцям подобається думати, що саме тому я підтримую Україну. Я вважаю, що це швидше, тому що це найбільш американське, що я можу зробити.
Детальніше: https://www.youtube.com/watch?v=XEdBXHLVMEk
Незабаром нашій країні виповниться 250 років. І понад 250 років тому ми ухвалили рішення стати незалежною, вільною нацією. І якби не іноземна військова допомога, військові командири, які приїхали до нас і навчали американців, проливали кров, звісно, не стільки, як потім іноземний легіон. Нам надали значні матеріальні ресурси та підтримку. Вони інвестували в нашу свободу. Відтоді, як Рональд Рейган обійняв посаду президента, я почав помічати певну закономірність. Кожен наступний президент говорив, що расія не є нашим ворогом. І щоразу, коли американський президент говорив, що расія не є для нас ворогом.
А що робила расія? Вона ставала більшою. І коли президент Обама сказав це на дебатах із Ромні, що расія для нас не ворог, я зрозумів, що щось має статися, і переді мною постав вибір: завершити свою військову кар'єру або зробити щось у відповідь.
За духом ми дуже схожі на українців. Ми теж дуже теплий, добрий християнський народ, який вірить у те, що треба чинити правильно і відповідати за свої слова. Мені це сподобалося. Із того самого моменту, як я зійшов із літака в аеропорту Жуляни в Києві. Я відчув себе по-справжньому вдома. І сьогодні я називаю Борщагівку своїм домом і з гордістю можу сказати: "Люди там чудові. Там багато зелені ій чисто, попри те, що говорять деякі люди. Але мене це цілком влаштовує. Вони можуть жити де-інде".
Ще до Майдану, коли все це тільки починалося, я подорожував усією країною. Я був у Донецьку та Луганську. Я був у Криму в 2012 і 2013 роках. І навіть у 2014 до референдуму я не міг не підтримати цих людей. Я розумів, що щось має статися. Я розмовляю російською з підліткового віку, вивчив мову самостійно. Я читав газету Свобода на сайтах, а також The Ukraine Weekly. Вони були моїми джерелами інформації. Це був чудовий спосіб дізнатися, що відбувається в Україні. Мені хотілося зрозуміти, що ж відбувається в країні, звідки походять мої предки. Я розумів, що рація зрештою вторгнеться в Україну.
Це було лише питанням часу. расія дуже слабка. Вона не хоче, щоб люди це знали,
але вона дійсно дуже слабка. І саме тому вона поводиться так, ніби вона сильна.
Девід Пластер, американський ветеран: В Україні зосереджено близько 10% світового чорнозему. Чи не так? Тому з геополітичної точки зору для них було логічно спробувати захопити його. І Крим також логічно, як порт з виходом до теплих морів. У них вже був Севастополь, але росіяни дуже жадібні. Коли дивишся на всі ці геополітичні розклади і водночас чуєш, як експерти кажуть, що цього ніколи не станеться, розумієш, що це станеться. Є навіть своєрідний жарт. Люди, яких вважають найбільшими експертами в якійсь галузі, найчастіше помиляються більше за всіх, тому що вони занадто вузько дивляться на проблему. І ми жили в цьому ілюзорному відчутті, що цього ніколи не станеться. Мені було навіть кумедно розмовляти з українцями, коли я запитував: "Що ви робитимете, якщо росіяни вторнуться?" Вони відповідали: "Цього не станеться". Коли я казав, що саме це я й бачу, і пояснював, чому вони парирували: "Ти не українець і нічого не розумієш". А втім, Майдан і те, що сталося в Криму та на Донбасі, саме це я й передбачав, тому що я їздив по всій країні і бачив, як пропаганда поширюється з одного регіону в інший, зіштовхуючи людей одне з одним, навіть якщо деякі люди в день вишиванки не вдягали її. Але якщо їх запитати, хто вони, вони з гордістю, чи то російською, чи українською, відповідали: "Я українець". І якою мовою вони говорять, неважливо. Але коли ти знаєш, що щось має статися, ти щось із цим робиш. Утекти від цього було б найважчим рішенням, яке мені коли-небудь доводилося приймати.
Ведуча АЛЛАТРА ТБ: Дякуємо за все, що ви робите. Дякуємо за підтримку українського народу. Дякуємо за те, що у вас таке українське серце. І дякуємо за вашу службу Сполученим Штатам Америки. Слава Україні!
Девід Пластер, американський ветеран: Тому ось уже 12 років, два місяці і 24 дні, з 30 листопада 2013 року я допомагаю українському народові як волонтер. Я став ним у перший день війни. Наскільки я розумію, я був першим бойовим медиком, підготовленим за стандартами НАТО в Україні, тому що того першого дня не було інших іноземних фахівців, які пройшли підготовку. І точно не було нікого, хто був би навчений НАТО, як бути військовим лікарем. У перші роки я навчив тисячі людей і використав власні кошти на придбання медичного обладнання, тому що я розумів, що це необхідно і це допомагає мені краще спати вночі, розуміючи, що я зробив щось, щоб допомогти людям. Адже позбавити життя може будь-хто, вірно? Але щоб рятувати життя, потрібні знання, потрібні правильні знання і необхідне обладнання. І краще бути на боці тих, хто бореться за життя. Безумовно.
Ведуча АЛЛАТРА ТБ: Чи можете ви кількома словами описати українців так, щоб американці зрозуміли, які вони?
Девід Пластер, американський ветеран: Мої предки по лінії батька приїхали сюди 1730 року. Ми, як я вже казав, прагнули свободи і хотіли жити без імперії. І я бачу, що український дух і американський дух багато в чому дуже схожі. В українській мові є вислів: "Моя хата з краю, першим ворога зустрічаю". Хіба це не те саме, що американський вислів: "The buck stops here." Відповідальність лежить на мені. Це американське почуття відповідальності. Коли вони бачать проблему, вони діють. Вони не просто говорять, вони щось роблять. І я бачу той самий дух в Україні. Як я вже казав, я відчував себе там як вдома. Це було схоже на те, ніби сидиш за столом у сусіда або навіть у незнайомої людини, так само як у себе вдома в Міссурі. Тому українці дуже схожі на нас. Це гостинність. глибоке почуття гордості і виражене почуття справедливості, а також щедрість. Справді, як вдома. Думаю, нас об'єднує саме це.
І якщо американці, які дивляться це, згадають: "Якби 250 років тому наші іноземні союзники не допомогли нам, можливо, ми б не стали тією великою нацією, якою є сьогодні". Тому ми зобов'язані віддячити тим самим людям, які колись допомогли нам. В Іраку служили українські солдати. У 2005 році українці становили третину від прибулої допомоги. Україна не входила до НАТО, хоча, сподіваюся, увійде у майбутньому. Але на той момент у них не було жодних зобов'язань допомагати нам. Проте вони зробили це, тому що вірили в нас і в те, що Америка становить для світу. Вірили настільки, що були готові боротися і вмирати за нас, щоб підтримати нас. Україна не просить нас воювати і вмирати за неї. Україна просить лише передати їй наші старі технології, які ми більше не використовуємо і які припадають пилом на складах Національної гвардії та інших військових складах. А нам необхідно модернізувати свою армію, тому що Америка виступатиме як важіль стримування, щоб Китай, расія, Іран і Північна Корея, які є ворогами Америки, не вирішили піти далі і не перетворили цей конфлікт на більш глобальну війну. Тому Америка має бути сильною. Українці хочуть, щоб Америка була сильною. Але їм потрібна допомога, так само як і нам колись була потрібна допомога в навчанні та технологіях. Їм не потрібні американські солдати на їхній землі. Вони хочуть, щоб ми взяли відповідальність за це. Вони показують, що є для нас надійними партнерами і хочуть допомогти нам вчитися. Є багато уроків з поля бою, якими Україна може поділитися з нами.
Більше на АЛЛАТРА ТБ ЛЬВІВ
