До війни я був завідувачем складу в якійсь там дистриб’юторській компанії. Робота? Така, що і валятися міг — аби гроші платили. Зарплата, чесно кажучи, не те щоб “вау”, але вистачало на пиво і бутерброди. Пропрацював я там цілих десять років, і, як то кажуть, навіть сова вночі більше розважається.
Дома, як і на роботі, було весело: батя-алкоголік створював “сімейну атмосферу”, від якої хотілося задушити себе ременем. Але ж вигнати його я не міг, а на окрему квартиру, як справжній герой буднів, не наважувався. Так і жив — між сірими днями, які зжирали тижні, а ті — місяці й роки.
У грудні ситуація трохи ожила: моя молодша сестра народила доньку. Не від мене, зрозуміло. Ахаха. І ось цей маленький пупс став для мене приводом іноді заїжджати в гості. Новий рік теж святкував у них. Ну, знаєш, класика: олів’є, шампанське і тост про “краще майбутнє”, яке ніколи не приходить.
А після свят почалося шоу під назвою “Істерія війни”. По телеку кричали, що Росія от-от нападе. 200 тисяч на кордоні, кажуть. Чоловік сестри, Юра, піддався паніці й вирішив, що буде розумніше звалити подалі від міста. “Місто будуть бомбити,” — сказав він, ніби ворожка на зарплаті. І десь 15 лютого вони зібрали манатки й поїхали на Лівобережжя, а мене попросили пожити у них.
Десь після 10 лютого я став помічати дивні штуки. На головних перехрестях міста — патрульні машини, а копи з автоматами стоять так, ніби чекають на зомбі-апокаліпсис. Але питань це тоді не викликало.
Пройшло ще трохи часу. І ось я, як завжди, викликав таксі з роботи. Їдемо, значить. Виїхали на Миколаївське шосе, і тут — дивина. Поліцейські машини мчать одна за одною в бік Миколаєва, навіть без сирен. І що дивно, на перехрестях уже нікого. “Ну і фіг з ними,” — подумав я, купив пива в АТБ і поперся додому.
Не встиг зайти, як дзвонить подруга:
— Паш, привіт.
— Ну, привіт. Шо таке?
— Кажуть, що воду і світло відключать. Переводять нас на європейську мережу.
“Європейська мережа”, ага. Перший дзвінок про апокаліпсис. Я подякував і подзвонив своєму другу Льоші з обленерго.
— Льош, шо за хрінь? Кажуть, мережу міняють.
— Та не парся, вже місяць як поміняли.
Ну окей, думаю. Відкрив пиво і завалився спати. Але спокій мені не снився.
Ранок зустрів мене дзвінком. Темно, телефон світиться, на екрані ім’я: Крістіна Льоша. Це жінка того самого Льоші.
— Алло?
— Паша, ВІЙНА!
— Угу, — буркнув я, наполовину ще сплячий.
— Росія напала, ракети, Каховка!
І тут я почув вибух. Справжній, за вікном. Земля здригнулася. Повітряна тривога завила так, що у вухах дзвеніло. Я відкрив вікно і вдихнув повітря нового життя. Пахло порохом і холодною іронією: світ, який я так ненавидів, зламався. А разом із ним зламався і я.
Удар. Шок. Це не той страх, який ти відчуваєш, коли падаєш із дерева чи боїшся, що зараз старшокласник наб’є тобі пику. Це зовсім інше. Це той холодний, паралізуючий жах, коли ти — маленька миша в акваріумі, а удав уже витріщається на тебе. Або заєць, який раптом побачив фари вантажівки. Стою на балконі в самих трусах, трясуся і дивлюся, як чорні стовпи диму тягнуться в небо над багатоповерхівками.
Тремтячими руками розблоковую телефон. Телеграм. Новини. Треба читати новини. Бо ні, цього не може бути. Це ж маячня! В голові одна думка: “Це фейк. Пранк. Ну, зараз хтось вилізе зі схованки з криками: ‘Камера, знімаємо!’”.
Але ні, блін, це не фейк. Стрічка новин вибухає відео і постами. Колони русаків. Колони довжиною з екватор. Танки, бронетехніка, кати, які йдуть з усіх боків: із Криму, з Білорусі, з Харкова. Вони сунуть, як таракани, всюди.
Десь їм дають бій. Десь вони штовхаються, як бухі туристи в “Ашані”. А десь узагалі, кляті, марширують, ніби це парад перемоги. Але найжахливіше — відео, де люди зупиняють танки своїми тілами. Уявляєш? Стають перед ними, руками махають: “Стояти, падло!” І є ті, хто вітає їх, махаючи руками, наче вони якимсь зіркам естради.
Махають їм, бляха. Цим підорам із залізяччям. І ти думаєш: “Все, ми точно в жопі. І це не просто фігура мови”.
