Репортаж із міжнародної міжрелігійної конференції з духовної дипломатії
Вашингтон, де цього разу говорили не мовою протоколів
У залі панувала особлива тиша — не та, що виникає з ввічливості, а та, що з’являється, коли люди відчувають: зараз говоритимуть про головне.
Міжнародна міжрелігійна конференція з духовної дипломатії у Вашингтоні зібрала не просто спікерів із різних країн і конфесій. Вона зібрала людей, які усвідомлюють силу слова — і відповідальність за нього.
Це була розмова про свободу, віру, політику, переслідування, майбутнє дітей і саму архітектуру світу, в якому ми живемо. Але головне — це була розмова не про абстрактні ідеї, а про реальні людські долі, реальні конфлікти і реальні рішення.
Сцена, що сказала більше за статистику
Одним із найемоційніших моментів конференції став виступ Рабина Дуві Хоніга. Його слова не потребували додаткових пояснень — зал реагував одразу, на рівні серця.
Він розповів історію 24-річного ізраїльського піаніста Алона Оеля, якого викрали бойовики ХАМАС під час фестивалю Nova 7 жовтня. 505 днів у підземних тунелях, у повній темряві, без сонячного світла.
«Єдине, що допомогло йому не зійти з розуму і вижити, — це щоденна молитва “Шма Ісраель”», — сказав Рабин Хоніг.
Коли Алон вийшов на сцену і зіграв цю молитву на роялі, у залі не залишилося жодної людини з сухими очима.
Цей момент став негласним символом усієї конференції: свобода без віри не рятує, але віра здатна втримати людину навіть у повній темряві.
Свобода без сенсу — небезпечна ілюзія
Рабин Дуві Хоніг не обмежився емоційною історією. Його виступ був жорстким діагнозом сучасного західного суспільства.
«Одна лише свобода не приносить щастя, сенсу чи світла. Їх приносить віра».
За його словами, коли віру витісняють із публічного простору, навіть вільне суспільство стає розгубленим і порожнім. Саме це, на його думку, і відбувається сьогодні під тиском так званої «воук-повістки».
Він говорив про переслідування релігійних громад, про втрату моральних орієнтирів і про покоління дітей, які ростуть у стані постійної ідентифікаційної плутанини.
«Ми отримуємо покоління без ґрунту під ногами — роз’єднане, зле і дезорієнтоване, і все це нібито в ім’я демократії».
Ці слова викликали жваву реакцію залу, бо багато присутніх впізнавали у них власний досвід.
Духовна дипломатія: коли молитва сильніша за ультиматуми
Якщо виступ Рабина Дуві Хоніга був емоційним дзеркалом кризи, то промова преподобного Біодуна Фатойінбо стала прикладом того, як духовне лідерство працює на практиці.
Пастор із Африки говорив спокійно, але кожне його слово мало вагу людини, яка бачила війну зблизька.
«Я був свідком переговорів, де політичні угоди зазнавали краху. Але я бачив, як молитва досягала того, чого не могло досягти політичне тиснення».
Він нагадав, що духовні лідери мають унікальний ресурс — довіру людей, і саме тому їхні слова можуть зупиняти конфлікти.
Кульмінацією стала історія з Центральноафриканської Республіки: імам і пастор, які стали між двома ворогуючими районами і заявили, що перша куля має пройти через них.
«Вони стояли, тримаючись за руки, 18 місяців. За цей час не було зроблено жодного пострілу».
Це була не метафора — це був факт. І він переконливо показав, що духовна дипломатія — не абстракція, а реальний інструмент миру.
Архітектура майбутнього: від виживання до процвітання
Інтелектуальним центром конференції став виступ Габріеле Пао-Пей Андреолі. Його промова різко змінила ритм — від особистих історій до глобального бачення.
Він назвав головний парадокс нашого часу:
«Ніколи раніше людство не мало такої технологічної потужності — і водночас такої системної крихкості».
За його словами, проблема вже не в технологіях, а в політичній, конституційній та етичній архітектурі світу.
Ключовою стала ідея переходу від концепції «стійкості» до концепції «процвітання».
«Стійкість запитує: як нам вижити довше? Процвітання запитує: як нам розвиватися разом у гармонії».
Андреолі наголосив, що мир має стати не гаслом, а інфраструктурою — з інституціями, гарантіями і відповідальністю.
Планета як спільний дім: голос «АЛЛАТРА»
Марина Овцинова, представниця міжнародного руху «АЛЛАТРА», внесла у дискусію планетарний вимір. Її виступ поєднав науку, гуманізм і духовність.
Вона нагадала, що кліматичні та геодинамічні загрози не визнають кордонів, паспортів чи конфесій.
«Перед обличчям глобальних загроз ми всі — просто люди, мешканці одного дому — планети Земля».
Особливе враження справила розповідь про переслідування учасників «АЛЛАТРА» в Росії через наукову позицію і відкриту підтримку України. Це був живий приклад того, як правда і свобода слова стають мішенню авторитарних режимів.
Особиста історія, що змінила тон зали
Коли на сцену вийшла Єлизавета Хромова, атмосфера в залі змінилася. Її слова не були заздалегідь відрепетирувані — вони звучали як сповідь.
Вона розповіла про втрату дому, переслідування, страх і відчай. І про те, як інтерв’ю пастора Марка Бернса повернуло їй віру в людей.
«Ви стали для мене голосом у темряві», — сказала вона, звертаючись до пастора.
Її книга «Пастор Марк Бернс: Людина, яка повернула мені віру» стала не просто подарунком, а символом того, як один чесний голос може змінити долю іншої людини.
Час дій: фінальний акорд
Фінальну ноту конференції задав Мэтт Шлапп, голова CPAC. Його виступ був енергійним, різким і мотивуючим.
«У свободи є термін придатності. І, можливо, ми ще можемо його продовжити».
Він наголосив, що красивих промов більше недостатньо — настав час дій. І саме духовні та громадянські лідери мають взяти на себе цю відповідальність.
Ця конференція не дала простих відповідей. Але вона зробила значно важливіше — повернула серйозну розмову про мораль у публічний простір.
І головне питання, яке залишилося після неї, звучить так:
якщо слова мають таку вагу — чи готові ми відповідати за те, що говоримо?
