Взявши тітку під руку, він йшов добре знайомими йому вулицями - знайомими до дір, що він їх побачив наче в самій утробі. Білий пар йшов з їхніх вуст у вугільну чорноту неба і швидко танув, машини, вибілені світлом ліхтарів, інколи вигулькували з-за рогу, мчали у синю далечінь, і Вороний з насолодою вслухався в затишну балачку тітки. Вона то згадувала старі часи, то починала про буденне, зовсім не вимагаючи, щоб він говорив у відповідь.
– А цей двір, поки тебе не було, таки відремонтували. Бачиш, там тепер садок, майданчик дитячий. Ну такий, новезний, з наворотами. А, ти вже був тут? І прибрали страшний паркан, що хилився тут був, тепер не страшно ходити попід ним, щоб він не обвалився. О, яка красива собачка! Гарнюня, красива, ти чия? Оно твоя хазяйка? Біжи до неї швидко! - коли собачка вже побігла назад, на іншу сторону вулиці, тітка причмокнула від задоволення: - Красива ця порода. Вайт-тер’єр, знаєш таку? Я зведу собі таку собачку, коли вже буду на пенсії. Дуже красива. Тобі подобається?
– Так, - автоматично відповів Вороний.
– Моя улюблена порода.
Андрій пристально подивився на собаку, але не зміг зрозуміти, що у ньому красивого - лише тварина, істота, кров та м’яз - чому тітка вважає його красивим? Вона уявляє, яка ця тварина м’яка, можливо - він подумав про це, але тактильне не вабило його у собаці, так само як і думка, що собака міг би ходити із ним поруч. Хоча котів він теж привабливими не вважав. Тоді йому спало на думку: а що є красивим взагалі? - і не зміг згадати нічого путнього, і тільки нічне небо стояло перед очима, і білі ліхтарі на бетонних стовпах. Чи вважала тітка красивим цей вечір? Може, що й уважала, але Андрій не вважав. Він насилу пригадав усе, що стрічав у музеях, мистецьких виставках: Ротко чи Уотергаус - він тепер бачив лише зворотню сторону холста; що таке картина, як не розфарбоване дерево чи ганчірка? У статуях він зміг віднайти лише уражений долотом мармур, витівку розуму, що прийняв гарячку за мистецтво, вирахував собі якусь мізерію пропорцій, та й взявся за інструмент. Згадав парки, якими ходив. То й що? Природа робить все без людини, без людини вона така завжди, і в спогляданні її нема жодної потреби, ані вигоди. Не існує в світі нічого красивого.
Його кинуло в жар від цієї думки.
На тих вихідних боліли очі, а щоки пашіли жаром, та це було щось інакше від застуди. Застуду відчуваєш зсередини, а огидне відчуття навалювалось, висло над ним каламутною загрозою, і вночі Андрію ставало моторошно од власних думок. Ніколи до цього не відвідувала його така неясна тривога, мов клячання ворон у тумані або хибна нічна путь, що стає темнішою від того, що її не знаєш.
