«Як поет, якого торкнувся ангел, як композитор, що слідує за мелодією, яка впала з неба, як танцюрист, захоплений ритмом, Гаррінча грає у футбол, керуючись суто натхненням і магією; безстрашно, беззастережно і спонтанно», - слова бразильського поета Пауло Мендеса Кампоса.
1933 року у невеличкому бразильському селищі Пау-Гранде, у родині з 5 дітьми народився Мануель Мане Франсиско дус Сантус. Так, насправді - це його ім’я. Прізвисько на честь горобцеподібної пташки сестра Роза дасть йому дещо пізніше. Коли новонародженого оглянула акушерка, їй здалося, що його ноги хтось вивернув вітром, наче у якомусь мультику. Ліва нога вигиналася назовні, а права наче всередину.
Насправді його ліва нога була коротшою за праву на 6-7 сантиметрів. Але це далеко ще не весь список його проблем зі здоров’ям. У «янгола» з Ботафогу пізніше діагностують косоокість, зміщення тазу, деформацію хребта та ще низку хвороб.
Його віднесли на реєстрацію через 10 днів, а п’яний писар, який займався хлопчиком, забув його друге ім’я, через що офіційно воно в нього з’явиться лише через 15 років, коли він сам собі його оформить - Франсиско.
Пау-Гранде у ті роки було містом індустріальним та забудованим різними підприємствами. Батька Мануеля, який страждав на алкоголізм, не сильно турбувала освіта майбутнього футболіста, тому 14-річний хлопчик пішов працювати на фабрику, як зробило майже все населення його рідного міста. Хоча як працівник він був жахливим, його вирізняла одна особлива здатність. Він вмів грати у футбол.
А директор британського підприємства, можливо, теж любив футбол, оскільки утримував аматорський фабричний клуб Еспорте Клубе Пау-Гранде, у якому грав Гаррінча. Це була єдина причина, через яку він терпів молодого бразильця та поновлював йому робочий статус. У цьому віці сам Гаррінча ставився до футболу дещо філософськи.
Фінал домашнього чемпіонату світу 1950 року, у якому збірна Бразилії програла Уругваю, транслювали через гучномовці по всій країні, навіть у Пау-Гранде. Більшість людей плакала через програш своєї збірної, а Гаррінча в цей час пішов ловити рибу. Коли майбутній вінгер збірної Бразилії повернувся, він не зрозумів, чому люди були так цим стурбовані. Мануель вважав, що футбол не варто сприймати серйозно. Можливо, тому, на відміну від президента, тренер клубу його і недолюблював і почав ставити його в основний склад лише в 1949 році. Хоча цей епізод був переповнений для 16-річного бразильця трагічними подіями. Від інфекції померла мама Мануеля. Хлопчик виховувався вдовою, з якою почав зустрічатися його батько.
«Одинока зірка»
Вже у віці 19 років Гаррінча почав проходити на перегляд до професійних клубів, але якось не складалося. То він забув принести бутси – його відправили додому, то Гаррінча просто виїхав раніше з перегляду, бо не встигав на поїзд додому.
Але на одній із товариських ігор Пау-Гранде арбітром приїхав працювати колишній захисник Ботафого Араті Педро Віанна. Коли той побачив, як 20-річний Мануель кладе 4 голи за один матч, він вирішив сам купити йому бутси та форму та завести в клуб «одинокої зірки».
На другий день випробувального терміну проти нього вийшов лівий захисник Нільтон Сантос, який на той момент був гравцем збірної Бразилії. Коли Гаррінча просто, як у дворовому футболі, прокинув між ніг 28-річному Нільтону, Сантос після гри сказав: «Гадаю, варто підписати контракт із цим хлопцем. Краще, щоб він був у нас, ніж проти нас». Нільтон та Гаррінча залишилися друзями ще на багато років. Нільтон навіть став хрещеним батьком однієї із багатьох доньок Мануеля.
У своєму першому офіційному матчі за дубль Ботафого Гаррінча забив хеттрик. У своєму дебюті за основну команду він теж відзначився хеттриком. Газети почали вихваляти молодого таланта. Протягом цього сезону 20-річний правий вінгер став найкращим бомбардиром Ботафого та другим у чемпіонаті штату Ріо-де Жанейро, забивши 20 голів за 26 матчів.
Гра, яку показував Гаррінча, - це було щось божевільне для фанатів, та й узагалі для футболу. Він чудово володів дриблінгом, а понад усе йому подобалося дурити ним захисників. Він робив фінти в різні боки, а потім різко зупинявся і спокійно проходив спантеличеного захисника. Такий собі «футбольний Гудіні». На нього могли за це злитися чи боготворити вболівальники, але він ніколи собі не зраджував у своєму стилі, бо, напевно, й не міг інакше.
У 2007 році ексзахисник Тоттенгема та збірної Уельсу Мел Гопкінс, який грав проти Гаррінчі у чвертьфіналі ЧС-58, згадуючи ту гру, сказав:
«Коли він стояв і дивився на тебе, його ноги рухалися в один бік, а тіло — в інший. Без сумніву, його можна було б визнати інвалідом. Але, Боже мій, як же він грав. Він атакував з такою швидкістю, і я вважаю, що на той час він був небезпечнішим за Пеле - він був феноменом, здатним творити справжню магію. Було важко передбачити, куди він піде, через його ноги і те, що він однаково добре грав і лівою, і правою ногою, тож міг зміститися в центр або йти по флангу, а ще мав потужний удар. Гаррінча сьогодні був би справжньою зіркою, без сумніву - суперзіркою».
У тому сезоні Ботафого посів третє місце в чемпіонаті, але насправді команду чекав спад. З кожним сезоном результати клубу ставали дедалі гіршими: від третього місця у сезоні 1953 року команда плавно опустилася на сьоме в 56-му. Аж поки в 57-му керівництво клубу ухвалило досить неординарне рішення. Довгий час у Ботафого підпрацьовував перекладачем місцевий спортивний журналіст Жуан Салданья. Ну і його вирішили зробити головним тренером.
І що ви думаєте? Команда полетіла. У своєму дебютному сезоні у футболі для Салданьї «одинока зірка» вдесяте у своїй історії виграла чемпіонат Каріоки, обігравши у фіналі Фламенго з рахунком 6:2. Гаррінча був визнаний найкращим гравцем чемпіонату. Салданья дав Мануелю свободу. Він був вільним художником, який вмів творити такі потрібні дива для клубу.
Збірна
«Його вважають недоумком, але Гаррінча на чемпіонаті світу довів, що недоумками є ми — тому що ми думаємо, ми все аналізуємо. Поряд із ним, поряд із його дивовижною миттєвістю рефлексів, ми — повільні, тупі, як бики чи бегемоти», - слова драматурга Нельсона Родрігеса.
Збірна Бразилії переживала тоді непрості часи. У 1950 році, коли Гаррінча ловив рибу у Пау-Гранде, «селесао» програли у фіналі проти Уругваю з рахунком 1:2. Це, звісно, не могло не накласти тінь на наступний Мундіаль, який проходив 1954 року у Швейцарії. Бразильці узагалі на ньому не пройшли в півфінали, вилетівши ще в ¼ від Угорщини з рахунком 2:4. «Селесао» потрібна була нова кров, і Гаррінча, який демонстрував непогані результати за Ботафого, цілком підходив під цей критерій.
18 вересня 1955 року 21-річний Гаррінча дебютував за національну збірну у товариському матчі з Чилі. На жаль, у своїх кращих традиціях «янгол з кривими ногами» хеттриком не відзначився, а гра закінчилася нічиєю 1:1.
Стартові місця в збірній Гаррінча почав здобувати вже у відборі на Мундіаль 1958, але вже на передостанньому контрольному матчі проти Фіорентини Гаррінча узагалі ледь не вибув зі збірної.
Мануель у своєму стилі вирішив обіграти трьох захисників, голкіпера, а потім ще й почекати біля воріт, поки повернеться Енцо Роботті, щоб потім знову його обіграти та забити гол. Трибуни заніміли. Тренерський штаб та капітан команди були розлючені. Постало питання виключити Гаррінчу зі збірної, але ситуацію зумів врятувати тренер із фізичної підготовки, який також працював і в Ботафого.
Цікаво, що, згадуючи досвід ЧС-1954, тренерський штаб збірної почав серйозно займатися «психологічною» підготовкою команди. Лікар збірної заборонив на зборах, щоб до персоналу входили якісь представники жіночої статі. Якось раз навіть сталося, що неподалік готелю, де зупинилася збірна, працював нудистський пляж – довелося домовлятися, щоб всі там одягнулися.
Було ще й вирішено влаштувати «психологічний» тест для кожного гравця збірної. За його підсумками, Гаррінча, як виявилося, мав інтелект нижчий за середній, а рівень агресії (футбольної) складав десь близько нуля.
Почався чемпіонат світу 1958. У перших двох матчах, у яких Бразилія обіграла Австрію та зіграла внічию з Англією, Пеле та Гаррінча були поза складом. Занадто «індивідуальні» на думку тренерського штабу.
Їхня дебютна гра на самому мундіалі відбулася у третьому поєдинку проти СРСР. Перший гольовий момент створив саме Гаррінча, який обіграв радянського захисника Бориса Кузнєцова (в принципі, цим він займався майже всю гру).
Вава забив швидкий м’яч на третій хвилині. Часто стверджують, що світ у той момент став свідком найкращих хвилин у футболі за всю історію. Гра закінчилася перемогою «селесао» 2:0. На наступний день, коли Гаррінча побачив, як гравці збірної СРСР кудись крокують, він не міг зрозуміти, хто це за люди і коли буде четверта гра, щоб пройти в плейоф.
Далі на своєму шляху бразильці пройшли Вельс та Францію, а вже у фіналі проти Швеції «селесао» здобули своє перше в історії чемпіонство на чемпіонаті світу, що ознаменувало прихід нової ери для бразильського футболу та й світового сприйняття ним загалом. Світ побачив велич Пеле, який відзначився дублем у цьому фіналі. Гаррінча своїми діями на правому фланзі розпочав дві гольові атаки. Кожен гравець збірної Бразилії поїхав з цього мундіалю іншою людиною – це вже були зірки.
Хоча переможець чемпіонату світу-58 Гаррінча міг спокійно після якихось невдалих ігор за Ботафого піти грати у своєму рідному Пау-Гранде, а потім напитися в місцевому барі. Це була для нього звичайна практика. Не все змінюється.
Зрештою через 4 роки розпочався наступний мундіаль, і для світового футболу можливо це залишиться кращим, що дав Мануель за своє життя. Склад команди був ідентичний тому, що вигравав чемпіонство у 58-му. Керівництво навіть хотіло, щоб їх на літаку доправив до Чилі той самий пілот, який був минулого чемпіонату, але його компанія вже збанкрутувала. Зрештою на літак збірної наклеїли логотип старої компанії.
Усі розуміли, що Пеле – один із найкращих нападників Бразилії та світу. У першому матчі проти Мексики «селесао» перемогли, красивим голом відзначився вищезгаданий Пеле. І здавалося, що для бразильців – усе буде добре, без ніяких перешкод. Але вже у другій грі проти Чехословаччини (0:0) Пеле, який і так мав проблеми з пахом, отримав травму та вибув з турніру. Хтось мав стати новим лідером в атаці. І цим хтось став Гаррінча.
Потрібно розуміти, що роль лідера не всім здавалася притаманною для Гаррінчі. Мануель - бунтарська душа, він скоріше якимось божевільним чином пожартує у роздягальні. У деяких випадках, коли він грав за Ботафого, він навіть не знав, проти якого клубу він грав у сьогоднішньому матчі.
У третьому матчі проти Іспанії при рахунку 1:1 Гаррінча пішов у сольний прорив та віддав асист на Амарілдо. І далі пішло…
Чвертьфінал, Бразилія – Англія: Гаррінча забив дубль. Перший гол головою після подачі кутового, другий з-за меж карного майданчика, прямо у дальню дев’ятку.
Півфінал, Бразилія – Чилі (4:2): Гаррінча знову відзначився дублем. Новоспечений голеадор турніру спершу пробив лівою ногою (що траплялося не часто) у дев’ятку з-за меж штрафного, а потім забив м’яч головою після подачі корнера. Щоправда, після цього матчу Гаррінчу ледь не дискваліфікували.
Наприкінці зустрічі Мануель вдарив ногою в спину захисника чилійців за те, що той постійно на ньому фолив під час гри. Той не одразу зрозумів, що треба падати, але вже потім вирішив таки заповзти на газон. Рефері цього матчу такий жарт не сподобався, й він дискваліфікував обох гравців. Основним доказом слугували свідчення бокового уругвайського арбітра Естебана Маріно.
Втрутилися уряди Чилі (сам президент Хорхе Алессандрі Родрігес очолив петицію з вимогою повернути Гаррінчу до фіналу) та Бразилії. Маріно був відсутній на дисциплінарному слуханні, можливо, його навіть не було в країні на цей момент. А оскільки без його свідчень Гаррінчу неможливо було дискваліфікувати - правого вінгера збірної Бразилії було виправдано. Це стало безпрецедентним випадком, раніше нікому дискваліфікацію на чемпіонатах світу не скасовували.
Проте у день фіналу Гаррінча захворів, тому проти Чехословаччини він вийшов не в найкращій формі. Але зрештою, «селесао», хоч і першими пропустили, проте виграли у фіналі завдяки голам Амарілдо, Зіто та Вави, подарувавши країні друге чемпіонство підряд. Гаррінчу визнали найкращим гравцем та бомбардиром турніру, хоча це вже було початком його кінця…
На схилі
На момент 1963 року проблеми з коліном та здоров’ям стали для 30-річного вінгера просто нестерпними. Уперше його попереджали про необхідність операції ще у 1959, але «цілитель» із Пау-Гранде сказав, що якщо він її зробить, то більше ніколи не зможе грати у футбол. Ситуація в Ботафого ставала дедалі гіршою. Друзі футболіста порадили Гаррінчі завести фінансового радника, оскільки у того гроші могли спокійно мокнути під матрацами. Вінгер збірної Бразилії був недостатньо досвідчений у цих питаннях. Цим пізніше почало користуватися й керівництво Ботафого. Гаррінча підписав порожній контракт з клубом, у якому після цього було прописано найнижчу заробітну плату у команді. Коли Гаррінча на це поскаржився, вболівальники почали називати його меркантильним.
Останні роки він грав не в основному складі «одинокої зірки» через травми та й, особливо, не тренувався. А коли у 1965 році вже майже одужав після всіх операцій (йому так і довелося їх робити), головний тренер не хотів його бачити у команді. Відхід з клубу був не за горами. Керівництво «одинокої зірки» розпочало кампанію з дискредитації Мануеля і вже у 1966 році його відправили до Корінтіанса, де його кар’єра не складалася через постійні травми та проблеми з формою.
Аж тут у 1966 році Мануель отримав виклик до національної збірної вперше за три роки. Це була ініціатива тодішнього диктатора Бразилії Умберту ді Аленкар Кастелу Бранку. Він викликав більшість гравців, які виступали на ЧС-1958 та 1962 років, яким вже було за 30 або й більше. Футбольна складова його не сильно цікавила, бразильський диктатор хотів відтворити символ Бразилії, який приносив своїй країні щастя. Звісно, ця маніпуляція не вдалася.
«Селесао» розпочали свій шлях у груповому етапі мундіалю з перемоги над Болгарією. Гаррінча, який на той момент мав серйозні проблеми із зайвою вагою, та Пеле відзначилися голами. Мануель прагнув всім довести, що він ще може грати на високому рівні. Проте вже у другому матчі бразильці разом з Мануелем поступилися Угорщині з рахунком 1:3. Це був перший та єдиний раз, коли збірна разом із Гаррінчею програла. Це фіаско збірна Бразилії повторила і в третій грі проти Португалії (1:3), але без Мануеля, його у складі вже не було.
На подальшу футбольну кар’єру Гаррінчі без суму й не поглянеш. Був колумбійський Атлетико Хуніор, спроба зіграти за Фламенго та низку інших бразильських команд із різних дивізіонів, але всі ці зусилля виявилися безуспішними. Була, щоправда, пропозиція із Саудівської Аравії, але Гаррінча вирішив, що їхати до «тверезників» - це неправильно. 19 грудня 1973 року відбувся прощальний матч для Мануеля, у якому збірна світу грала проти Бразилії.
«Селесао» перемогли світових футболістів із рахунком 2:1, голами відзначилися Луїс Перейра та Пеле. На цю гру прийшли подивитися близько 130 тисяч людей. Усі кошти були передані Гаррінчі, щоб він міг розрахуватися з боргами. До речі, у цьому матчі брав участь легендарний український нападник Володимир Онищенко.
Алкоголь, жінки, машини, азарт та смерть
Попри занепад футбольної кар’єри, звичайне життя тривало. Окрім футболу, Гаррінча любив чотири речі: алкоголь, жінок, машини та азартні ігри. І всі ці речі його губили, а він їх. Вперше Мануель одружився у 18 років із дівчиною, з якою працював разом на одній фабриці, Наїр Маркес. Попри постійні зради з боку Гаррінчі, за 12 років їхнього шлюбу на світ з’явилося вісім дітей. Сказати, скільки в ексвінгера збірної Бразилії було позашлюбних дітей – достеменно неможливо. За різними джерелами, їхня кількість варіюється від 14 до 16.
Найвідоміший його шлюб був з бразильською співачкою Ельзою Суарес, яку також називали «королевою самби». Їхні стосунки закінчилися трагічно. Як уже було згадано, окрім жінок, Мануель любив машини, але ця любов супроводжувалася трагедіями.
Колись Гаррінча збив рідного батька на машині, хоча всі лишилися живими. У випадку зі своєю тещею, матер’ю Ельзи, доля була не такою прихильною. Їдучи разом, щоб забрати дітей з дитсадка, вони потрапили в аварію. Машина опинилася під вантажівкою та тричі перекинулась. Мати Ельзи не вижила, й, звісно, це ще більше зламало життя бразильця. Гаррінча стверджував, що був за кермом тверезий у той момент. Йому дали два роки ув’язнення, але це був його перший злочин, тому покарання змінили на рік умовно.
Проблеми з алкоголем ставали дедалі гіршими, роман з Ельзою тріщав по швах. Гаррінча намагався накласти на себе руки. Суарес, спостерігаючи за цим, спробувала змінити ситуацію, тому вони почали жити в Італії, але це не дуже допомогло.
Після того як він побив Суарес, вона вигнала його з хати, а пізніше, у 1977 році, подала на розлучення. Через якийсь час Гаррінча одружився втретє, але це не врятувало ситуацію, а, здається, лише зробило все гірше. 20 січня 1983 року Мануеля вчергове госпіталізували, але цей раз вже був останнім. Гаррінча мав страшний вигляд: лікарі, які його госпіталізували, навіть не впізнали знаменитого вінгера. Він помер в алкогольній комі у психіатричній лікарні.
Зі смертю Гаррінчі пішла ціла епоха. Багато хто каже, що Пеле був символом бразильського футболу, але він був й надбанням світового спорту. А Мануель Мане Франсиско дус Сантус був чимось рідним для свого народу. Тим самим символом чудес та ярмарку, з яким бразильський футбол асоціюється й досі.
