Коли схиляюсь над тендітним цвітом,
Стихає шум і клопоти земні.
І раптом світ стає таким відкритим,
Немов душа розквітла в тишині.
У кожній квітці — подих таємниці,
І світло сонця, й крапля джерела.
Немов художник вічної палітри
Земля нам ці творіння розлила.
Одні — мов полум’я, яскраві і зухвалі,
Інші — мов шепіт літнього тепла.
Є ті, що скромно в тіні заховались,
Та й там їх ніжність тихо розцвіла.
І дивишся — і серце наче знає:
Краса не просить слів і нагород.
Вона мовчить, але нас надихає,
Як тихий подих серед сотень нот.
І розумієш: в цій простій красі
Є щось таке глибоке і безкрає.
Бо квіти тихо шепчуть у росі
Про те, як світ насправді надихає.
