Як одеська контрабанда та офшорна зона збудували степовий Вавилон
Паркан, який збудували, щоб красти по обидва боки
Одеса XIX століття починалася не з Приморського бульвару. Вона починалася з межі.
Навколо міста стояли рів, застави та караульні. Усередині митної лінії іноземний товар можна було ввозити без мита. За межею починався інший світ — імперський тариф, заборони й огляд кожного воза.
Так працювало одеське порто-франко — режим «вільної гавані», який діяв від 1819 до 1859 року. Формально його запровадили, щоб оживити торгівлю та втягнути Одесу в міжнародний обіг. На практиці місто отримало щось набагато цікавіше: внутрішній ринок із різними правилами, де одна й та сама крамниця коштувала по-різному залежно від того, з якого боку рову на неї дивилися.
Саме ця різниця й народжувала контрабанду.
Не тому, що одесити раптом стали злочинцями. Просто держава провела кордон через живе місто, а потім здивувалася, що люди намагаються його обійти.
Одеса отримала не просто пільгу, а окрему економічну реальність
Ідею вільного порту для Одеси обговорювали ще до остаточного рішення. 16 квітня 1817 року імператорський маніфест надав місту право порто-франко на тридцять років. Реально безмитний морський ввіз почався 15 серпня 1819 року, а перші практичні митні операції через застави відбулися вже 18 серпня [1] [2].
Правила були дуже сміливими. До Одеси морем дозволяли привозити без мита навіть такі товари, які загальний тариф забороняв ввозити до імперії. Але це не означало, що товар автоматично ставав вільним для всієї країни. Якщо його везли з Одеси вглиб імперії, на заставі треба було сплатити повне ввізне мито. Заборонені товари могли залишатися в межах порто-франко або їх мали вивезти за кордон [2].
Тобто Одеса стала своєрідним шлюзом. Через нього можна було завезти майже все, але далі товар мав пройти ще одну перевірку. Море відкривало двері. Митна межа вирішувала, чи можна пройти ними до решти імперії.
Певною мірою місто було готове до такого експерименту ще раніше. З 1804 року в Одесі діяли вільні склади, де імпортні товари можна було зберігати без сплати мита. Через місто вже проходив важливий транзитний маршрут із Центральної Європи до Передньої Азії, зокрема лінія Броди—Одеса [1]. Порто-франко не створило торгівлю з нуля. Воно різко збільшило її швидкість і масштаби.
Як виглядав кордон, що розділив одне місто на два ринки
Перший митний кордон тягнувся на десятки верст. Уздовж нього стояли караульні та застави. За даними історико-юридичного дослідження, під час першого облаштування межі збудували вісімнадцять караулень, два будинки для сухопутних застав і морські караульні споруди [2].
Це був не символічний паркан. Його будували, охороняли й оплачували з міських коштів. Саме місто витратило на застави та караульні 162 900 карбованців у 1818–1819 роках. Нібито з гумором держава відкрила Одесі торговельне вікно, але рахунок за раму виставила місту [2].
Документи добре показують, як ця межа працювала в повсякденному житті. У 1827 році, коли відкривали новий кордон, мешканцям Молдаванки, Пересипу та навколишніх хуторів наказали подати митниці списки всіх товарів, які вони мали. Хто не встигав це зробити, ризикував втратити право вивезти власні речі за нову межу [2].
За сухою адміністративною фразою стояла проста сцена. Людина прокидалася вранці й мусила доводити митниці, що сорочка, чай, інструмент або товар у її коморі належить їй, а не з’явився вночі з іншого боку рову. Місто змінювало межу, а разом із нею змінювався статус речей і самих мешканців.
У 1822 році кордон наблизили до міста. Молдаванка та Пересип опинилися за межею. Для чиновників це мало спростити контроль. Для мешканців — перекрило звичні зв’язки з околицями, водою, млинами, хуторами та місцями заробітку. У 1827 році межу знову розширили, але сама система залишилася складною й нестабільною [1] [2].
Контрабанда Одеси: злочин, який виростила сама система
Коли місто розділяють митним кордоном, контрабанда стає не випадковим відхиленням, а передбачуваним наслідком. Особливо якщо по один бік межі товар дешевий, а по інший — дорожчий через мито.
Одеські митники прямо скаржилися на те, що не можуть ефективно зупинити таємний перевіз. У документах згадуються водовозні діжки, в яких можна було сховати товар, вози із сіном та інші підводи, що проходили через застави. Один із чиновників звертав увагу: щодня через кордон рухалися сотні діжок із водою, а в них було легко заховати контрабанду [2].
Ще важливіше інше. Частину мешканців сам порядок поставив у ситуацію, коли легальний шлях був майже недоступним. Люди з передмість не завжди могли офіційно оголосити свої покупки на митниці або привезти необхідні речі без додаткових процедур. Тоді з’являлися таємні стежки, схованки у возах і домовленості з тими, хто знав заставу краще за чиновника.
Тому фраза «контрабанда збудувала Одесу» звучить ефектно, але потребує поправки. Контрабанда не була законною метою порто-франко і не пояснює всього. Вона стала тінню митної різниці. А зростання міста забезпечили разом кілька факторів: порт, зерновий експорт, транзит, іноземний капітал, склади, кредит, судноплавство та особливий правовий режим.
Контрабандист у цій історії — не романтичний герой із мішком за плечима. Часто це був звичайний перевізник, водовоз або мешканець передмістя, який намагався пройти крізь систему, створену так, щоб одна й та сама дія в місті була законною, а за заставою — злочином.
Чому порто-франко справді розігнало одеську економіку
У 1832 році Одеське відділення комерційної ради захищало порто-франко від критиків. Його аргументи були практичними, без романтики.
Безмитний імпорт, на думку одеських купців, збільшував місцеві капітали. Він допомагав розширювати вивезення хліба, бо за імпортний товар можна було розраховуватися, обмінювати його на продукцію або використовувати для фінансування нових операцій. Поряд із зерном з’являлися інші експортні товари — сало, шкіри, віск. До порту приходило більше суден, здешевлювався фрахт, збільшувався іноземний кредит, розвивалися транзит і міська забудова [3].
Це важливий момент. Порто-франко не просто дозволяло купити дешевше. Воно зменшувало вартість входу в торгівлю. Купцеві було легше привезти товар, потримати його на складі, дочекатися кращої ціни й відправити далі. У такій системі заробляв не лише той, хто продавав. Заробляли склад, перевізник, агент, кредитор, портовий робітник і місто, яке брало участь у кожній операції.
Так Одеса перетворювалася на головний торговельний центр Півдня. Вона притягувала не тільки товари, а й людей, інформацію, мови, правила та гроші. Степове місто ставало своєрідним Вавилоном — не біблійним містом вежі, а портовим вузлом, де кожен говорив зі своїм акцентом, але всі розуміли ціну зерна, фрахту й ризику.
Але вигравали не всі
Порто-франко мало противників від самого початку. Їхня критика теж не була вигаданою.
Для державної скарбниці безмитний імпорт означав втрати. Для виробників у внутрішніх губерніях — конкуренцію з дешевшими іноземними товарами. Для внутрішнього ринку — ризик, що іноземна продукція потраплятиме далі за застави нелегально. Економіст Григорій Неболсін прямо писав, що контрабанда з Одеси зменшує споживання російських мануфактурних товарів і послаблює зв’язок міста з внутрішнім ринком [3].
Пізніші історики сперечалися ще гостріше. Одні вважали, що порто-франко нагромадило капітали, посилило експорт і допомогло Україні розвивати зв’язки із Заходом. Інші наголошували: дешевий імпорт і гарантований збут сільськогосподарської продукції могли надовго закріпити край у ролі постачальника зерна, а не виробника складних промислових товарів [3].
Це і є головна суперечність одеського експерименту. Він швидко збагачував торговий вузол, але не обов’язково так само швидко розвивав виробництво навколо нього. Місто ставало багатшим завдяки руху товарів. Питання полягало в тому, кому врешті належав цей рух і що залишалося після того, як корабель відпливав.
Як вільний порт став майже звичайною митницею
У популярних текстах іноді пишуть про сорок років повної відсутності мита. Це зручна формула, але історично вона неточна.
Порто-франко кілька разів урізали. У 1822 році митний контроль посилили, частину товарів заборонили, а з імпортних операцій почали спрямовувати п’яту частину мита до міського бюджету. У 1827 році кордон розширили, проте колишніх прав повністю не повернули. Найсильніший удар стався 1849 року: з більшості іноземних товарів почали стягувати дві п’ятих мита, з вина, цукру та чаю — три п’ятих, а з тютюну й міцних напоїв — повне мито [2].
До цього часу від початкової ідеї вільної торгівлі залишилася радше назва. Мешканці отримали складні свідоцтва, огляди й доведення часу ввезення товару. Порто-франко вже не стільки відкривало Одесу світові, скільки змушувало її жителів пояснювати митниці кожен крок.
4 червня 1857 року рішення про скасування режиму затвердили. Щоправда, митний кордон навколо міста проіснував ще до 31 березня 1859 року. Саме тому в історії Одеси зустрічаються обидві дати: 1857 як рішення про ліквідацію і 1859 як остаточне зняття митного нагляду з внутрішньої межі [1] [2].
Перший український крипто-хаб — але без крипти
Сучасна аналогія з крипто-хабом працює, якщо не сприймати її буквально.
Одеське порто-франко було схоже на сучасні офшорні та спеціальні економічні зони не технологією, а логікою. Держава створила окремий простір із м’якшими правилами. Туди потягнулися товари, гроші, іноземні купці та посередники. Навколо межі виникла різниця цін. А там, де різниця достатньо велика, завжди знайдеться людина, готова ризикнути заради прибутку.
У цьому сенсі Одеса справді нагадувала перший український крипто-хаб: вона жила на стику права, торгівлі та арбітражу. Вигравав той, хто краще розумів правила, швидше знаходив маршрут і мав надійніший зв’язок між портом, складом і внутрішнім ринком.
Але різниця принципова. Криптовалюта може перетинати кордон як цифровий запис. Одеський товар мусив пройти море, склад, віз, заставу, чиновника та іноді — схованку у водовозній діжці. Це був не віртуальний простір свободи. Це була дуже матеріальна економіка: зерно, сало, чай, тканини, кораблі, коні, бруківка і рів навколо міста.
Схожа логіка з’явилася в Одесі вже у XXI столітті — щоправда, в умовах воєнного стану. 18 серпня 2023 року голова Одеської обласної військової адміністрації і тодішній командувач ОСУВ «Одеса» видали спільний наказ №19 про «фінансову дисципліну». Документ рекомендував експортерам, портовим операторам і пов’язаним із ними підприємствам подавати до митниці періодичну декларацію типу «РР» за десять календарних днів до фактичного навантаження. Також вимагалося, щоб податкові накладні були зареєстровані, а походження вантажу — підтверджене документами [4].
Це не була буквальна копія порто-франко і не формальний дозвіл, який кожен експортер мав особисто отримати у чиновника. Але механіка нагадувала стару одеську історію: рух товару залежав не лише від ринку, а й від додаткової адміністративної межі — строку, декларації, документів та контролю. У XIX столітті товар затримувався біля рову і застави. У 2023 році — біля митної процедури, якої не вимагали загальні правила для всієї країни. Саме через це аграрні об’єднання вимагали скасувати наказ, посилаючись на те, що він не був частиною митного чи податкового законодавства [5].
Порівняння не означає, що ці ситуації однакові. Порто-франко було довготривалим торговельним режимом, а наказ №19 — воєнним адміністративним рішенням для контролю експорту. Проте обидва приклади показують одну річ: коли влада створює окремі правила для руху товарів, разом із ними виникають нові точки доступу, затримки, переваги й конфлікти. Наказ №19 скасували 2 грудня 2024 року [6].
Чого вчить одеський досвід
Порто-франко не дає простої відповіді на питання, чи корисна свобода від податків. Воно показує інше: правила працюють не окремо від географії, людей і цін.
Одеська влада могла створити зону безмитної торгівлі, але не могла скасувати бажання людей купувати дешевше. Вона могла вирити рів, але не могла змусити місто перестати бути містом. Молдаванка, Пересип, хутори, млини, вода й порт залишалися пов’язаними щоденним життям, хоч чиновники розділили їх на різні митні території.
Тому справжня анатомія порто-франко складається з кількох частин. Море дало Одесі доступ до світової торгівлі. Закон створив особливий режим. Місто оплатило його інфраструктуру, а купці перетворили пільгу на бізнес. Контрабанда скористалася різницею правил. Зрештою імперія забрала свободу назад, коли вирішила, що місцевий експеримент більше не відповідає її загальним інтересам.
Порто-франко не було ані чистим економічним дивом, ані суцільною схемою. Це був компроміс, який працював, доки вигода від нього здавалася більшою за втрати. Коли баланс змінився, рів залишився, а вільний порт зник.
Можливо, саме тому історія одеської контрабанди XIX століття так нагадує сучасні дискусії про офшори, спеціальні економічні зони та свободу від податкового зашморгу. Будь-яка пільга створює рух. Питання в тому, хто контролює ворота, хто платить за паркан і кому дістається прибуток по той бік межі.
References
[1]: https://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Porto_franko «Порто-франко» — Енциклопедія історії України, Інститут історії України НАН України.
Одеса, серпень 2026 року.
[2]: https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B0%D1%94%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE/2015/1-2/%D0%AE%D1%80%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96_%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8_%D1%84%D1%83%D0%BD%D0%BA%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%9E%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BE-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE_1819%E2%80%931859_%D1%80%D1%80. Тарас Гончарук, «Юридичні умови функціонування Одеського порто-франко 1819–1859 рр.», 2015.
[3]: https://dspace.onu.edu.ua/bitstreams/12712773-fd1a-4c5a-a4ae-0421ce39e664/download Тарас Гончарук, «Одеське порто-франко (1819–1859 рр. ) та його вплив на економіку України».
[4]: https://drive.google.com/file/d/1-OGK0cm5eBB3ss29cgrbgjCFFNYeF6zJ/view Копія наказу №19 від 18 серпня 2023 року «Про деякі питання фінансової дисципліни в умовах воєнного стану».
[5]: https://hromadske.ua/polityka/223628-zernovyy-baron-iak-odyn-chynovnyk-vziav-pid-ruchnyy-kontrol-85-ahroeksportu-ukrayiny Розслідування hromadske про наказ №19 та реакцію аграрних об’єднань.
[6]: https://interfax.com.ua/news/general/1034283.html Повідомлення «Інтерфакс-Україна» про скасування наказу №19 наказом №226/39 від 2 грудня 2024 року.
