Дерево пізнання добра і зла – та історія, яка не залишає нікого байдужим. Цією статтею ми не маємо на меті затвердити єдино правильне розуміння Дерева, радше, запропонувати інакший спосіб прочитання, такий, що йшов би врозріз з доктринами гностицизму. Адже книга Буття певних читачам залишає з враженням, ніби заборонений плід дав Адаму і Єві справжнє “розуміння добра і зла”, отже, вони отримали вище знання, яке дозволяє їм поєднувати несумісне: зло і добро; в той час як інша категорія читачів вбачатиме під поїданням плода можливість розрізняти добро від зла – в обох випадках мається на увазі справжнє знання, і Бог, забороняючи плід, керується заздрістю: капризний Творець, розгніваний сміливістю свого творіння отримати те, що має Він. Це частково в протиставленні до цих прочитань ми бажаємо пролити світло на символ дерева, позаяк наслідки такої мітології роблять Бога деміургом, а змія – героєм і визволителем людства від тиранії.
Пізнання, добро, зло
Аби зрозуміти причину заборони, як і наслідки її порушення, вартує роз’яснити першочергові поняття. В біблійній космології, і класичній традиції так само, добро і зло як категорії визначаються в прив’язці до ідентичности чи мети. Добро – те, що слугує ідентичности, рухає нас в заданому напрямку. Зло ж віддаляє від нього, руйнуючи ідентичність. Хороший плід підтримує мету (придатний для їжі, живить і дає сил) – поганий фрукт не виконує цього, слугуючи “чужорідній меті” (неїстівний, викликає хвороби). Відтак, по відношенню до Людини, добро і зло позначають потенціальність і ту землю, які підтримають чи відкинуть її ідентичність. Добро людина зможе покрити своєю ідентичністю, але зло – потенціал, який вона не подужає: питання, проблема. В попередніх статтях ми вже розлого обговорювали цю тему, (посилання). Важливо нагадати, що ідентичності існують лише в лоні ієрархій: у випадку автора в момент писання злом буде зламаний комп'ютер чи втома, яка порушує увагу; для його ідентичності як брата чи сина зло складатиметься вже з інших чинників. З Адамом і Євою маємо зауважити, що зло не в одному конкретному чиннику, а в самій проблемі ідентичности.
Розклавши концепції добра і зла, маємо нині задати питання до “пізнання” в біблійному контексті, беручи до уваги, що “пізнання” Адама і Єви не є вмінням розрізняти добро і зло. Вони не отримали це вміння від поїдання плода, щоби орієнтуватись в цьому світі, наближаючись до добра і відштовхуючи зло. Таке прочитання тексту не узгоджується з подальшим розвитком подій: страх, вигнання, смерть. Наслідки порушення закону стають в цьому випадку довільним покаранням, що їх призначає окремішній від світу Бог. Мовою оригіналу “ядаа”, перекладене з івриту як “пізнання”, спрямовує нас в іншому напрямку: те саме дієслово вжито, коли Адам і Єва пізнають одне одного для зачаття Каїна і Авеля. “Пізнання добра і зла” не абстракція, а реальна взаємодія з добром і злом; пізнавши добро і зло, Людина приймає в своє тіло те, що підтримує його особистість, але також те, що йде їй всупереч2. Адам і Єва цю ідентичність не узгодили ієрархічно, бо джерело їхньої особистости (Бог) цього не дозволило. Поїдання плода не дає здатности розрізняти речі, але створює між добром і злом безладдя, коли ці властивості поєднуються в тілі хаотично, неузгоджено. Наша думка така, що здатність до розрізнення навпаки вирішила би це передчасне злучення, бо дозволила б розрізняти між тим, що підтримує особистість, і тим, що цієї задачі не виконує; вона мала б на меті відокремитись від раніше інтегрованого зла. Подібною задачею обтяжений Каїн: коли ти недобре робитимеш, то в дверях гріх підстерігає (зло інтегровано), і бажання його на тебе спрямоване (плутанина), але ти можеш взяти гору над ним (поклик до розрізнення).
Нагадаємо, що дерево фізично присутнє в саду і, головне, “принадне на вигляд і на їжу смачне”, так само як і те, що Бог забороняє вживати його плоди. Аби зрозуміти, що мається на увазі, мусимо перейняти біблійний світогляд. До того ми вже бачили, що Бог створює Адама, вдихаючи життя в його ніздрі – особистість Адама визначається Господом. Якщо останній накладає заборону їсти плід, це тому що Адама самого по собі достатньо, оскільки людина створена за подобою Бога. Розуміння цього не дає прочитати заборону як окремішню, накладену абсолютно довільно. Вона відображає неуникну несумісність певних елементів творіння з тодішньою ідентичністю Адама і Єви. Іншими словами, єство Адама і Єви не покриває всіх наявних на землі явищ, а тільки ті, що підтримують їхні особистості. Цей самий принцип стосується всіх ідентичностей, з якими ми стикаємось: ні компютер, ні машину не можливо сконструювати з водоростей, кожна річ вимагає відповідного матеріалу для підтримки своєї сутности. Коли залучити багато інорідного, чужого для мети матеріалу, отримуємо смерть ідентичностей цього предмета. Аналогічно, ідентичність Людини не може залучити в себе все творіння одномоментно. Велика частина цих явищ будуть “поганими” і призведуть до неминучої смерти Адама і Єви, розпорошення їхньої ідентичности.
Безіменний незнайомець потенційно може підтримати наше єство, але також бути злом, яке порушить єдність. Їсти з дерева – вчиняти несвідомо, взаємодіяти з незнайомцем неадекватно (враховуючи, що Бог, творець всіх норм як таких, цю взаємодію забороняє). Джерело нашого розсудку – Бог, і заборона їсти плід належить йому. Саме тоді, діючи проти розуму, і, отже, слугуючи чужорідній меті, отруєний зовнішній елемент в підсумку буде інтегровано. Цей новозалучений потенціал може привнести свіжі рішення, але так само нові проблеми і питання. Ось чому Бог забороняє Адаму і Єві їсти плід, який призведе до засвоєння добра і зла. Час розглянути детальніше спокусу першорідного гріха, який, хоч і не обмежений суто історичними фактами, проливає світло на онтологічне начало всіх інших гріхів. Себто, будь-який гріх приймає форму першорідного.
Спокуса
Як ми розібрали, поїдання плода призводить до інтеграції того, що не може підтримати наше єство – зла, і підпорядковує нас чужорідній сутности. Втім, як це спокушає Адама і Єву? Яка спокуса тягне людину взаємодіяти з проблемою, яка не може його підтримати і яку він не може назвати? Когнітивні науки сходяться на тому, що “людський мозок” шукає передбачити і пояснити світ, то як може він спокуситись невідомим? В теорії наш дух мав би погидувати будь-яким зовнішнім елементом, який він не може назвати, аби уникнути дорогої і неуникної фізіологічної реакції (стрес і тривога). Обіцянка змії в саду наступна: коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете як Бог, що знає добро й зло. Це не “зло” (те, в чого нема назви) приваблює нас, проявлене в цьому гріхові: наша ідентичність прагне зберегти себе. Навспак, ми грішимо, вважаючи, що “це зло” ми можемо пізнати і вмістити в ієрархії – ось чим нас приваблює зло. Воно мімікрує під “добро”. І чим далі знаходиться та річ, яку прагнемо пояснити, тим привабливішою вона видається для того, хто має на меті усвідомити світ.
Ми знаємо, що всіляка співдія зі світом можлива тільки з точки зору нашого єства, і тому все чуже, іноземне – палиця на два кінці: воно життєдайне, бо підтримує ідентичність, даючи їй тіло і фактичне вираження (добро). Але іншорідність також спричиняє смерть єства, коли незліченні явища отруюють наш дух, не підтримубчи його, а навпаки спричиняючи смерть (зло). Таким чином творіння і існування стають парадоксальними для людського розсудку. Елементи поза нашим розумінням одночасно привабливі і страхітливі, і розв’язати цей парадокс розум безсилий. Спокуса розуму – пов’язати ці протилежності в струнку систему, об’єднану єдиним принципом, і зробити це одразу. Саме цим і спокушає змій, запевняючи Людину, ніби вона здатна пізнати добро і зло і одномоментно уподобитись Богу. Людина під впливом змія забуває, що її існування обмежене і що поняття добра і зла мають реальні наслідки. Добро і зло не можна сприймати нерозважливо.
Запропоноване пізнання – пародія і імітація знання божественного. Господь створив все. Добро і зло містяться в Ньому* і в Ньому вони сягають свого кінця таємничим, прихованим від обмежених створінь шляхом. Змій відкидає містерію, створюючи з божественного і неосяжного пародію, пастку для Адама і Єви, які прагнуть оминути духовний подвиг, перейняти добро і зло одразу. Знання, яке вони отримують, не є справжнім, але скоростигла інтеграція, результат хотіння – воно спричиняє розпорошення людської сутности, яка віднині під нападом власного тіла зсередини, адже саме воно засвоїло плід.
Справжнє і помилкове знання
Ми згадували, що справжнє “пізнання добра і зла”, доступне Богу як творцю всього, не варто плутати з тим, яке дає плід – на цьому ґрунтується міт, і важливо наполягти, що запропоноване змієм знання лише пародіює знання божественне. Пропонуємо відтак окреслити цю дихотомію чіткіше, і ці роздуми неможливі без звернення до історії Христа.
Яка різниця між істинним і хибним знанням? Відповідь у способі взаємодії зі злом і руйнації ідентичности: реалії зла, хвороби, смерті і зради мають справжні наслідки. Вони задають справжньої шкоди нашому єству тим, що перешкоджають знаходити сенси, залишаючи нас у вигнанні. Справжнє знання зла вимагає втратити контроль, покинути минулу ідентичність, адже самого того і потребує зло в тих рамках, що ми їх окреслили; воно вимагає пожертвувати собою, своєю попередньою ідентичністю – і сміливости пуститись на ворожо налаштовану територію. Запропоноване ж Адаму і Єві такого не вимагає – навпаки, заманює їх на рівні бажання стати як Бог (але не в Його подобі, що означало би прийняти фрактальну реальність), яке вмотивовує це пізнання. Можна сказати, що вони залучають добро і зло з поганою метою, яка не здатна пояснити і з’єднати ці протилежності після того, як вони інтегруються в тілі. Інтегроване зло не покривається адекватною ідентичністю (яка їм на той момент заборонила зло інтегрувати), і закінчується вигнанням з Вертограду і веде до смерти. Парадоксально, Адам і Єва опиняються в світі смерти через відмову визнати її існування. Відмовившись збагнути, що вони не можуть назвати і покрити певні явища, тобто відмовляючись по-справжньому втратити контроль, вони втрачають контроль вже повністю і несамостійно. В обіцянці “пізнання добра і зла” лежить збочення, адже це пізнання виражено швидкою бездумною дією для задоволення бажання, результатом чого є не справжнє знання, а плутанка і неконтрольоване вигнання.
Отож, хибне знання характеризується метою, яка стоїть за прагненням контролю, і яка йде врозріз з необхідністю самопожертви і визнанням власних меж. Але чим в такому разі є справжнє розуміння добра і зла? Який принцип чи, точніше, яка особистість могла би сполучити видимий парадокс творіння, яке є джерелом однаково як життя, так і смерті і зради? Глибшого питання годі сформулювати. Справжню відповідь на нього треба шукати в історії Христа.
Спочатку наголосимо на важливости Христа і Його втіленої особистости в рішенні цього питання, адже незліченні філософські системи намагались розв’язати цю задачу інтелектуально. Крім Гегеля, про доробок якого ми не компетентні говорити, Юнг також дуже опікувався проблемою протилежності добра і зла і тим, що ці категорії мають синтезуватись божественним знанням. Юнг ясно усвідомлював необхідність співіснування добра і зла всередині божественного знання, співіснування, без якого творіння залишилось би нерозрішимим парадоксом3. Тут ми і спостерігаємо необхідність наративного і втіленого розуміння. Сказати, що “зло” інтегровано Богом, не робить Бога зрадником, вбивцею чи спокусником-змієм (сам Юнг часто дозволяв собі говорити про темну сторону Бога як необхідно для творіння). Багато традиційних християн відмовляються розуміти “добро і зло” як те, що вміщене в самому Господеві, боячись коннотації, що Бог може схвалювати зло – страх, підтверджуваний певними заявами гностиків, які схиляються до розуміння абстрактного, а не втіленого. Як же історія Христа вирішує цю проблему?
Євангеліє вчить, що Христос був безгрішний – якщо Він уособлює істинне знання добра і зла, то робить це не через взаємодію зі злом. Саме ця чистота і ніжність Христа спантеличила Юнга і підштовхнула до висновку, що Втілення не є повним, позаяк не поєднувала добро і зло. Він підносив книгу Одкровення: меч і суд христові є реальними вираженнями пізнання зла, оскільки символізують правління над злом і грішниками. Для Юнга відсутність опору до зла за життя Христа є неповною картиною божественного знання, яке поєднує протилежності в своїй особі. Юнг вважав, що друге пришестя, коли Христос судитиме зло і інтегрує грішників в Його лівиці, стане повновісним синтезом. Прискіпливий розгляд юнгової думки для нашої цілі не є необхідним, але ці міркування варто мати на увазі.
В дійсності, зло підкорюється і пояснюється не лише через жертовність до нього, і єдно своєю смертю ніхто не змушує життя перемагати. Смерть Адама і Єви протилежна воскресінню: вона асоціюється з ув’язненням і очікуванням на спасителя. Ззовні, втім, Христос падає жертвою гріха (чужого), програє смерті, самому злу. Яким тоді чином явна позиція жертви – змага? Наше есе не береться цілковито розкрити це питання, але викладає певні міркування. Якщо Адам і Єва взяли плід з жаги божествених знань, Ісус розумів сутність зла і не прагнув інтегрувати зло передчасно. Христос падає жертвою зла не через безтурботність чи почуття недіткливости: Він знає, що Його зрадять, знає Свою долю, і свідомо обирає терпіти наслідки пізнання. Зло перемагаєтсья через випізнання його сутности й волі Отця понад власну. Ісус не є жертвою зла, адже Він знає заздалегідь, яким чином постраждає. Він підкоряється на смерти, а Отцю. Христос, страждаючи свідомо і за божою вказівкою, незбагненним чином боре і інтегрує зло, отже, владарює над ним і всім творінням так само, у повній покорі Отцю і усвідомлено. І який контраст з мітом книги Буття!
Наративна реальність показує, що пізнання добра і зла не є винятково інтелектуальним синтезом, в якому ці протилежності співіснують на рівних – ні, вони асиметричні, і зло викупається лише любов’ю. Лише вона здатна поєднати добро і зло, хоча і вона має свою ціну, адже Христос ніколи не розмінює теперішнє творіння на не-дуальність. В заклику любити своїх ворогів вже міститься розпізнання реального стану речей, себто, що в нас є вороги, і любити ми маємо їх як ворогів. Ми не маємо підходити до них на наших власних умовах, але вбачати в них до нас протилежність – і любити її.
Відтак, в світлі всього сказаного можемо порівняти фігури Христа і Антихриста. Обидвоє пропонують розв’язання невід’ємного життєвого парадоксу, обидвоє мають на меті поєднати протилежні принципи, але відмінність починається в їхніх методах. Ідеал Антихриста шкодить світу. Це трансцендентність, яка уникає протилежностей і відмовляється від усіх категорій нашого обмеженого існування. Христос вивищується над цими протилежностями, обираючи від них потерпати, з метою їх викупити і залучити до Його Царства.
Висновок
Як можна заключити, пізнання добра і зла, дане змієм, можна розуміти як плутанину, а не реальне пізнання, що і призводить до вигнання. Якби плід приносив справжнє пізнання, змій мав би рацію, і смерть не була би нічим більшим, ніж несправедливе покарання від заздрісливого Бога. Навпаки, справжнє пізнання добра і зла не є передчасним поєднанням, яке відмовляється від зла і дуальності, аби несвоєчасно з’єднати творіння воєдино. Історія Христа демонструє, що правдешнє пізнання вимагає страждань через свої протилежності: спуститись в зло і гріх, але з любов’ю і послухом до волі Отця. Це не є історія про суто інтелектуальне поєднання двох рівноцінних полярностей, між якими треба знайти компроміс – передовсім ми говоримо про правління над злом, аби його перемогти, і це правління приймає парадоксальну форму свідомого страждання для Бога – тільки таким чином зло буде перетворено на джерело оновлення; стрибати ж у висновок гностичного вчення, ніби найбільше зло стає найкращим благом – помилково.
Оригіналоьний текст: https://thesymbolicworld.com/content/la-connaissance-du-bien-et-du-mal. Всі права належать авторові оригіналу.
