Домекі Куґурі — один із головних персонажів гри “18TRIP”, а також один із найзагадковіших, адже, хоч і в основній історії Ev3ns була присутня арка з ним і Райто, ми все одно знаємо про нього занадто мало, отже, глибше про його особистість залишається лише здогадуватися.
Декілька днів тому сиділи й перечитували старі скриншоти, що робили під час прочитання основної історії, і помітили одну дуже цікаву фразу від Куґурі, яка надала мені величезний простір для думок, які хочу трохи розібрати тут. Таким чином я знову пройшлися новелою “S.139, R.2B”, аби знайти більше зачіпок, які можуть підкріплювати мою теорію. Українська спільнота в гри не настільки велика, тож не знаю, чи хтось уже це детально розбирав, але висловити свою думку все ж хочеться.
Якщо ви вперше чуєте про все, що я попередньо розповіли, і хочете розібратися детальніше в самій грі, а лише потім у персонажі, то рекомендую це зробити саме в цій послідовності, адже, очевидно, тут присутня велика кількість спойлерів. Усім іншим раджу ввімкнути плейлист з музикою Ференц Ліста й бажаю приємного читання!
Усі цитати з новели перекладені мною з англійської (кр: azurecrystalz у тві).
Трек №1 — “99 • 95”
Новела починається зі сцени в кабінеті університету під час лекції. Домекі Куґурі — студент-геній, який перестрибнувши декілька років школи опинився тут у сімнадцять років, коли всі його одногрупники вже були повнолітніми. Зараз він споглядає на Фредеріка, якого описує як “подібний до Бога”.
“Мені було цікаво, про що він думав.
Про що ти думав?
Чи з’єднано твоє серце з пальцями?”
З першого треку бачимо зачатки символізму, до якого постійно звертатиметься Куґурі. Раджу запам’ятати останню фразу звідси.
Ми дізнаємося, що Домекі вже досить давно живе наодинці в іноземній країні — Угорщині. Його матір залишилася в Японії. Вона пише йому довге повідомлення про те, що варто залишатися разом, і хлопець не знає, як на нього відповісти, однак професор упевнив його в тому, що бути під її впливом — погана ідея.
Новела знайомить нас з іще одним важливим персонажем, Соломон, — студент, який ніколи не відвідує заняття. Домекі каже, що він постійно називає його Тадзіо — персонажем з повісті Томаса Манна “Смерть у Венеції”, якого описують як молодого, привабливого й невинного хлопчика, однак Куґурі ніколи не чув про цей твір, тож уважає, що Соломон просто не знає його імені.
У наступній сцені Куґурі грає трансцендентний етюд Ліста “№1 Прелюдія”.
Як тільки я закінчив грати, професор запитав: “Ти задоволений виконанням пісні? Що думаєш?”
Я поміркував. …Цікаво, як би відповіла матір? Зазвичай я думав так, адже здебільшого саме вона виконувала музику.
Професор злегка прижмурив очі й похитав головою: “Лише твої думки, Куґурі. Я хочу почути твою позицію”.
Слова застрягли в горлі, нездатні вийти назовні.
Поки я мовчав, погляд професора став лагідніше: “…Ти вже з кимось подружився?”
Я відповів: “Nein”. Адже такого не було. Як узагалі заводити друзів?
“Тобі треба зосередитися на особистому зрості перед тим, як це робити з навичками на піаніно. Нічого не плануй цих вихідних і спробуй порозмовляти з людьми, Куґурі”.
Зрозуміло, що я погодився. Тому що це те, що я повинен зробити.
Бачимо, як на Домекі впливала думка матері, у тому числі й на його гру на піаніно. Зрозуміло, що вся новела буде сфокусована на музичному інструменті, адже це було його життя, але тут же й приховується подвійне значення. Піаніно для Куґурі — це значно більше, ніж щось, на чому люди грають. Для нього це прояв емоцій, хоч зараз вони роботизовані, відпрацьовані під певний “приклад”, якого він повинен притримуватися. Піаніно стало частиною його духовного життя, бо тільки так він міг пояснити свої почуття, до яких дуже скоро дійдемо.
Домекі запросили до дому професора, у якомусь сенсі на вечірку. Стіл був накритий, усі студенти пили алкоголь, окрім нього, хоч за законом Угорщини це дозволено. За розмовами хлопець чує, як розбивається скло.
Чоловік розпластався на сходах десь на задньому плані, і я помітив розбите скло з розлитим алкоголем у його ніг. Це був Соломон — той, хто називав мене Тадзіо.
“Серцеїд, га..?, — зневажливо вимовив студент старше. — Його б уже давно тут не було, якби він не був тваринкою професора”.
Але Куґурі перестає цим цікавитися як тільки бачить Фредеріка за вікном, у садку.
“Куґурі”, — професор несподівано з’явився біля мене, а потім відвів. До вікна… до нього.
Здається, професор бачить, що Куґурі лине до Фредеріка, тож підбадьорює його бути сміливіше, і ось вони познайомилися.
Він сказав, що радий познайомитися. Я — навзаєм.
Але, відверто кажучи, я вже знав його.
Односторонньо. Егоїстично. Я знав і його, і піаніно.
На цьому закінчується перший трек. Здається, із кожною згадкою піаніно зв’язок між інструментом і юнаком стає все помітнішим, адже тепер він використовує його як алегорію до життя, почуттів, характеру: ніби піаніно — це щось, що є в кожному з нас, і Куґурі здатен його почути.
Я спробували дізнатися, чи є вибір імені для Соломона випадковістю, і знайшли інформацію про біблійного персонажа — царя Соломона, який був улюбленцем Бога, адже коли Всевишній запропонував надати йому дар, очікуючи почути “гроші” чи “силу”, чоловік попросив розум. Урешті цар пав через два гріхи — жадібність і хтивість: хоч він і був тим, хто поневолював демонів, він же користувався їхніми силами задля того, аби знайти ще більше золота на землі, де правив. Також укладав шлюби з багатьма іноземними жінками, що йому було не дозволено доти, доки вчитель, Шімей бен Ґера, був живим, і через це він убиває його.
Ми не знаємо повну історію Соломона з цієї новели, і я навіть не впевнені, чи дізнаємося, але гріхи підозріло збігаються, тож найімовірніше персонаж з Біблії є його прообразом.
Трек №2 — 49 “капричіо”
Окрім непрямого визначення слова “піаніно”, Куґурі справді чув, як грає Фредерік, і це стало причиною, чому він так захопився зеленооким юнаком. Тоді він виконував “Полонез у фа-дієз мінорі, оп. 44” Шопена.
Музика Фредеріка була як хвиля звуку.
Припливна хвиля.
Кожна нота була як сніжинка; тендітні перли, які, здається, згасали з кожним доторком. Усі вони були дивовижно симетричні, але жодна з них — неоднакова.
Хвилі музики тримали мене в трансі, і я ставав одним цілим з кристалами в ній.
Це здивувало мене.
Як піаніно могло так звучати.
Виступами, які захоплюють не навичками, а натомість світом звуку, який вони створюють. Я завжди вважав, що чим краще граю, тим краще звучатиме, тож це здивувало мене.
Удруге у своєму житті піаніно на мою думку звучало неперевершено.
Фредерік став людиною, через яку Домекі зрозумів, що гра на піаніно — це більше, ніж відпрацьовані рухи пальців під партитуру, себто почуття — це не завжди щось, що від тебе очікують. Цей хлопець настільки приголомшив Куґурі, що він погодився вступити до незнайомого університету, просто аби знову побачитися.
Під час практики Куґурі грає трансцендентальний етюд Ліста №2.
Забувши про існування професора і його порад, я повністю поглинувся в клавіші переді мною.
Шквал стакато нот танцював партитурою. Я просто грав, віддавши своє тіло піаніно.
(Ще хутчіше! Більш точно!)
(Уяви ще більше!)
Рухи пальців були бездоганними. М’язи напружувалися.
Чим яскравіше була моя уява, тим виразніше грали мої пальці. Рух ними саме так, як я уявляю, — це один із моїх талантів, як казала матір.
Але професор нахмурився: “Мати блискучу точність — не найважливіша річ, коли граєш на піаніно, Куґурі…”
І хоч я чув його слова, я продовжував грати.
Я не знав, як це робити інакше.
Навіть проявляючи один зі своїх талантів, Домекі не вдається отримати похвалу від професора, на його диво. Він розумів, що йому радять змінити ставлення до музики, до почуттів, які, на його думку, повинні бути відточеними, але він не знав, як це можна зробити.
Тепер матір Куґурі дзвонить йому й просить відмовитися від змагань, адже “краще попрактикуватися більше, щоби забезпечити собі перемогу, аніж іти й не знайти, яким буде результат”. Хлопець справді хотів взяти участь, але, на жаль, не мав власної стійкої позиції, тож просто погодився з матір’ю.
Він знову бачить Фредеріка, але цього разу він розмовляє з кимось через телефон й сміявся. Куґурі вперше побачив, як він це робить, і подумки поцікавився, що стало причиною цієї емоції.
До Домекі знову завітав Соломон, який підмітив, що в хлопця не має ні одного пірсингу, і запропонував йому свою послугу, спитавши: “Хто перший залишить слід на твоєму тілі?” Думаю, через цю фразу можна вважати, що в Соломона з Фредеріком зароджується однобічне суперництво. Дуже часто прокол вуха асоціюють з переходом із дитини в дорослого, утратою наївности щодо цього світу.
Трек №3 — “1”
Одного зимового вечора Куґурі виступав в університеті, на вечірці. Він обрав трансцендентний етюд “№3 Спосаліціо”, що в перекладі з італійської — “Весілля”; там також був Фредерік, з яким, здається, на один момент став одним цілим.
За вікном ішов сніг. Хотілося, щоби цей сніг, що все збирався в купу, накривав лише мене з Фредеріком. Я хотів сховатися від світу й грати піаніно.
З цього моменту пропоную розглядати піаніно винятково як любов і кохання, адже це наразі доречно. Грати на піаніно для Домекі — бути разом з Фредеріком.
Також Домекі підмічає той факт, що йде сніг: він часто символізує спокій і мир, а якщо також враховувати те, що саме грає хлопець, і його думку про “ставання одним цілим”, можна навіть висунути теорію, що це алегорія на весілля — щасливий кінець для них.
Я хтів, щоби він слухав, тож грав на піаніно так же лагідно й щиро, як і він… Хоч я не міг повністю збагнути ці почуття… я грав.
Як Фредерік…
Прям як Фредерік…
Звучати як Фредерік…
Коли Куґурі закінчує гру, усі аплодують, а хлопець відчуває, як щось у грудях тепліє. Домекі зіграв пісню так, як зробив би це Фредерік, і авдиторія це чудово сприйняла.
Коли я встав і відійшов, професор дав мені бокал шампанського: “Я справді мав рацію, коли вирішив привести тебе сюди. Ти змінюєшся в кращу сторону, Куґурі. Здається, ти вийшов з-під впливу матері”.
Якщо враховувати той факт, що піаніно — це ніби двері до почуттів, і саме так Куґурі висловлює те, що сховано в його серці, то здається, ніби ця гра була любовним посланням до Фредеріка: лагідна і щира; постійні думки про нього, імітація того, як він звучить, — Домекі не знає, як говорити про те, через що він проходить, але може це висловити за допомогою інструменту.
Однак ледь не одразу після того, як Куґурі зійшов зі стільця, на нього усівся Соломон.
Соломон ігнорував розгублені погляди навколо й почав гру.
Чітка мелодія, що схожа на дзвін.
“Ла Кампанелла”, пісня, від якої усіх уже нудить… Одна з фірмових Ліста.
Але це не була відома остаточна чернетка. Це була інша версія, та, яку ніколи не грають.
…Воно все одно сильно наслідувало стилю скрипки Паґаніні й було дуже складною і важкою піснею.
Насправді це не музика, яка легко грається. Попри це Соломон так майстерно виконував її, і він здавався щасливим. Він похитував своє тіло, ніби танцюючи. Гучно сміявся, особливо під час найскладніших частин.
“Чим дужче він п’яний, тим легше його пальці літають”.
На диво Куґурі, це з-за спини каже Фредерік. Зеленоокий починає розмову.
Він сказав моє ім’я. І похвалив мою гру на піаніно.
Це було настільки зненацька, що я ледь не знепритомнів.
Він простягнув руку, і я потиснув її. Я був настільки стривожений, що не міг навіть відчути його дотик.
Його пальці.
Ті, що здатні грати такі дивовижні мелодії, досі торкалися мене.
(Я просто копіював тебе, Фредеріку).
Було тим, що я хотів сказати, але не зміг вибудувати речення.
Фредерік запитує в хлопця, чи планує він взяти участь у змаганні в Європі, а також дізнається, що саме Домекі хоче зіграти: знову трансцендентний етюд, третій номер. З цього діалогу ми дізнаємося, що хлопцю старше не подобаються пісні, які зосереджуються на техніці, однак Куґурі вже знає про це, адже кожне виконання Фредеріком було від щирого серця, а не витонченої техніки. Але чого Домекі точно не міг передбачити, так це те, що хлопець запропонує йому зіграти четвертий номер, “Мазепу”. Він хоче почути емоційне виконання Куґурі, прям як сьогодні.
Мені стало цікаво, чи буде нормально, якщо я прокрокую за ним. Подумав, що повинно бути, тож ішов за ним у пів кроку.
Це речення хоч і маленьке, але знову показує нам те, як Куґурі починає більш відкрито висловлювати свої почуття, наслідуючи це від Фредеріка, попри дещицю невпевненості, чи все з цим гаразд.
Вийшовши на балкон готелю разом із Фредеріком, він знову відчув, ніби вони заховалися від усього світу в снігу. Куґурі раз за разом не вдається сформулювати речення, адже вся його увага зосереджена на тому, наскільки богоподібний на вигляд Фредерік.
Я зможу послухати музику Фредеріка на змаганнях завтра. Я просто думаю про це, але моє серце стискається.
Я вже хочу почути його. Цей звук. Звук, що заповнював кожну клітину мого існування. Музика Фредеріка.
Він переповнюється радістю, коли розуміє, що зможе почути почуття Фредеріка знову, і, звісно, сподівається, що вони будуть адресовані йому.
Куґурі дізнається, що літак Фредеріка відбуває о шостій, і засмучується, адже його відлітає о сьомій. Зеленоокий пропонує обмінятися номерами телефону, аби потім зустрітися в аеропорту, і тут же знову заходить усередину, пояснюючи це тим, що якщо вони захворіють, то обидва не потраплять на змагання.
На мою думку, це ще одна алегорія до снігу. Куґурі геть забув, що вони стоять під ним, однак і справді: може, це й приємно, але в тебе ніколи не вийде залишитися там назавжди, інакше пожертвуєш своїм здоров’ям.
Після цієї розмови Домекі більше ніколи не побачить Фредеріка.
Трек №4 — 0 “Мазепа”
У темряві стояло піаніно.
Я сидів за ним. На мене падає чудове світло, що відблискує на мені й піаніно так, ніби ми головні.
Повна тиша. Більше нічого не було.
Просто я і піаніно.
Я потягнувся до ряду клавіш.
Вони були неначе жорстока й непощадна жінка в чорно-білому. З якою не можливо домовитися, яка все ще могла втекти попри кількість вислуханих почуттів. Однак коли вона оберталася, низ її елегантної сукні пурхав, оголяючи все.
Куґурі все більше й більше персоніфікує піаніно, тепер самостійно описуючи клавіши, але, варто підкреслити, не в позитивному сенсі.
Далі Домекі починає грати “Мазепу” й розповідати про те, як іде композиція. З часом Куґурі розуміє, що в нього виходить показати, як біжать коні, себто правильно висловити емоції пісні.
…Твій рубато — дивовижний, Куґурі.
Ці мрійливі слова…
Спогад про усмішку Фредеріка заспокоїв мене.
“Це доказ мого існування”.
У той же момент я ледве-ледве чув старий голос матері.
“Чим краще твоя гра на піаніно, тим більше моє існування буде затвердженим”.
Чи була це любов? Із сумнівом у серці, я розумію: голос матері починає зникати.
В зелених очах Фредеріка я бачив іскру юности. Яскраве, золоте волосся, така ж сама усмішка й дитина, що грає так, ніби це магія. Під вечірнім світлом він сказав…
“Це було весело, Куґурі!”
Ми пообіцяли зіграти “Лібештройме” разом наступного разу…
Фантастичні мелодії випливають з моїх пальців.
Щось настільки дивовижне виходить з мене. Чи я настільки ж красивий, як ці звуки?
Liebesträume (Лібештройме) — це три ноктюрни на піаніно; назва з німецької перекладається як “Сни про кохання”. У цій частині Куґурі порівнює два різновиди любові, яку він коли-небудь мав у своєму житті: від матері й від Фредеріка. Відчувши справжні, щирі емоції від зеленоокого, він починає сумніватися в тому, чи справді мати піклувалася про нього. З нього випливають ці почуття, і він ставить собі запитання: “Чи буду я, як людина, такою ж гарною, як і мої почуття?” Домекі буквально закоханий у цей звук, але чи личить він йому?
Повертаючись до першої глави, подивимось знову на одну з фраз Куґурі, а саме: “Чи з’єднано твоє серце з пальцями?” Тут Домекі цікавився, чи Фредерік також висловлює свої почуття за допомогою піаніно, і, думаю, конкретно після цього моменту він отримав свою відповідь. Куґурі загалом досить часто згадує пальці: ніби ще один інструмент висловлення почуттів.
Куґурі вперше зрозумів, чому на піаніно весело грати. Після цього в пісні йде героїчна частина, і Домекі відчуває спорідненість з Мазепою — відважним гетьманом, який вистояв усі страждання. Ураховуючи особливості Куґурі як персонажа, справді видно деякі паралелі між ним і Мазепою, адже що того, що іншого вважають контроверсійним: для деяких вони егоїстичні, а для когось — ідеальне втілення людини як складного створіння. Свій виступ він закінчує словами з однойменного вірша: “…Падеш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили, Встаєш, Ти — Володар!”
Однак усе вмить згасає, і Куґурі бачить, як небо ламається і падає, а з цим і його руки на землю. Його світ розбився вщент після того, як у нього відібрали можливість грати на піаніно, а з цим і побачити Фредеріка.
Домекі нарешті знайшов справжнє значення кохання, але поплатився за це тим, що більше ніколи не зможе відчути його так, як раніше. Як із Фредеріком.
Трек №5 — “…49”
Куґурі намагається знайти могилу Фредеріка, адже навіть не знає, де він похоронений, тримаючи з собою букет із білих квітів, колір яких нагадує сніг, що виблискував на його віях, тому що він так і не дізнався його улюбленого кольору. Перед надгробком свого друга він бачить чоловіка, що заливається сльозами.
Він сказав, що близький друг Фредеріка. Медичний студент, який розмовляв із ним за телефоном.
Мені різко спало дещо на думку.
Це тобі тоді в кафетерії за телефоном так лагідно усміхався Фредерік?
Коли він побачив квіти, що я приніс, то сказав: “Ох, як приємно”.
“Білий був його другим улюбленим кольором. Дякую”.
Чому ти… дякуєш мені?
У моїх грудях раптово почало колоти.
У цей момент Куґурі зрозумів, що для Фредеріка завжди був на другому місці, поки сам підіймав хлопця на п’єдестал. Попри односторонню сутичку чоловік запропонував Домекі встановити біонічні протези, адже за допомогою таких буде не тільки зручніше, але й з’явиться змога грати на піаніно так, як і раніше.
“…Я ненавиджу Бога. Якби тільки Фредерік не грав на піаніно, він би не помер настільки жахливо”.
Ця фраза розлютила Куґурі не на жарт. “Та що тільки цей “друг” знає про піаніно? Про те, що було між нами?”
Куґурі поцікавився, чи Мазепа колись відчував таку саму злість.
Ненависть накопичувалася в мені.
Я кипів від злості.
“…Не дивись на мене звисока”.
Я і не помітив, як забубнів. Чоловік обернувся, він злякався. Здається, ніби в моєму тілі щось вибухне.
“Вісімнадцять років мого життя… і його… не смій дивитися на них звисока”.
Я не знаю, наскільки впевнено мовив. Те, що я тримав у собі, нарешті виплеснулося.
Загалом ця ситуація може бути алегорію на те, як суспільство знецінює квірні стосунки. “Усе було б гаразд, якби він не відрізнявся від нас”. Чомусь сексуальна орієнтація чи ґендерна ідентичність постійно стає причиною того, чому життя іде шкереберть, але провина завжди належить людям, яким просто не вдалося прийняти й любити.
Клавіши піаніно наздоганяли, було досягнуто піка; звуки, які повинні були почути. Щось важливе, що будувалося і перебудовувалося, раз за разом, було знищено, і воно зникло за мить.
Я хотів ще довше послухати.
Я хотів ще довше пограти.
Ми могли б піти ще вище, до звуків, які були поза досягненням.
Ми повинні були пережити.
Якби тільки Бог не завадив нам.
Це почуття не мало назви.
Друг Фредеріка попросив вибачення, але Куґурі не може пригадати, що відповів йому. Почуття переповнило його, взяло контроль над тілом і розумом. Це був відчай.
Ніч.
Усе тіло боліло, але мені було все одно.
Цікаво, що я відчував біль усюди, окрім рук.
Куґурі було все одно, навіть тоді, коли в нього забрали всі гроші, позбавили протезів і залишили на вулиці. Однак на допомогу приходить Соломон, який ставить протези на місце, а його пальці нагадують Домекі про Фредеріка.
“…бий їх”, — прохрипів голос.
“Що?” — запитав Соломон, піднявши брів.
“…Мої вуха. Пробий їх”.
Саме я сказав це. Соломон ненадовго замовк, примружуючи.
“Звісно. Іди за мною, Куґурі”.
Він сказав моє ім’я, і я усміхнувся.
Куґурі, який вважає, що Бог зненавидів його, переходить на сторону Соломона, що, відверто кажучи, не так сильно відрізняється від хлопця, адже теж був відкинутий Всевишнім. У цьому контексті пірсингу надається ще одне значення — утрати віри що релігійної, що філософської.
Соломон перестав називати Куґурі Тадзіо, і таким чином сказав, що Домекі подорослішав.
Підсумок
Новела Куґурі з ніг до голови вкрита символізмом, таким чином: піаніно — кохання, любов; сніг — спокій, надія на щасливе майбутнє; пірсинг — дорослішання, утрата віри; руки, пальці — можливість, здатність.
Загалом якщо не заглиблятися в приховані значення певних моментів, то можна й так зрозуміти, що новела розповідає про кохання Куґурі до чоловіка, однак, погодьтеся, після розбору всіх маленьких деталей, історія стала більш емоційною і трагічнішою. У якомусь сенсі це дуже схоже на персонажа цього довгочита: Домекі завжди описують як загадкову людину, яка робить речі, що складно передбачити, але в них усіх є певний мотив.
Я також хотіли розібрати стосунки між Райто й Куґурі, адже перший теж пов’язаний у якомусь сенсі із новелою, але, гадаю, краще дочекатися 1.5 сезону, що виходить у вересні, і подивитися, який буде лор, тому що є імовірність, що ці двоє там з’являться, тому поки що це все.
Дякую, що прочитали мій мініаналіз Куґурі! Сподіваюся, вам до вподоби. Буду неймовірно раді почути ваші думки й здогадки.
