Майкл Кофман, провідний науковий співробітник Центру військово-морського аналізу США, пояснює, чому FPV-дрони важливіші за F-16, чому Кремль ще не змирився із затяжною війною і чим ЗСУ варто зайнятися у 2024 році.
Війна в Україні дедалі більше починає нагадувати те, що відбувалося на фронтах Першої світової. Таких висновків дедалі частіше доходять не тільки західні чиновники та світові ЗМІ.
Так, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у своїй нещодавній колонці в The Economist заявив, що бойові дії на фронті, по суті, зайшли в глухий кут. Він також описав, що потрібно змінити заради того, щоб війна не перейшла в позиційну фазу.
Чи так це? І чи вірно те, що текст Залужного віщує затяжний конфлікт із туманними перспективами. На цю тему NV поспілкувався з Майклом Кофманом, одним із найвпливовіших військових аналітиків США. Цей науковий співробітник Фонду Карнегі та провідний науковий співробітник Центру військово-морського аналізу США (Principal Research Scientist at Center for Naval Analyses, CNA) не просто є кабінетним теоретиком, а й регулярно буває у фронтових частинах ЗСУ.
Головком Залужний у своїй недавній статті написав, що фактично війна зайшла в глухий кут. Також він згадав про перспективу її трансформації в позиційну війну. Ви нещодавно були на фронті і буваєте там часто, — яку дасте оцінку нинішній ситуації?
Я погоджуюся із Залужним, що контрнаступ фактично завершився. Зараз тривають локальні наступи з російського боку: від Куп’янська[східна частина Харківської області] до Авдіївки[північне передмістя Донецька].
Але не думаю, що війна повністю перейшла в позиційну, — зараз це, скоріше, війна на виснаження. І я думаю, така ситуація триватиме протягом зими. Отже, ми обговорюємо поточну фазу війни, тож нам слід бути обережними і не припускати, що вона виявиться тривалою.
Нинішнім наступом в Авдіївці Росія продемонструвала, що не вважає війну позиційною. Великомасштабні механізовані атаки російських військ у жовтні не увінчалися успіхом, але вони все ще намагаються оточити Авдіївку. Битва за це місто все ще триває.
Це ще не глухий кут, або, принаймні, не стійкий і тривалий — зараз триває війна за ініціативу по лінії фронту, і обидві сторони намагаються знайти відповідь на питання, як утримати ініціативу, створити тиск противнику і водночас відновити свої сили та свою спроможність продовжувати війну. І головне: як забезпечити вирішальну перевагу в майбутньому?
Позиційна війна, якщо вона настане, для якої зі сторін буде більш вигідною?
Попри те, який формат війни буде, наступний рік буде найважчим.
У РФ буде більше матеріальних ресурсів — це і боєприпаси, і дрони (зокрема FPV), міни, РЕБ, крилаті ракети, допомога, яку вона отримує від Північної Кореї та Ірану. У неї буде перевага в артилерії та вогневій підтримці, і, можливо, в людських ресурсах. Це ще залежатиме від того, чи проведе РФ повторну часткову мобілізацію, що може бути після виборів у РФ у березні.
Але позиційна війна не обов’язково на користь РФ. Тому що політичне завдання Росії в цій війні — це не просто оборонятися, а наступати. Якби це було не так, то вони б зараз не атакували Авдіївку і не сподівалися ще взяти Донбас.
У цьому наступі вони, найімовірніше, втратили зараз уже стільки техніки, скільки ЗСУ могли втратити за перші чотири місяці битв під Оріховим[район на південь від Запоріжжя]. Але всупереч тому, що їхні сили недостатні зараз для проривів, військово-політичне керівництво все одно виступає за наступ.
Позиційна війна може створити або умовний паритет сторін наступного року, або це буде перевага РФ, але не в якісному, а кількісному співвідношенні.
У РФ одне з умінь: здатність створити глибоку оборону і добре зміцнюватися. На деяких ділянках, я вважаю, Україні варто робити такий самий підхід, щоб не просто створити надійнішу оборону, а й щоб звільнити сили як для відновлення, так і для наступальних операцій. Оскільки протяжність лінії зіткнення зараз близько тисячі кілометрів.
Як на Заході сприйняли статтю Залужного? Одна з її цілей, судячи з усього, — подальша військова допомога. Стаття викликала досить гострі дискусії в Україні, — не всі вважають, що варто було озвучувати все саме так.
Заклику давати більше зброї в статті не було. Я вважаю, що Залужний, як головком, оголосив про ситуацію на фронті те, що багатьом було очевидно, — від Генштабу до рядового.
Поставити всіх перед фактом хоча б у листопаді, я вважаю, корисно. Я не погоджуюся з усім у цій статті, але вона зробила основне: створила базу для подальшого формування майбутньої стратегії. Стаття також виявила ключові ідеї у зміні концепції бойових дій, — як поєднати більш фундаментальні зміни з технологічними інноваціями.
Залужний узяв на себе відповідальність за цей наступ. Крім питання про західну зброю, були проблеми, які аналітики обговорювали протягом останніх кількох місяців. Тому що до цього йшов наратив, що вся проблема була в тому, що Захід недостатньо забезпечив Україну зброєю, боєприпасами.
Користі від обміну звинуваченнями я не бачу.
Залужний також пише, що Україні необхідне для прориву якесь технологічне нововведення, — він згадує винахід пороху. А що це може бути? В Україні дуже багато хто сподівається на F-16, і говорять про важливість переваги в повітрі, якої зараз немає, говорять про дрони. А ви в одному зі своїх виступів говорили, що не варто акцентувати увагу на конкретних видах озброєння.
Я підозрюю, що саме тому в статті й немає згадки якихось конкретних видів озброєння, а натомість — кілька тез. Вона концентрується не тільки на технологіях, а на їх застосуванні. Не буде однієї технології, яка забезпечить прорив. Не виведе з глухого кута один літак чи особлива ракета.
Саме тому стаття наводить п’ять варіантів, які потрібні і для зміни підходів, і для інновацій. Потрібна комбінація підходів.
Ще більш болюче питання — резерви. І стаття натякає на проблеми з мобілізацією.
Окремий аспект — як досягти панування в повітрі. І тут не йдеться про літаки F-16, — набагато важливішими на фронті є дрони, еволюція цієї технології та її здатність компенсувати потреби в артилерійських боєприпасах, або досягати переваги від тактичного до оперативного рівня.
Але ми повинні запитати: наскільки ті технології, які перетворюють це на війну на виснаження, здатні вивести з цієї обстановки?
Росія не буде готова визнати тупикову ситуацію і шукатиме з неї вихід. Україна — аналогічно.
ЗСУ загрузли в мінних полях, і це те, що називають однією з головних проблем і військові, і Залужний. Чи є у Заходу рішення цієї проблеми, чи є у ЗСУ в достатній кількості протимінні пристрої?
Первісна проблема зараз навіть не міни, а FPV-дрони. Така ситуація на фронті з липня. Дрони використовують не просто проти техніки, а проти будь-якого скупчення солдатів, оскільки FPV-дрони дуже дешеві. І це однакова проблема і для росіян, і для України. Жодна зі сторін не може просуватися вдень. Через це більша частина атак відбувається або на світанку, або пізно ввечері, в ніч.
Тому перша проблема зараз — це дрони.
Що стосується мін, то ні, на Заході таких систем для України недостатньо. Мобільні системи просто неможливо застосовувати в умовах, коли на полі бою домінує колосальна кількість ударних дронів. А переносні комплекти для піхоти теж складно застосовувати, це займає більше часу. Тут теж доведеться використовувати комбінацію підходів. Зараз, якщо подивитися на те, як відбувається розмінування, то це, найчастіше, підходи, що залишилися з Другої Світової або розробки 1970−80-х. Але швидких і легких відповідей із проблемами розмінування точно не буде.
Ще одна проблема — це ударні дрони і РЕБ[засоби радіоелектронної боротьби], які зараз використовують інакше. РЕБ стала більш компактною, рознесеною по траншеях. Зараз відбувається еволюція цих двох систем: і ударної, і оборонної.
Якою буде тривалість війни? І в якій вона зараз фазі? The Economist написав про війну, яка триватиме ще п’ять років.
З точки зору історії такі війни закінчуються або дуже швидко — протягом кількох місяців, або тривають кілька років. Багатьом було зрозуміло, що це буде довга війна. І якщо говорити правильно, то війна, яка почалася 2014 року, триває вже дев’ять років. Були етапи, коли дехто сподівався, що буде якийсь перелом, буде колапс російських сил або крах після Харкова, або переворот у РФ, який змінить політичний режим, або швидкий контрнаступ влітку. Але зараз уже ясно, що в найближчому майбутньому такого не буде.
Це змушує зараз переглядати підходи і планування з урахуванням того, що війна буде довгостроковою. Я про це говорив весь останній рік. І навіть у травні писав у Foreign Affairs[впливовий американський журнал про міжнародні відносини], що потрібно думати про те, що буде після літнього наступу, який сам по собі не покладе край цій війні.
В одному зі своїх виступів ви говорили, що перемога України — не те саме, що поразка Росії. Як ви це бачите? Тому що в Україні у більшості настрої одні: вихід на кордони 1991 року. Що буде, якщо ЗСУ не вийдуть на ці кордони, — тоді територіальні претензії в тому чи іншому вигляді триватимуть роками?
Поразка РФ взаємопов'язана з перемогою України. Росія може зазнати поразки, оскільки мінімальні політичні цілі у неї - це захоплення Донбасу. Важко уявити, як з нинішнім станом військ вона може бути на це здатна. Звичайно, складно зазирнути в майбутнє далі, ніж на кілька місяців, але, незважаючи на це, РФ не досягла навіть мінімальних політичних цілей у цій війні. Шлях перемоги для Росії важко побачити.
Досягти цілей, які в неї були на початку війни, вона вже не зможе.
Але якщо війна закінчиться в умовах, які схожі на нинішню ситуацію, коли частина української території окупована, то це буде просто період переозброєння, який призведе до подальшого продовження війни. І цей період буде переважно на користь РФ, а не України. Тому що Україна залежить від західної підтримки, а західна підтримка запізнювалася весь цей час. І тоді чого можна очікувати, якщо буде умовне перемир’я, — Захід вважатиме, що питання заморожене.
Варто також зазначити, що, хоча це і необхідно, досягнення рубежів 1991 року не закінчує війну. У війні саме той, хто програв, вирішує, коли війна закінчується. І щоб військову перемогу перетворити на політичну, той, хто програв, має визнати поразку.
Я не думаю, що це довгострокова тупикова ситуація. Війни за своїм характером є нестабільними системами. Україна може відновити свої сили і разом із Заходом винести правильні уроки з 2023 року. Але багато що залежить від того, як Україна і Захід використовуватимуть наступний рік. Якщо це буде рік для відновлення військового потенціалу, мобілізації суспільства, налагодження серійного виробництва озброєнь в Україні, розв’язання проблем із резервами та навчанням, тоді Україна має можливість досягнення військової переваги для успіхів на полі бою.
Ключовий виклик у цьому всьому для України — зміна стратегії та знаходження нового підходу військових дій на наступний рік і на 2025-й, бажано спільно із Заходом. На Заході має бути забезпечення підтримки і ресурсами. Бо я бачу певні проблеми в єдності зусиль, що теж необхідно вирішити.
