Коли одеські письменники лишилися без столиці, без грантів і без видавців, і де вони пишуть тепер.
15 травня 1939-го
Ісаака Бабеля забрали з дачі в Переделкіно. Обшук тривав довго. Забирали все, що виглядало як робота: рукописи, чернетки, записні книжки. Папери вивезли разом із ним, і більше їх ніхто не бачив. У січні 1940-го його розстріляли. Йому було сорок п'ять.
Те, що він устиг надрукувати, ми читаємо досі. Те, що в нього забрали, не прочитає ніхто.
Я хочу почати з одного запитання. Як хлопець із Молдаванки опинився на дачі під Москвою, куди за ним можна було приїхати вночі?
Відповідь неприємна для всіх. І для Москви, і для Одеси.
Хто платив за сміх?
У двадцяті й тридцяті роки в Одеси було море, ракушняк, акація й талант. Не було трьох речей: великої преси, великого читача і грошей. Усе це було в радянській столиці.
Вона і платила. «Гудок», де по черзі працювали Катаєв, Олеша, Ільф і Петров. Журнал «30 днів». Столичні редакції купували південний стиль: швидкий, візуальний, смішний, такий, що сам просився в кіно. Купували охоче й дорого. А з таким товаром, як відомо, іде додаток: право вирішувати, що з ним буде далі.
Долі склалися по-різному, і це варто сказати чесно, бо спрощувати тут легко. Катаєв прожив довге життя радянського класика й мав усе, що ця роль давала. Олеша після «Заздрості» писав дедалі менше. Бабель, кажуть, ще на Першому з'їзді письменників у 1934 році жартував, що став майстром жанру мовчання. Зал сміявся. Тоді це було смішно.
Хто не вписався в канон, писав у шухляду. Або не писав зовсім.
Але це історія про тридцяті. У сьогоднішньої Одеси проблема інша, і на перший погляд вона значно менш драматична…
Місто з табличкою
У 2019 році Одеса увійшла до мережі «Міст літератури ЮНЕСКО». До цієї події з'явився комунальний портал: розділи, фотографії, список «амбасадорів».
Відкрийте його й подивіться. Скажу лише про власне враження і прошу не сприймати його як соціологію: мені здається, що живого, суперечливого й болючого там дуже мало. Там вітрина. Такі проєкти роблять для туристів, для звітів, для культурної дипломатії, і в цій ролі вони, можливо, справді працюють. Просто література, яка живе в цьому місті, на вітрину не потрапляє. Двері, наскільки я бачу, відчиняються або перед тими, хто вміє писати грантові заявки, або перед тими, кого давно знають.
А тепер уявіть автора, у якого немає ні гранту, ні видавця, ні мецената. Нічого драматичного з ним не стається. Він просто перестає робити три речі.
Перша: архіви. Три місяці над однією справою, поїздка, копії, час, і ніхто за це не платить. Тому про забуті одеські двори, де під одним дахом жили десять культур, дедалі менше пишуть. Відповіді на питання, хто ці люди були, лежать у справах, які роками ніхто не відкривав.
Друга: повільне есе. Роздуми про лимани, про степовий фронтир, де Русь, Річ Посполита, Порта й Військо Запорозьке переплавлялися в щось своє, не вміщаються ні в формат, ні в бюджет.
Третя: складна проза й поезія, яким потрібні роки. Автор обирає: копірайтинг і масова література або мовчання.
Список короткий. Але в ньому якраз те, що не продається швидко.
Тексти, втім, нікуди не зникли. Вони переїхали.
Куди переїхав текст
Видавничої інфраструктури для інтелектуальної книги в Одесі, за моїми спостереженнями, майже немає. Тому живий процес виїхав у мережу.
Лонгріди виходять на «Друкарні». Есеї й розсилки на Substack та Medium. Історичні й культурологічні розвідки в «Збручі», «Локальній історії», «Критиці», «Читомо», в «Українському тижні». Чернетки, уривки й думки в Telegram та Facebook. Там немає редактора, який скаже «скоротіть удвічі», і немає рецензента, який скаже «це не наш формат». Є читач, який або дочитав, або ні.
Деякі з цих текстів написано при свічці чи ліхтарику, під час відключень світла або серед обстрілів. Це не метафора. Я знаю одеських авторів які воюють і пишуть. Деякі вже загинули, а іх твори були надруковані посмертно…
Читач, до речі, є. Мені здається, що від Одеси він перестав чекати жартів, «одеської мови» й кримінального колориту: від цього лишилося відчуття вторинності. Він хоче іншого. Причорномор'я без імперського глянцю, історичної розвідки, мікроісторії вулиці чи родини, роздумів про межу суші й моря. Є передплатники, які шукають повільного читання й готові за нього платити: донатом, платною підпискою.
Запам'ятайте це слово, «платити». Воно ще повернеться.
Хто платить тепер?
Тут би личило закінчити бадьоро. Вільне слово, яке неможливо купити, а отже, неможливо змусити мовчати. Така інтонація напрошується сама.
Але є неприємність. Москва купувала оптом, а платформи купують вроздріб. Двісті людей, які платять щомісяця, це теж патрон, просто розкиданий на двісті частин. Автор, який «сам собі видавець», сам собі і редактор, і маркетолог, і бухгалтер, і той, хто дивиться, що вийшло краще за минулий тиждень. Алгоритм не цензор, але й він вирішує, що побачить читач. А читач платить за те, що йому сподобалося. Недовго й почати писати саме це.
Тож думка про те, що одеське слово «неможливо купити», мені тепер здається передчасною. Купити можна. Просто дрібно, щодня, і так, що ніхто не помітить, коли це почалося.
Це не означає, що вихід у мережу був помилкою. Для багатьох це було єдине, що лишалося. Тексти, написані при свічці, існують, їх читають, і ніхто не сидить над ними з червоним олівцем. Це чимало.
Рукописи Бабеля так і не знайшли. Цифрові рукописи нікому вивозити з дачі, їх можна зберегти в десяти місцях одразу. Але чи читатиме їх хтось за сто років, не знаю…
Одеса , жовтень 2026 року.
Слово читачеві
Цей допис — не вирок і не остаточний діагноз, а швидше спроба накреслити карту того, де сьогодні живе й як виживає одеський текст.
Тому хочу запитати у вас:
Що для вас є живим одеським текстом сьогодні? Чи потрібна місту та сама традиційна іронія й гумор як захисний панцир під час війни, чи ви шукаєте в одеській прозі зовсім інших інтонацій?
Кого з сучасних авторів, есеїстів, поетів чи блогерів, які пишуть про Одесу та Причорномор'я, ви читаєте?
Діліться в коментарях думками, іменами та посиланнями. Давайте разом зробимо цей тред живим списком того, що варто читати прямо зараз!
