Дорога закінчується, і ми опиняємось поза часом і простором.
— Їдемо головним проспектом.
Проспектом?
Ліс обабіч дороги, маленька смужка проїжджої частини — можна відкрити вікно і торкнутися гілок. Гілки потріскують — хочеться уявляти, що чуєш радіацію, відчуваєш її металевий присмак (хоча ні, металевий присмак — це смерть, вірна смерть). Пахне озоном? Ні, маленький освіжувач повітря в машині. Машина сповільнюється, а я придивляюся. В мереживі гілок і листя нарешті бачу будинки.
Ліс густий, важко роздивитися всі вибиті вікна, залізні опори лавочок і темні пащі під'їздів. Ми їдемо далі — по центральному проспекту міста, яке колись називалося Прип'яттю.
З початком повномасштабного вторгнення в Чорнобиль пускають лише військових, журналістів та працівників ЧАЕС. Я ніколи не була тут раніше, до.
До того, як росіяни захопили ЧАЕС, взяли працівників і прикордонників в полон. До того, як копалися окопи, будувалися укріплення, в отому будинку жили вагнера, а цей склався від снаряда.
Тепер зона відчуження — буферна зона. Далі, за Прип'яттю, починається замінований українсько-білоруський кордон. Далі несуть чергування підрозділи Сил оборони, сталкери сучасності у статутному пікселі, з пошкрябаними радянськими автоматами та спеціальними накопичувачами для вимірювання радіації.
Ми теж в пікселі. Вчора були у розвідки, сьогодні — в артилеристів. Поміж задачами заїхали в Прип'ять: work&travel.
Паркуємо машину біля “ДК Енергетик”. Піднімаємося поверхами готелю “Полісся”. Сира земля і смарагдовий мох у кімнатах, де колись зупинялися подорожні. Бите скло, облізла фарба, запах трухлявої деревини і сирості. Виходимо з готелю і йдемо до колеса огляду в парку розваг. На будівлях тут і там розвішані попередження: "Не заходь сюди, це небезпечно!". Бачимо одне з таких на будинку профспілок. Заходимо.
Одне з небагатьох місць, де збереглася атмосфера тих днів, у яких час в Прип’яті зупинився. Агітплакати, величезна актова зала — висока стеля, провалена підлога. Обходимо залу по колу. З вікон на нас дивляться жовто-зелені дерева.
На мої пошматовані знання про Чорнобиль накладаються уривки серіалу від HBO, свідчення постраждалих, фотографії з госпіталів, ліквідатори, яких зраджують власні клітини. Плоть, яка злізає з кісток, червона, чорна, обвуглена, в пухирях і виразках. Мертві люди, мертві тварини, мертвонароджені діти. Вітер, що розносить смертельний попіл. Села, поховані під метрами і метрами землі — ми проїжджали їх декілька. Відлуння катастрофи в найвіддаленіших куточках світу. Відлуння катастрофи в наступних поколіннях.
Повертаємося.
— Дивіться, це та сама лікарня, де в підвалі скидали одяг і речі ліквідаторів. Радіаційний фон там такий, що заходити все ще небезпечно. Сорок років потому!
Повз лікарню виїжджаємо з міста-трупа з плямами радіації, міста-скелета з білими кістками багатоповерхівок і чорними зіницями вікон.
Співають пташки. Вже за хвилину хащі ховають залишки міста, і ми знов в лісі — такому, який був тисячу і дві тисячі років тому. Такому, який буде після нас. Налітає вітер. Ліс шумить.
