Путін може сподіватися, що час на його боці і Захід втратить до війни інтерес. Але є й альтернативна можливість
Марк Галеотті, один із найбільш поінформованих спостерігачів за Росією, у своєму матеріалі, опублікованому минулими вихідними, повідомив, що Путін щойно пережив один із найкращих періодів у своїй війні проти України. Його думка збігається з думкою інших експертів, наприклад, Шона Вокера з Guardian. Їхня точка зору відображає більш похмурі настрої після оптимізму, що панував на початку року щодо того, що в результаті контрнаступу українських військ буде звільнено набагато більше територій і посилиться тиск на Путіна в пошуках шляхів виходу з війни.
Відправною точкою для зневіри стало те, що наступальні операції України, хоча їх ще не припинили, призвели лише до обмежених територіальних успіхів, та оскільки зимове бездоріжжя ускладнює пересування, навряд чи буде досягнуто якихось значних успіхів до наступної весни, коли земля затвердне.
Росіяни показали себе умільцями в оборонних операціях і вдосконалили використання безпілотників та засобів радіоелектронної боротьби.
В останні тижні основна увага була прикута до наступу російських військ на Авдіївку в Донецькій області. Поки що він також не дав значних результатів, і хоча Росія зазнає там великих втрат, зусилля з утримання цього населеного пункту зажадали від України відволікання сил від більш перспективних операцій в інших місцях.
Найближчими місяцями Росія перебуватиме у вигіднішому становищі щодо виробництва снарядів. ЄС не встигає виконати своє завдання із забезпечення України мільйоном артилерійських снарядів і ракет до березня, тоді як у Росії виробництво поставлено на військові рейки. Крім того, вона користується почтачанням північнокорейських снарядів. Завдяки різкому збільшенню витрат на військові потреби її економіка швидко зростає. Згодом Москва знаходить дедалі більше обхідних шляхів для того, щоб обмежити вплив західних санкцій. За допомогою фінансових стимулів їй вдається підтримувати приплив новобранців для підживлення фронту.
Політична напруженість у Росії тліє глибоко всередині, її вдається тримати під контролем. Критики залякані, якщо не перебувають у вигнанні або в’язниці, а Путін із нетерпінням чекає на свої сфальсифіковані президентські вибори в березні.
В Україні ж, навпаки, розчарування останнього року призвели до напруження у верхах, зокрема, до непорозумінь між президентом Зеленським і головнокомандувачем ЗСУ генералом Валерієм Залужним. Відверте інтерв'ю Залужного журналу Economist, у якому він охарактеризував війну як патову, викликало роздратування Зеленського, який хоче зберегти оптимізм.
І хоча «патова ситуація», можливо, не зовсім вдало описує ситуацію, проблеми, на які посилався Залужний, цілком реальні. Отримання достатньої кількості боєприпасів і рекрутів буде складним завданням протягом найближчого року. Водночас Захід відволікся на події на Близькому Сході, а отже, зусиль, необхідних для підтримки України, бракує, надто коли потрібно ухвалити черговий законопроєкт про допомогу Україні через повністю недієздатний Конгрес. З’явилися повідомлення про те, що американські військові постачання, призначені для України, зокрема 155-міліметрові артилерійські снаряди, були переспрямовані до Ізраїлю, хоча в цих питаннях зазвичай багато чого перебільшують, адже військові потреби цих країн абсолютно різні.
Як зазначає Галеотті, є і протилежні тенденції, які можуть змусити Путіна непокоїтися про те, що короткострокові військові переваги випаруються протягом наступного року. Російська економіка вже демонструє ознаки перегріву, що призведе до високої інфляції. Він також зазначає нещодавні опитування громадської думки, згідно з якими: «Уперше з’ясувалося, що за мирні переговори виступає більше росіян (48%), ніж за продовження війни (39%), і тільки 21% вважає, що ситуація в економіці покращиться, тоді як 43% вважають, що вона погіршиться».
Таким чином, яке б задоволення не відчував Путін зараз, питання полягає в тому, чи може він бути впевненим у тому, що в найближчий рік відносне становище Росії ще більше зміцниться. Галеотті стверджує, що «реальна стратегія Путіна полягає в тім, щоб спробувати перечекати, коли Захід втратить інтерес до України». Виходячи з цього, він стверджує, що «не програти в його розумінні рівносильно перемогти».
Хоча я загалом згоден з аналізом Галеотті, за цим пунктом я з ним розбігаюся в думці. Я не думаю, що «не програти» — це те саме, що виграти, і я не переконаний, що стратегія Путіна передбачає не більше ніж гру на час.
Перемога і поразка
Але поглянемо на ситуацію під протилежним кутом. Чи є «невиграш» рівнозначним «програшу»? Це не просто гра слів. Якщо реальний програш, підтверджений рішучою військовою поразкою, вважатимуть остаточним, то тривала нездатність перемогти може викликати відчуття марноти і послабити рішучість, необхідну для підтримки військової інтервенції. Саме так закінчилося багато західних інтервенцій.
Наступного дня після повномасштабного вторгнення я запитав, чи не «розв’язав Путін війну, яку неможливо виграти?». Оскільки Росія не змогла взяти гору, використовуючи переваги раптовості та очевидної переважної сили, у міру того як Україна чинила опір і отримувала підтримку, однозначна перемога Росії ставала дедалі менш вірогідною.
Програш — це зовсім інша справа. Який вигляд матиме поразка Росії? Щонайменше це означатиме, що, не досягнувши своїх цілей, Росія буде змушена вивести свої війська з України. Саме на таку поразку розраховує Україна. Росії ж поки що вдається уникнути подібного результату, тому що її складно витіснити з усіх окупованих територій. Альтернативна форма поразки зрідка розглядається для Росії, але часто-густо для України — це окупація столиці та введення слухняного уряду. Це відображає фундаментальну асиметрію у війні: мета Росії — підпорядкувати собі Україну, але немислимо, щоб Україна могла зробити це з Росією. Україна бореться за припинення окупації, Росія — за окупацію.
Завжди існує ймовірність того, що невдача в Україні може призвести до потрясінь у Росії. У певний момент здавалося, що це станеться у зв’язку із заколотом ПВК «Вагнер». Але майбутнє путінського режиму залежить від подій усередині Москви і Росії загалом. Українська армія не має наміру йти на Москву і нав’язувати Кремлю умови капітуляції. Тому перемога України завжди залежала від того, чи вирішить Росія, що продовжувати війну не варто, і чи почне шукати мирний вихід із ситуації.
Саме тому всі пропоновані мирні угоди передбачають поступку Києвом території та обіцянку Росії якимось чином залишити в спокої Україну. При цьому ті, хто розробляє ці так звані угоди, ніколи не передбачають, що російська територія може бути запропонована Україні як «quid pro quo» («послуга за послугу», «щось в обмін на щось»). Вони також не переймаються питанням, чому і як «мир», що залишає незадоволеними обидві сторони, може бути стабільним, а не просто проміжним перед новим витком бойових дій.
Якщо цей аналіз правильний, то висновок напрошується невтішний. Україні дуже важко домогтися остаточної перемоги. Закінчення війни залежить від рішення Росії вийти з марної і згубної війни. Це вимагає від Путіна не тільки визнання дорогого для нього провалу, а й відмови від своїх воєнних цілей. Він не показує жодних ознак готовності зробити перше або друге.
Таким чином, «не програти» у звичному розумінні — уникнути однозначної воєнноїпоразки — не є проблемою. На початку вересня 2022 року був момент, коли здавалося, що це справді можливо, але у відповідь Путін подвоїв зусилля, оголосив часткову мобілізацію і перейшов до ще більш масштабних військових завдань. Тепер імовірність того, що Росія програє, значно знизилася. Але, що дуже важливо, Путін не вважає це рівнозначним перемозі і не змирився з думкою про те, що він не може перемогти.
Саме тому поширена думка про те, що припинення вогню можна легко досягти за допомогою винахідливої західної дипломатії та тиску на Київ, щоб він зробив усе можливе за наявних обставин, є помилковою.
Якби Путін хотів саме цього, він міг би запропонувати припинення вогню в будь-який час протягом останнього року, бодай для того, щоб побачити, якого тиску зазнав би Зеленський з боку тих, хто прагнув домогтися позитивної відповіді. Якби війна припинилася зараз унаслідок перемир’я, Путін міг би представити ті регіони, які Росія ще утримує, як великий виграш, але йому було б далеко до контролю над усіма територіями, поспіхом «анексованими» восени минулого року та офіційно представленими як частина Росії. Йому все одно довелося б пояснювати, заради чого велися бойові дії торік, оскільки Росія практично не розширила свої володіння і втратила деякі позиції.
Нагородою за всі ці зусилля стали б розорені та знелюднені території, які складно окупувати й захищати, і тривала ворожість з боку решти України, яка прагне до вступу в ЄС і НАТО. Саме тому Путін насамперед хотів отримати в Києві покірний уряд: якщо його в нього не буде, то навряд чи він зможе розглядати будь-який результат як задовільний і довготривалий.
На зустрічі «віртуальної двадцятки» в середу Путін назвав війну «трагедією», додавши: «І, звісно, ми повинні думати про те, як зупинити цю трагедію. До речі, Росія ніколи не відмовлялася від мирних переговорів з Україною».
Це не вперше, коли Путін використовує подібні вислови, але при подальшому розгляді з’ясовується, що його інтерес до дипломатії полягає лише в тому, щоб допомогти йому досягти деяких його основних цілей, як-от нейтралітет України або передача Російській Федерації ще більших територій, ніж ті, які вона окупує наразі. До таких закликів можна ставитися більш серйозно, якщо вони починаються з обіцянки вивести війська з української землі.
Галеотті стверджує, що «реальна стратегія Путіна полягає в тому, щоб спробувати перечекати, коли Захід втратить інтерес до України». Від самого початку Росія доклала чимало зусиль, щоб переконати прихильників України в тому, що це програшна справа, за яку вони платять невиправдано високу ціну. Саме тому у 2022 році було створено енергетичну кризу, яка згубно вплинула на економіку Заходу, але не настільки, щоб підірвати підтримку військових дій України.
Хоча Україні, можливо, хотілося б, щоб ключові можливості були надані швидше, а рівень політичної, економічної та матеріальної підтримки залишався високим. Наразі завдання полягає в тому, щоб провести нові пакети через усі процедури ЄС, незважаючи на спротив Словаччини, і через Конгрес США, де деякі (але не всі) республіканці не хочуть санкціонувати подальшу підтримку Києва. Якщо ці зусилля не матимуть успіху, то це створить серйозні короткострокові проблеми для України, хоча обидва пакети, ймовірно, будуть схвалені. Саме з таким посланням виступив міністр оборони США Ллойд Остін під час свого нещодавнього візиту до Києва, прагнучи спростувати припущення про те, що Вашингтон втрачає інтерес до Києва і відволікається на Газу.
«Я перебуваю тут сьогодні, щоб передати важливе послання: Сполучені Штати продовжуватимуть підтримувати Україну в її боротьбі за свободу проти російської агресії, як зараз, так і в майбутньому».
Збереження підтримки України пов’язане з політичними і матеріальними труднощами, але вони мають бути подолані, особливо, якщо порівняти їх із наслідками, які принесе перемога Росії.
Подією, яка, найімовірніше, призведе до припинення підтримки України з боку США, стане можлива перемога Дональда Трампа через рік. З огляду на наслідки, до яких призвів його останній період перебування в Білому домі, і всі його заяви відтоді, по всій системі американських альянсів можуть прокотитися шокові хвилі. Що він зробить насправді, залежатиме від його власних пріоритетів (можливо, помилує сам себе), призначень на ключові посади та готовності «глибинної держави» працювати з цими людьми, а також від складу Конгресу.
Трамп стверджує, що може закінчити війну за «24 години», але він говорить так про більшість важкорозв’язних проблем державного управління. Та яким би невизначеним це не було б, важко зрозуміти, чим президентство Трампа може бути корисним для України або НАТО, і Путін може вважати це настільки позитивною можливістю, що її варто чекати.
Однак це не більше ніж можливість, і до неї ще цілий рік. Ніккі Гейлі, яка зараз є найперспективнішим альтернативним кандидатом від республіканців, підтримала б Україну. Таким чином, у Путіна є стратегії довгострокового протистояння, включно з військовою економікою та надією на те, що Україні буде важко підтримувати власні військові зусилля і вона втратить життєво важливу підтримку, але я не впевнений, що він розглядає їх як гарантію перемоги.
Можливо також, що Путін більше думає про свої власні президентські вибори 17 березня, ніж про американські вибори в листопаді. На Заході ці вибори майже не сприймають всерйоз, оскільки їхній результат майже не викликає сумнівів, але Путіна бентежать питання явки та прояву народного ентузіазму. Дострокова військова перемога дасть йому привід для гордості. Альтернативну точку зору, яка, можливо, краще відповідає нинішнім військовим умовам, висловив секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данілов, виступаючи перед канадською аудиторією:
«Після сходження на престол Путіна режим буде закріплено, (що) по суті означає надання йому свободи дій. Тому в України та світової спільноти є 3−4 місяці на відповідну підготовку».
Данілов вважає, що після виборів Путін зможе мобілізувати ще більше людей. У будь-якому разі, думка про те, що Путін чекає, доки Захід здасться, помилкова. Він усе ще сподівається на швидкий військовий прорив.
Можливо, через невдачі, з якими зіткнулася Росія після повномасштабного вторгнення, ідея про те, що Росія «переможе», повністю розгромивши українські війська, також була відкинута. Я схильний погодитися з тим, що це малоймовірно, особливо якщо Україна продовжуватиме користуватися підтримкою Заходу. Однак Путін, натхнений поступливим військовим керівництвом, може дотримуватися іншої точки зору. Він прагне такого результату, який більше схожий на перемогу. Це його перевага, і він хотів би, щоб така перемога прийшла раніше, ніж пізніше. Якщо у нього немає впевненості в тому, що до кінця наступного року ситуація ще більше зміниться на користь Росії, то він принаймні може сподіватися використати те, що багато хто вважає поточними перевагами в живій силі та озброєнні, які мають бути готові найближчими місяцями. Якщо ж Путіну не вдасться домогтися швидкої перемоги, то в певний момент питання почне лунати так: а чи не занадто справді «не перемога» нагадує «поразку»?
Наступальні операції Росії
Найкращим доказом того, що Путін має намір домогтися серйозних військових успіхів, є масовані наступальні операції, розпочаті Росією на початку жовтня, практично відразу після того, як він переконався, що наступ українських військ вичерпав себе. Здебільшого вони відбувалися на Донбасі, причому найбільш помітними були бої за стратегічно важливе місто Авдіївка. Вони цілком можуть бути спрямовані на досягнення мінімальної мети Путіна — встановлення контролю над усіма Донецьким і Луганським регіонами, чиє нібито небезпечне становище у сфері безпеки слугувало початковим приводом для повномасштабного вторгнення. Можливо навіть, що досягнення цієї мети змусить його запропонувати припинення вогню, оскільки це може бути представлено як перемога. Водночас, якщо ця мета не буде досягнута, важко уявити, що він погодиться на припинення бойових дій.
Поки що зарано говорити про те, що нові наступальні операції провалилися, оскільки досягнуто певних успіхів, і триває збір сил для ще більш рішучого наступу. Поки що ситуація для російських генералів не надто обнадійлива. Яку б адаптивність вони не демонстрували в оборонних операціях, мало що свідчить про те, що вони вигадали більш інноваційну наступальну тактику. Вони, як і раніше, розглядають піхоту як витратний матеріал і покладаються на постійний тиск і бомбардування, щоб послабити опір українських військ. Їхні сили страждають від звичних проблем, пов’язаних з мінними полями, безпілотниками і артилерійським вогнем, який наздоганяє їх відразу ж після виявлення. Обмежений прогрес дається величезною ціною. Залужний заявив 10 листопада, що з 10 жовтня Росія втратила майже 10 000 осіб, понад 100 танків, 250 одиниць іншої бронетехніки, близько 50 артилерійських систем і сім літаків Су-25.
Навіть якщо припустити деяке перебільшення, це приголомшливі втрати, які у випадку з Україною викликали б неабиякі запитання щодо її здатності залишатися в бою і щодо марнотратства її тактики. Наразі чомусь вважається, що в умовах системи, в якій не передбачено жодної відповідальності, коли солдатів набирають із меншин і бідних верств населення, ці втрати майже не відчуваються в російському суспільстві й не викликають політичної реакції. Однак навіть якщо росіяни готові спокійно ставитися до таких втрат, готовність ризикувати ними — це не дії уряду, який вдовольняється лише тим, щоб утримати позиції, доки супротивник і його прихильники не стомляться від війни. Це дії нетерплячого уряду, який прагне якнайшвидших результатів.
Якщо мій аналіз правильний, то «не програш» на основі нинішніх ліній зіткнення не є рівнозначним перемозі, оскільки він залишає російську хватку в Україні нетривкою і обмеженою. Для Путіна «не програти» — краще, ніж програти, але цього недостатньо. Можливо, він готовий до того, що війна триватиме роками для того, щоб він міг домогтися перемоги. Але немає підстав вважати, що йому більше, ніж Зеленському, подобаються роки виснажливих позиційних боїв без серйозного прориву.
Але у Росії, на відміну від України, є вибір. У неї є можливість вийти з боротьби. Путін може сподіватися, що час на його боці і Захід втратить до війни інтерес. Але є й альтернативна можливість, що підтримка України триватиме і навіть посилюватиметься в міру нарощування виробництва боєприпасів, а російський народ і еліта в міру зволікання війни відчуватимуть дедалі більше занепокоєння. Якщо це так, то він може розглядати найближчі місяці як шанс домогтися реальних успіхів у війні. Україна стомилася і виснажена, у неї недостатньо боєприпасів і перенапружена протиповітряна оборона. Цим і пояснюються ті зусилля і терміновість, які можна помітити в нинішніх операціях Росії.
У наступній статті я розгляну значення цього аналізу для стратегії України, зокрема особливі проблеми, з якими доведеться зіткнутися в період до весни, а також цінність стратегії, що забезпечує «неперемогу» Росії, на відміну від тієї, яка нереалістично обіцяє швидку перемогу України.
