Слухаю один із годинних плейлістів в ютубі, цей новенький був для мене, і натрапляю на пісню де секунд зо 20 лунає мелодія чимось схожа на "полюшко полє".
І як блискавка мене пронизує усвідомлення того жахіття яке з нами зробили московити.
Я ж колись так любила "полюшко..", обожнювала його. Але тепер ця колишня любов, те захоплення яке було колись тепер приносе мені тільки гіркоту, сором і те дитяче нерозуміння "чому? чому в кінці кінців так вийшло? чому зі мною?"
Це схоже чимось на клеймо: коли нам його ставили, це ж було круто, ти не один в тебе є спільнота, це красиво та й символізує щось глибоке, до кінця незрозуміле, але класне.
Але коли ти виростаєш і твій світ стає більшим, за той мізер що в тебе був в дитинстві, ти бачиш це тавро таким яким воно насправді є: опіком, невиліковним шрамом, жахіттям яке нічим і ніколи не зможеш стерти, міткою господаря на шматку м'яса. І та невинна дитина якою була ти - це просто шмат м'яса для тих нелюдів.
І якою б я вільною не була зараз, це тавро залишиться зі мною назавжди - русифікацію неможливо повністю викорінити з людини.
Я сиділа і плакала...
