Чому небезпечна дезінформація не завжди починається з очевидної брехні, як повторення створює ілюзію правди та за якими ознаками можна розпізнати кампанію стигматизації ще до того, як вона зруйнує чиєсь життя.
Уявіть, що людину або громадську організацію одного разу назвали «небезпечною». Доказів не навели - лише кинули гучне слово. Потім його повторив блогер, за ним - кілька сайтів, а згодом воно з’явилося в телевізійному сюжеті. Через деякий час уже ніхто не запитує, звідки взялося звинувачення. Ярлик починає сприйматися як загальновідомий факт. Саме так слова можуть перетворюватися на інструмент суспільної ізоляції, а потім -на підставу для цілком реальних обмежень. Цій темі був присвячений паралельний захід «Від навішування ярликів до наслідків: як дезінформація та стигматизація призводять до транснаціональних репресій», організований Глобальним дослідницьким центром «АЛЛАТРА» в межах другої Додаткової наради ОБСЄ з людського виміру 2026 року у Відні. Юристи Марія Анапрейчик і Володимир Іванов, OSINT-аналітик Талій Шкурупій та модераторка Кароліна Гронова розглянули проблему з правового, правозахисного й аналітичного поглядів. Їхня головна теза проста й водночас тривожна: репресії не завжди починаються з обшуку, заборони чи арешту. Часто вони починаються зі слова, яке суспільство погодилося не перевіряти.
Дезінформація - це не лише неправда
Коли ми чуємо слово «дезінформація», то зазвичай уявляємо вигадану новину, сфальсифіковану фотографію або неправдиву статистику. Проте сучасна маніпуляція може бути значно складнішою. Іноді окремі фрагменти повідомлення навіть формально правдиві, але їх добирають, повторюють і подають так, щоб сформувати заздалегідь визначене ставлення до людини чи групи. У такій схемі ярлик замінює аргументи. Замість пояснення діяльності організації її називають «сектою», «екстремістською», «антинаціональною» або «підконтрольною іноземцям». Емоційно заряджене слово запускає швидку реакцію: страх, огиду, підозру. Після цього аудиторія вже рідше ставить запитання й перевіряє факти.
Марія Анапрейчик описала цей процес як причинно-наслідковий ланцюг:
ярлик → багаторазове повторення → нормалізація → викривлене сприйняття → зміна поведінки → реальна шкода.
Спочатку маємо лише публікацію або коментар. Потім те саме формулювання одночасно з’являється на різних майданчиках - у соцмережах, медіа, блогах і виступах коментаторів. Повторення створює впізнаваність, а мозок легко плутає знайомість із достовірністю. Зрештою ярлик перестають подавати як припущення: він стає нібито усталеною характеристикою. Наслідки вже не віртуальні. Партнери відмовляються від співпраці, донори зупиняють фінансування, роботодавці звільняють людей, сусіди уникають спілкування, а державні органи можуть посилити контроль. Навіть якщо звинувачення згодом не підтвердяться, зруйнована репутація та психологічна травма залишаться.Свобода слова не скасовує відповідальності за факти.
Критика, гострі оцінки й незручні запитання необхідні демократичному суспільству.
Але свобода слова не означає, що будь-яке твердження автоматично стає безвідповідальним і недоторканним. Під час дискусії Марія Анапрейчик нагадала про важливе правове розмежування між оцінним судженням і твердженням про факт. Людина має широкий простір для висловлення власної думки. Проте коли серйозне звинувачення подають як факт, воно потребує належного фактичного обґрунтування. Репутація людини також охороняється в межах права на приватне життя, зокрема у практиці Європейського суду з прав людини. Тому проблема полягає не в тому, що комусь забороняють критикувати організацію, релігійну громаду чи політичний рух. Небезпека виникає тоді, коли непідтверджений ярлик систематично підміняє собою докази, а його повторення створює суспільний «вирок» без справедливого розгляду. Особливо показовим є слово «секта». Як наголосив юрист Володимир Іванов, воно не є усталеною юридичною категорією з єдиним правовим визначенням. У публічному просторі його часто застосовують довільно - не для точного опису, а для миттєвої делегітимізації групи. Одне слово ніби звільняє аудиторію від необхідності з’ясовувати, що саме зробили ці люди та чи порушили вони закон.
Від меншини — до цілої країни
Найнебезпечніше те, що випробуваний на невеликій групі механізм може масштабуватися. Спочатку мішенню стає релігійна меншина, громадська організація, журналіст або правозахисник. Потім ту саму мову починають використовувати проти політичних рухів, культурних середовищ і навіть цілих народів. Талій Шкурупій навів приклад російської пропагандистської риторики щодо України. За його словами, після Помаранчевої революції в російському інформаційному просторі поширювалися твердження, нібито політичні процеси в Україні організовані «деструктивними сектами». У 2022 році в російському виданні «Аргументи та факти» Україну назвали «тоталітарною гіперсектою», а її керівництво протиставили «нормальним людям». Це не просто дивна або образлива лексика. Вона змінює рамку сприйняття. Якщо державу показують не як легітимну політичну спільноту, а як ірраціональну й екзистенційно небезпечну структуру, агресію проти неї легше видати за «оборону», «порятунок» або «очищення». Так працює дегуманізація: мішень спочатку виводять за межі уявної норми, потім позбавляють права бути почутою, а зрештою надзвичайні дії проти неї починають здаватися допустимими.
«Дзеркальні» звинувачення як ознака маніпуляції
Ще один тривожний сигнал - коли одна й та сама група отримує взаємовиключні ярлики в різних країнах. У матеріалах дискусії це назвали дзеркальними звинуваченнями: наратив змінюється відповідно до страхів конкретної аудиторії, але його мета - дискредитація - залишається незмінною. Як приклад Талій Шкурупій навів сам рух «АЛЛАТРА». За його твердженням, у Росії організацію спочатку називали проукраїнською, згодом - небажаною та екстремістською. Водночас в Україні та на окремих західних платформах її маркували як проросійську. Таке протиріччя, на думку аналітика, може свідчити, що ярлик описує не реальні властивості об’єкта, а адаптується до місцевого політичного контексту. Під час заходу також прозвучали твердження про роль російської антикультової організації РАЦИРС та пов’язаних із нею діячів у поширенні стигматизувальних наративів проти релігійних і громадських об’єднань. Ці оцінки були представлені спікерами як результати їхнього аналізу. Водночас важливо пам’ятати: сам формат паралельного заходу не означає, що наведені висновки є офіційною позицією ОБСЄ.
П’ять сигналів, які варто помічати
Як відрізнити гостру, але добросовісну критику від кампанії, що може готувати ґрунт для переслідування? Учасники дискусії запропонували звертати увагу на сукупність ознак.
1. Емоційний ярлик замість опису
Одне й те саме принизливе або загрозливе слово повторюється частіше, ніж конкретні факти. Діяльність людей не аналізують - їм приписують готову негативну ідентичність.
2. «Експертність» без прозорої методології
Гучні твердження підкріплюють посиланням на експерта, але неможливо зрозуміти, які матеріали він досліджував, за якими критеріями працював і чи можна незалежно перевірити його висновки.
3. Раптова синхронність
Однакові формулювання майже одночасно з’являються на різних платформах і в різних країнах. Для OSINT-аналітика це може бути ознакою не стихійної суспільної реакції, а скоординованого поширення наративу.
4. Перехід до мови «безпеки»
Соціальну, культурну або релігійну суперечку починають описувати мовою екстремізму, національної загрози чи суспільної небезпеки ще до встановлення фактів.
5. Від медійної атаки — до офіційних дій
Той самий неперевірений наратив стає підставою для скарг, розслідувань, адміністративних обмежень або судових справ. Паралельно люди втрачають роботу, соціальні зв’язки та можливість брати участь у громадському житті. Жоден із цих сигналів окремо не доводить існування змови чи скоординованої кампанії. Але їхня сукупність - привід зупинитися й вимагати доказів.
Чи може допомогти штучний інтелект?
Технології, які прискорюють поширення маніпуляцій, можуть допомогти й у їх виявленні. За словами Талія Шкурупія, системи машинного навчання здатні фіксувати аномалії: одночасну появу однакових дегуманізувальних формулювань, повторення текстових шаблонів, мережі взаємного цитування та раптові сплески публікацій проти конкретної групи. Окремий напрям - перевірка експертних висновків, зокрема поданих до суду. ШІ може порівнювати великі масиви документів, знаходити скопійовані фрагменти й виявляти випадки, коли різні «експертизи» фактично створені за одним шаблоном. Проте алгоритм не повинен ставати новим суддею. Збіг текстів ще не доводить неправомірності, а статистична аномалія не є доказом координації. Такі інструменти корисні як система раннього попередження - привід для подальшої незалежної перевірки, а не автоматичного покарання.
Найважливіше запитання — «де докази?»
Навішування ярликів працює не лише завдяки тим, хто їх вигадує. Воно працює тому, що тисячі людей поширюють їх, не зупинившись на кілька секунд. Перш ніж повірити гучному визначенню або натиснути «поділитися», варто запитати:
Хто є першоджерелом твердження?
Переді мною факт, оцінка чи припущення?
Які конкретні докази наведені?
Чи може сторона, яку звинувачують, відповісти?
Чому різні публікації використовують однакові формулювання?
Чи не намагаються викликати в мене емоцію раніше, ніж повідомити факти?
Демократія захищається не лише в судах, парламентах і міжнародних організаціях. Вона захищається в той момент, коли звичайна людина відмовляється приймати ярлик замість доказу.
Сьогодні це може бути незнайома релігійна громада, громадська ініціатива або журналіст. Завтра - політична опозиція, культурна спільнота, ціла країна або кожен із нас. Тому уважність до мови - не прояв надмірної делікатності. Це одна з форм громадянської безпеки.
Матеріал підготовлено на основі виступів учасників паралельного заходу «Від навішування ярликів до наслідків: як дезінформація та стигматизація призводять до транснаціональних репресій», організованого Глобальним дослідницьким центром «АЛЛАТРА» в межах другої Додаткової наради ОБСЄ з людського виміру 2026 року. Погляди спікерів є їхніми власними й не обов’язково відображають позицію ОБСЄ або держав-учасниць ОБСЄ.
