Ілля мав відчути недобре ще тоді, коли Вадим з усміхом підставив йому підніжку: "Та пожартував я".
Або, коли в авто нав'язали місце посередині між Сергієм та Арсеном.
Та й Гліб, їх двадцятирічний ватажок, був того дня занадто зосередженим.
І все ж не зважив. Дістав навушники. Попереду чекали шашлики з друзями.
За вікном промайнув білборд — біла Z на сірому тлі — «Zа порядок».
Виїхали з містечка.
Дорога, поле, і рівномірне гуркотіння мотору., як раптом Арсен висмикнув його навушник так, що мало не пошкодив дріт, а іншою рукою вихопив телефон.
— Блін, що за дурня? — Ілля потягнувся за своїми речами, та той відштовхнув його.
— Ти краще про свого батька розкажи. Хто він. І чи норм було це приховувати? — почулося від Гліба.
В салоні запанувала тиша. Хлопці дивилися на Іллю з неприхованою зловтіхою.
Гліб продовжив:
—Він же в тебе вузькоокий, чи не так? . Думав, ніколи не дізнаємося? Ще й мав нахабство пролізти до команди. Коли наш девіз, який, братва?
—Сила у чистоті крові! — прокричали всі, як один.
Ілля сів рівно.
—Бро, мій батько покидьок. — проказав, удавано спокійно дивлячись за вікно, — Я його ніколи не бачив, і бачитись не хочу. Мати через нього пиячити почала. Тому чужинців і ненавиджу.
Насправді, Ілля ніколи не сприймав їх так звану "команду" занадто серйозно, адже все що вони робили — вигадали свій знак, девіз, та час від часу збирали вечірки чи складалися на якісь спільні забаганки, в основному пов'язані з футболом.
—Ти не можеш бути з нами. — просичав на вухо Арсен. — У тебе кров зіпсована. Ти — азіат.
Від абсурдності звинувачення Ілля не втримав короткого смішка,
—У мене очі сірі, а шкіра на сонці горить. Я повністю у матір. Та ти більше схожий на азіата ніж я, а швидше на цигана. То й що з того? Особисто мені паралельно. Телефон віддай!
Тоді Арсен і вдарив Іллю вперше. У живіт.
Потім бив швидко, без упину, оскаженіло.
— Ще патякає!
Ілля з'їхав до долу, марно намагаючись захиститися, а коли спробував піднятися, вже Сергій, колись його кращий друг, вгатив згори ногою, кинувши швидкий погляд на Гліба, ніби чекаючи схвалення.
— Твоє місце на підлозі, сміття!
Вадим, на передньому сидінні, істерично захлинаючись, ,засміявся.
Ошелешений Ілля зробив спробу домовитися:
— Пацани… давайте нормально поговоримо. Чого ви одразу налетіли?
У відповідь отримав черговий стусан.
— Стули пельку, чурко!
Обидва хлопці поставили на нього ноги.
Закляк.
В голові — порожнеча.
Якась мить — і у тісному салоні замість друзів, інші люди: чужі, непередбачувані. Мозок не міг осягнути такої раптової трансформації.
Коли авто, врешті, зупинилося,
Іллю без зайвих церемоній виштовхали з машини.
— Навколішки! — одразу гаркнув Гліб, не даючи опам'ятатися.
Послухався майже механічно.
— Та що я вам зробив?!
Ілля стояв на колінах, а в голові крутилися слова з уроків "патріотизму": "Ворог може бути будь-де — навіть серед друзів". Учителі повторювали це щотижня, по телевізору кричали щовечора. Хіба міг він тоді подумати, що сам стане цим ворогом?
Арсен штовхнув Іллю.
— Проси пробачення за брехню! І за те, що циганом мене обізвав теж!
— Добре. — зітхнув Ілля, — Пробачте… Пробачте. — покірний чужий голос,від якого самому було бридко . —За цигана... Пробач.. . То був жарт. Просто жарт. Пробач. Все? Цього ви хотіли? Пробачте!
Замість відповіді Вадим та Сергій потягли Іллю до найближчого дерева. У руках Гліба з'явився скотч. З юнака вмить стягнули сорочку, та, змусивши обійняти стовбур, міцно зафіксували навколо нього руки.
—Що ви робите!? — тільки й встиг промовити Ілля, перш ніж йому заклеїли рота.
Гліб аказав на невеличке татуювання "Za" на передпліччі юнака.
—Він не має права носити наш знак.
Вадим помахав перед Іллею шматком наждачного паперу.
—Буде боооляче.
І вкотре розсміявся. Не природньо і моторошно.
Заперечно хитаючи головою, Ілля марно шукав поглядом підтримки.. Він до останнього сподівався, що все це — жорстокий пранк.
Та Вадим притис наждачку до його тіла і без вагань провів униз, здираючи шкіру.
Бідолаха закричав, наскільки дозволяв скотч.
Друга спроба була ще болючішою, кров залила руку.
По щоках Іллі текли сльози.
— Досить, — Гліб нахилився до схлипуючого юнака.
—Твоє тіло лише оболонка. Всередині смердиш своїми брудними предками. Твої діти народяться вузькоокими. Ти не маєш права чіпати наших дівчат. Шукай собі таку ж чурку!
І з жодної пари очей навіть натяку на співчуття — лише ненависть, і хвороблива цікавість до прояву чужого страждання.
А вже через хвилину компанія буденно розбрелася лісом, готуючи місце для пікніка та теревенячи між собою.
—Ти реально так сказав тій новенькій викладачці? — сміявся Сергій, ледь не зачіпаючи Іллю хмизом для вогнища.
—Ага, — гордо кивнув Арсен. — Не зробив домашку, бо учора перемогу святкували. Наші там якесь село звільнили в Укропостані.
Хлопці загиготіли.
— Скажений, — хмикнув Влад. розкладаючи мангал. — Я б не ризикнув.
— Та чого? — Арсен взяв пляшку води. Його очі випадково зустрілися з очима хмученого болем Іллі. Вилаявшись, Арсен схопив скотч, підійшов, і діловито заклеїв тому очі, після чого спокійно продовжив:
— Вона ж і слова не сказала. Тут же ясно:— спецоперація то святе.
А гарна ідея. Так можна кожного дня нічого не робити. Бо по телевізору у нас кожного дня перемога. — підкинув Вадим. — Цю Любов Іванівну переодягни — за старшокласницю зійде
—Малий ще на вчительок заглядатися, — Гліб дав Вадимові легкого запотиличника.
Він вмів говорив так, що заперечувати ніхто не наважувався. З упевненістю людини, яка бачила те, про що інші й не здогадуються.
Гліб стверджував, що вже був "там", на самому "передку" та його повернули, бо потрібен тут. Організація їх товариства одне із завдань "звідтіля".
Жодних подробиць — лише короткі фрази, сказані так, ніби пояснювати більше й не треба.
До того ж він був сином воєнкома, а в часи,що настали, від зв'язків цієї людини багато залежало. В усякому разі всі так думали, тому в його присутності кожен відчував себе дрібнішим, а дрібні не ставлять зайвих запитань.
Пікнік проходив своєю чергою . Вже під хмілем, Гліб підійшов до Іллі з гіллякою, й вдарив, а коли той закричав, процідив крізь зуби:
— Не скавучи! На вас як на собаках, все швидко заживає!
І повторив, передаючи палицю Вадимові. Врешті, кожен з хлопців долучився до екзекуції над колишнім товаришем. Коли черга дійшла до Сергія, той узяв гілляку неохоче, вдарив слабо. Та достатньо було Глібові кинути на нього нищівний погляд — і Сергій вдарив вдруге, сильніше, зі злістю.
Опісля Гліб зняв з очей знесиленого болем Іллі липку стрічку.
— Будеш робити все, що скажуть і жодного, бляха,жодного зайвого слова. Говориш, лише коли тебе питають. Втямив?
Ілля кивнув.
Гліб зірвав з його рота скотч. Вичекавши з півхвилини, протягом якої бранець лише дихав, дивлячись у землю, схвально кивнув та звільнив йому оуки, потягнувши до вогнища.
Ілля сів, охопивши коліна руками, боячись зайвий раз поворухнутися,аби не привернути уваги.
Незабаром Гліб проказав:
—Азіате, принеси цигарки. На задньому сидінні, в кишені спортивної куртки. Чого витріщаєшся? Біжи! В тебе 30 секунд. Запізнишся — покараємо. Вже 29, 28...
Вони почали рахувати разом, сидячи навколо вогнищ. Ілля побіг до машини, почав хаотично прощупувати одяг, нарешті дістав цигарки й задиханим повернувся назад.
—4, 3, 2, 1...
Коли весь гурт задимів, Гліб зверхньо прокоментував:
—Бачите, як гарно у нього виходить. А чому? Бо це і є його призначення. Служити. Це у нього в крові.
З насолодою затягнувся, і випустивши дим через ніс, додав,звертаючись до Іллі.
—Послухай уважно, Азіате. Скажеш хоч слово комусь — я дізнаюся. Дізнаюся скрізь. І тоді те, що було сьогодні, здасться казкою. Зрозумів? Як думаєш, кому повірять? І відсьогодні слово кожного з нас для тебе закон. Інакше на всю школу зганьбимо. Та так, що твоїй мамці й пляшку годуватимуть продати. А скільки вона без неї проживе? Подумай.
Ясно тобі все?
Юнак приречено схилив голову, в знак згоди.
—Не стовбич! Приберися тут.
Того дня, повернувшись додому, Іллі трапилася під ноги листівка з V та написами, згори — сила, внизу — правда.
Він бачив її раніше тисячу разів , але сьогодні це зображення торкнуло його.
Тепер він знав, що може означати “сила”.
Пам’ятав її тиск, біль.
І знав їхню “правду”, ту, якою прикриваються, коли ламають, а потім кажуть, що так і треба.
Агітка наче казала — те, що з тобою сталося, це і є наш порядок.
Мати вдома була не сама. На кухні дзвеніли склянки, чувся п'яний сміх. Вона сиділа за столом у старому халаті.
— Сииина прийшов… — хотіла щось додати, але не змогла.
Ілля швидко прослизнув до ванної та замкнувся. Довго роздивлявся синці, поранення на передпліччі. Зціпивши зуби, та увімкнувши для фону душ, як міг обробив рану.
Опісля довго лежав з розплющеними очима у своїй кімнаті. Було соромно за своє безсилля, пам'ять вкотре прокручувала все, що сталося. Тіло відгукувалося на спогади болем. Дивився у стелю, а бачив бездонну чорну пастку, у яку його тягнула страшна сила. Він опинився у іншому світі, в якому поняття не мав, як поводитися. Хоча ні. Він давно був там, просто сьогодні отямився.
+++
Ранок невблаганно пробився крізь фіранку саітлом. Ілля сидів на краю ліжка, і менше за все йому хотілося виходити з кімнати.
З кухні долинало дзенькання посуду. Мати збиралася на роботу, гучно лаючись та грюкаючи дверцятами кухонних шафок. Її дії були звичні, але Іллі здавалося, що він дивиться на них з іншої галактики.
Навмисне довго рився у шухляді з одягом. Кілька хвилин лагодив ремінь на штанях, ніби той став важливішим за все на світі.
Мати зазирнула у кімнату. Від неї тягнуло різким перегаром, який марно намагалася перебити м’ятною жуйкою.
—Ти ще тут? Сірий де?
Ілля здригнувся. Сергій. Він завжди приходив у цей час. Завжди. Сьогодні — тиша.
— Перегризлися? — жінка намагалася приховати сліди нічного запою тональним кремом, щедро накладаючи його собі під очі.
— Трохи… — Ілля, натягнув на себе худі. Голос зрадницьки зірвався, тому він удав, що кашлянув.
У дзеркалі відбивалося його обличчя. Бліде, виснажене. Накинув капюшон, затягнув мотузки так, що майже не було видно щік. Втягнув голову в плечі. Схопив рюкзак.
— Я пішов.
Свіже повітря вдарило в груди, і хлопець прискорив крок, аби нікого не зустріти. У голові крутилося — може, Сергій, з яким були однокласниками і сиділи за однією партою, скаже щось на кшалт: «Та забий, учора всі здуріли». І все повернеться назад?
Та побачив, що той сидів уже за іншою партою, а на місці біля Іллі заливалася рум'янцем. Наташа, повненька незграбна однокласниця, з тих, хто завжди тримався осторонь.
Уроки тягнулися нескінченно довго. Ілля схилив голову над зошитом, але його думки були не про науку.
На перерві наважився. Сергій щось розповідав іншому однокласниці. Ілля повільно підійшов, відчуваючи, як калатає серце.
— Привіт, Сірий… чуєш... Я..— почав , та колишній друг навіть не озирнувся. І відступив подалі нарочито голосніше продовжуючи бесіду.
Ілля постояв ще кілька секунд, ніби чекаючи, що той таки обернеться, потім відступив.
Нарешті останній урок.
Після фізкультури роздягальня спорожніла швидко. Ілля сидів на лаві, повільно зашнуровуючи кросівки, коли Сергій повернувся за забутою кепкою, Ілля розумів — це, можливо, єдиний шанс поговорити наодинці.
Підійшов до дверей і зачинив їх на гачок. Клац.
Сергій озирнувся. Посмішка холодна, зухвала. Рушив уперед спокійно, усім тілом демонструючи — Ілля йому не перешкода. От тільки той не відступив. Схопив Сергія за грудки, штовхнув назад. Сергій вдарився спиною об шафки — метал глухо загудів.
Ілля тримав його міцно, дивлячись прямо в очі.
— Пам’ятаєш, як у восьмому ти ногу зламав, впавши з велосипеду? Я тебе на спині ніс три кілометри до дороги, бо швидка не могла під’їхати. Ти важкий був, але я ніс. Бо друг.
Сергій зблід.
— Я тоді не знав, хто ти насправді, — процідив він.
Ілля стиснув сильніше й затряс його:
— Хто?! Хто я?! Хто, трясця твоїй матері?! Хто?!
Страх просочився крізь маску вдаваної холоднокровності Сергія. Дихання обох — гаряче, уривчасте.
— Ти ж розумієш... — прошепотів він. — Піти проти Гліба — це перетворити життя на пекло. Я не хочу там опинитися.
Ілля заніс над Сергієм кулак. Той заплющив очі, чекаючи удару, швидко випалив:
— Це нічого не змінить. Я проти нього не піду.
Піднята рука Іллі затремтіла від напруги. Потім різко опустилася. Він затряс Сергія сильніше:
— Гліб така ж людина, як і ми! Чого його боятися? Він що, Бог?
Сергій вперше подивився йому прямо в очі::
— Якщо піду проти нього — зміниться тільки одне: почнуть булити й мене. Ти цього хочеш? Я не винесу. Не зможу, як ти. Та я б уже біля того дерева здох. Як ти не розумієш?! Я не такий сильний, як ти.
Пальці Іллі розтислися, руки безсило опустилися.Лише гіркий докір в очах.
— Ти жалюгідний. Жалюгідніший за мене, — сказав тихо, без злості.
Сергій схопив речі й прожогом вибіг, та за секунду в щілині прочинених дверей знову з’явилася його голова. Не дивлячись на Іллю, проказав:
— Не йди сьогодні ввечері на плавання. Хлопці збираються вкрасти твій одяг. Я Глібові нічого не скажу про те, що тут було. Але не чіпляйся за мене більше.
Двері зачинилися.
Ілля залишився стояти посеред роздягальні. Порожнеча всередині стала ще важчою.
Та на цьому неприємні сюрпризи не закінчилися, вже біля самого дому вгледів Гліба. Його постать, пряма і впевнена, невблаганно наближалася, . Ілля прискорився, марно сподіваючись проскочити, але варто було зрівнятися — важка долоня вчепилася в його передпліччя.
— Пригадьмуй. Я тут, аби допомогти тобі. От лише... що ти можеш мені запропонувати? Я підкажу.
Достатньо було короткого руху пальців, щоб Ілля збагнув: мова про гроші.
—Але... У мене немає ...
—Не моя проблема.
Маєш шанс — наступного понеділка принесеш гроші і тебе ніхто більше не зачепить.
—За тиждень? —Ілля важко ковтнув, — І.. Скільки?
—25 000 рублів.
—Звідки я візьму стільки? —видихнув з неприхованою безпорадністю.
—Захочеш — знайдеш.
—І... Якщо принесу гроші...
—...тебе ніхто більшеине зачепить.
—Звідки мені знати, що це не обман?!
—Ні звідки, Азіате. Ти або погоджуєшся або ні.
Ілля ледь помітно кивнув.
—Добре..Я... Постараюся...
—Без варіантів.
Гліб відпустив його, ліниво огледівся довкола.
— Удачі.
І подався геть, тримаючи руки у кишенях джинсів.
+++
Ілля довго ходив кімнатою, мов загнаний звір.
«Мийка… розвантаження…» — варіанти заробітку, що виникали в голові, були каторжними і не гарантували у їх містечку реального прибутку, доки погляд не зачепився за ігрову приставку.. Потім — на музичні колонки. Зітхнув
Протер все ганчіркою. Довго знімав з різних ракурсів, сів за комп’ютер і написав оголошення:
«PlayStation 4, два джойстики, стан гарний. Колонки Sven, звук чистий. Терміново. Ціна нижча ринку».
Перший день минув марно — лише цікавились. Ілля раз у раз оновлював повідомлення. На другий день написав таки покупець, приїхав швидко. Торгуватися не став. За приставку дав 17 тисяч, за колонки ще 6. Разом — 23 тисячі.
Коли Ілля тримав у руках гроші, навіть дозволив собі усміхнутись.
Ще дві тисячі.... Може велосипед? Та продати його означало пояснювати матері, чому раптом зникла річ, якою він ще користувався. І тоді спало на думку інше: екскурсія, на яку нібито збирала школа. Це виглядало б природно.
Увечері підійшов до матері. Вона лежала на старому дивані,напівукрита ковдрою. Волосся скуйовджене.
Ілля дивився на матір і думав: по телевізору все "перемоги" та "порядок", а вдома — порожні пляшки й вічне похмілля. Вона вже й сама не розбирала, де правда, а де брехня. Він залишався єдиним, за що вона трималася, — решта днів зливалися в один сірий туман, від якого ховалася в чарці.. Та він усе одно її любив, не втрачав надії, що зміниться.
— Ма… У школі треба здати дві тисячі на екскурсію. Даси?
Жінка повільно розплющила очі, кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд.
— Дві тисячі?.. — пробурмотіла. — Та чого ж не дам?
Незграбно потягнулася до сумки, довго порпалася всередині. Нарешті витягнула зім’яту пачку дрібних купюр. Перерахувала їх просто на ковдрі:
— Ось. І не кажи, що твоя мати про тебе не думає.
Хлопець обережно взяв гроші. Нахилився, швидко, але щиро обійняв.
— Ти в мене найкраща. Тільки не пий вже сьогодні, добре? Ти ж обіцяла,що спробуєш. .
Вона ледь кивнула, не стільки зі згодою, скільки з утомою. Хлопець погладив її долоню, відчувши холод, і тихо відійшов до своєї кімнати.
Заснув із відчуттям маленької перемоги. Йому здавалося, що, відкупившись від хлопців, він зможе почати своє життя з чистого аркушу. Ніяких Z-угрупувань, ніякого шляху назад. Може навіть вмовить маму переїхати звідси... Може.
+++
У призначений час Ілля ішов поміж гаражами, намагаючись не показати страху. На землі розкидано порожні розчавлені коробки з-під "гуманітарки", яку батько когось привіз разом з кривавим трофеєм, на кшталт гарної нижньої білизни та іграшок.
Першим Іллю вгледів Арсен:
— О, Азіат як завжди пунктуальний.
Вадим,схилившись на турнік, додав:
— Сподіваюся, грощі приніс,а не фантики .
Ілля ковтнув образу, підійшов до Гліба, протягнув конверт:
— Як домовлялися.
Гліб вправно перерахував купюри, задоволено хмикнув, поплескав Іллю по плечу:
— Я ж казав, ти впораєшся. Все — вільний.
Та варто було Іллі зі стриманим полегшенням розвернутися, гукнув знову:
— Стій. Слухай, твоя мамця ж завтра на зміні, так? Чому б нам не влаштувати вечірку примирення? З тебе лише ключі від хати.
Ілля розумів: сказати «ні» — означало знову викликати вогонь на себе.
—Гаразд.
Сергій плеснув у долоні:
— Клас. Я Ілону покличу.
— А я скажу Ларисці, — докинув Вадим, і вони почали жваво, перебиваючи один одного планувати, як то все має бути, не звертаючи більше на нього ніякої уваги. Ілля повільно рушив геть. Ніхто навіть не озирнувся в його бік. В грудях стискалося, але хлопець уперто намагався переконати сам себе, що його не зачіпає така поведінка колишніх друзів, що все буде добре, адже він заплатив за свою свободу. А вечірка... Що ж тут такого. Хай собі буде.
+++
Аромат алкоголю й парфумів змішувався із солодким димом кальяну. Музика гриміла на повну. Хлопці по черзі підливали горілку, дівчата голосно сміялися.
Коли Гліб вийшов перекурити,
за ним, мов дресировані пси, одразу рушили Влад, Сергій і Арсен.
— Гляньте, — Сергій ткнув пальцем у вікно, по той бік якого Ілля трохи скуто, але серйозно, тримав за талію руденьку дівчину, танцюючи ' повільний танець.
Влад скривився.
Арсен презирливо зауважив:
—Тиждень як по морді не отримував. А ця нічого так. Як її...?!
—Марина. З дитбудинку, її взяли. З Ілоною тепер живе.
—Прикольно.
Арсен глянув на Гліба:
— Реально його тепер не чіпати? Мені одному дивитися, як він дівку клеїть, аж шлунок крутить?
Гліб розтер недопалок об стіну:
—Троих терпіння. Зараз дещо покажу — охрінієте. Але обіцяйте тримати себе в руках. Мені треба у справах виїхати на деякий час, то не чудіть тут. Хай розслабиться. Тим цікавіше буде.
Хлопці змовницьки переглянулися.
Гліб дістав телефон і показав світлину — мати Іллі, набагато молодша, усміхнена, в легкій літній сукні. За її спиною — масивний пам’ятник чоловікові з вусами, у далині — синьо-жовтий прапор на якійсь будівлі.
Сергій нарочито вилаявся.
—Нюхом чув, що він за Хохляндію. Ніколи поганого не казав про укропів.— процідив Вадим. — Завжди відмовчувався. А ти, Сірий? З ним за однією партою сидів, найкращим другом називався — і нічого не запідозрив? Як ти міг з таким водитися?
Сергій часто закліпав, шукаючи слова для відповіді, й полегшено зітхнув, коли Гліб випередив його:
—Таких, як він каратимемо, — правильну справу робитимемо. Вважай, внутрішній фронт триматимемо. Чули про таке?
Відчуття азарту та важливості справи пробігло по гурту , мов електрострум. Вони не прагли інших доказіа. Все, що стосується України одразу звично перетворювалося на клеймо.
Повернулися галасливою юрбою.
— Як казали у новинах?!— весело закричав Арсен, — дівки рано народжувати мають —: для держави користь!
Хлопці з реготом почали ганятися по кімнаті за подругами. Ті верещали, грайливо відбиваючись диванними подушками, та, врешті, здаючись в обійми сумнівних кавалерів.
Ілляз Мариною тихо вислизнули в сусідню кімнату.
Обоє завмерли біля дверей. Обоє не знали, куди подіти руки.
Дівчина ніяково поправила пасмо волосся.
— Тут хоч чути себе. Я нікого ще добре не знаю. Це… мій перший вихід… у світ.
Подивилася в очі:
— Мені здалося… чи між тобою й тими хлопцями… напруга якась?
—Так помітно?
—Трохи...
Він знизав плечима:
— Нічого такого.
Двері за їх спинами здригнулися від глухого удару — по той бік хтось занадто гаряче проявляв свою пристрасть.
Марина ступила у глиб кімнати.
— Хочеш прогуляємося? —запропонував Ілля.
Вона огледілася.
— Якось незручно виходити туди зараз.
Вказав на вікно .
— Там низько.
Відсунув фіранку, відчинив. Потягло приємною прохолодою.
Вже з іншого боку подав новій подрузі руку.
Декілька секунд просто йшли поруч.
— У вас теж ця варта біля прапора? — першою порушила тишу Марина.
— Ти про школу? Ага. По двоє стоїмо.
Ще й класуха кричить, якщо не з серйозним лицем.
— І військова підготовка.
— Так… — Ілля штовхнув камінець носком, спостерігаючи, як той підскакує й губиться в бур’яні. — І уроки патріотизму.
Марина зиркнула на нього збоку.
— Тобі, здається, не подобається?
— Що?
— Це все. Варта, підготовка.
— Не знаю… все одно... — В цій Україні всіх наших ненавидять, — раптом сказала вона, і в голосі з’явився виклик, — Там жах що робиться. Все через них. Так?
— Не певен. — протягнув Ілля у відповідь, — Якщо вони нас ненавидять, — зауважив щиро, — чого наші туди їдуть? Можна ж вдома лишитися. Чужа країна. Хай кого хочуть того й ненавидять Доки сюди не лізуть навіщо нам лізти до них?
Ці думки були для нього самого відкриттям, і він озвучив їх вперше, з острахом і насолодою водночас.
— В сенсі?
—Не бери в голову. Краще скажи — як тобі тут? Хочеш місто покажу?
— Можна... Якщо мені дозволять. Щось вигадаю.
— У тебе такі суворі опікуни?
Марина подивилася на нього з м'якою уважністю.
— Ти справді… думаєш... ми.. там дарма?
Вона не сказала де саме і хто, але Ілля чудово зрозумів,що повертається до розпочатої теми.
— Я лиш думаю... своїх проблем по вуха. Дорога до школи — болото, світло постійно вибиває. А ми все комусь допомагаємо. .Може, я не шарю, але іноді здається, що від тієї допомоги всім тільки гірше. От і все.
Марина мовчала кілька секунд. Потім несміливо спитала ще:
— А хто перший почав, на твою думку?
Хлопець зітхнув, потер лоба,
—Ти такі питання задаєш...
—О! Пробач. Дійсно... Не варто про це говорити.
.Ілля зірвав з дерева листок
—Якщо справді ми це все розпочали... Раптом... Це ніколи не забудуть. Я б не пробачив.
—Ти... думав над цим?
—Розгрібатимемо ж по любому ми. Хіба ні?
—Ти дивний...
—Чому?
—Більшість просто не думає над такими речами.
—Я думаю. Останнім часом.
Вона вдихнула глибше.
—А в тебе були знайомі з Україні?
—Ні. Мати була там на відпочинку колись давно, з кимось листувалася, але недовго.
—А якби міг, хотів би поспілкуватися?
—Можливо...
—І що б ти запитав?
—Не знаю...Пробачення б попросив точно. Хоча кому воно потрібно...
—Пробачення?
Марина ще пильніше подивилася на нього, перш ніж продовжити:
— Можна я щось скажу? Тільки не розказуй їм, — кивнула на будинок.
— Добре.
У цьому хлопцеві було щось спокійне, не схоже на інших — не насмішка, не зверхність, просто тиша, в якій хотілося говорити. І все ж... Занадто часто обпікалася.
— Забудь.
Нервово розсміялася, ховаючи обличчя в пасмах волосся.
—Це все вино. Я не звикла. Один ковток — і я не я.
—Все норм... Нікому не розповім. Але як знаєш..
Марина потягнула його за комірчину біля будинку.
— Мене викрали.
— Як це... "Викрали"? — спантеличено перепитав.
— Я з України.
—З України? Викрав хто?
—Спершу нас «фільтрували» ваші...російські солдати, а потім передали тим, що називають себе адміністрацією. Їх було багато...
Ілля не знайшовся, що відповісти, окрім.
—Ти так добре говориш нашою мовою.
—У нас майже все місто говорило російською. Але вони його знищили. Стількох людей вбили, і наших сусідів. Хоча їм було за 80-т. І навіть собак у дворі постріляли.
Слова зависли між ними, немов щось неприпустиме, чого не можна торкатися.
— Вбили? — перепитав не вірячи, що почув правильно. — Просто так? Має бути причина, інакше...Навіщо? Звичайних людей? Не військових?
Вона відпустила його руку.
—Я дурепа... дурепа! Нащо розповіла?!Торкнувся її зап’ястя.
—Можливо, тобі просто "пощастило" на якихось психів?
Говорив пошепки не тому, що боявся, а тому що так звик, коли мова заходила про війну.
Марина з гіркотою на мить прикрила обличчя.
—Наше місто опинилося під окупацією. Мені було чотирнадцять, коли нас вивезли. Сказали спочатку, ніби у табір... Тільки той табір з усіх боків охороняли озброєні люди. А потім, що я батькам не потрібна і що маю жити тут з новими. А я… я хочу додому. — її голос зірвався. — І щовечора думаю... Чи жива моя мама? Чи вдасться їй мене знайти?
А потім довго оповідала, як жили без води, світла, їжі,ховаючись в підвалі. Як кричали люди з під завалів після обстрілів з неба, а рятувати їх було нікому. Про трупи на деревах.
Ілля не знав, куди подіти погляд .От воно —те страшне й невідоме, не “там десь”, в просто перед ним у заплаканих очах дівчини
Він обережно обійняв її. Вона не відсторонилася.
Йому стало водночас лячно, боляче й незбагненно тепло.
—Ти не такий як вони.
сказала вона, ніби виправдовуючись перед собою за те, що дозволила ці обійми.
— Ти питала, чому між мною й тими хлопцями напруга.. — Ілля трохи відступив, сперся долонею об холодну стіну комірчини, вдихнув повільно, наче готувався стрибнути у воду. Потім заговорив. Спершу уривками, добираючи слова, ніби кожне могло поранити. Розповідав не так про подію, як про те, що відчував.
Марина не перебивала. Дивилася не на нього, а кудись у темряву, вловлюючи кожен звук, кожну паузу. Коли він замовк, відчула, як у грудях защеміло, ніби те, що він тримав у собі, зараз перейшло до неї.
— От і все, — видихнув Ілля. — Нікому не казав досі.
Марина простягнула руку, і відчула, як його долоня напружена, гаряча, просто тримала її.
— Дякую, що розповів.
Ілля кивнув. Йому вперше за довгий час було легко. Не через те, що її слова щось змінили, а тому, що тепер він не сам з тим, що носив усередині.
Їхні таємниці, вимовлені пошепки під темним небом, наче розтанули в повітрі, змішавшись із запахом трави й диму.
Двоє, що кілька годин тому були чужими, тепер стояли поруч — ближчі, ніж багато з ким із давніх знайомих.
+++
Ілля не пам’ятав, коли востаннє так чекав на когось.
До школи ішов з дивною легкістю. Його не обходило, які кидають погляди колишні друзі — він просто проходив повз. З появою Марини все це втратило сенс. Ні холодні усмішки, ні шепіт за спиною не боліли. Навіть спогади про пережите приниження здавалися не суттєвими.
Все, що йому хотілося — бачити Марину. Чути, як вона говорить українською, тихенько, лише для нього, немов читає молитву. З кожним днем вони довіряли один одному все більше. Кожне слово з її вуст мало якусь дивну правдивість, якої він ніколи не чув від інших.
Хлопець дізнався ,що з новими батьками Марині не добре. Вони контролювали її телефон, відвідування сайтів, листування. Перший рік взагалі не мала змоги кудись іти без супроводу. Могли дозволити підняти на неї руку,хоча інших, рідних дітей, не чіпали. Іллю Марина записала в телефоні під вигаданим ім'ям подруги, Зустрічалися нишком, сидячи на холодній лавці далекого від дому дитячого майданчика. Могли просто мовчати, й це мовчання здавалося живішим за будь-які розмови.
Справжньою трагедією для Марини стала участь у програмі на місцевому ТБ про "врятовану від нацистів" дитину. Тепер історія Марини, ,спотворена пропагандою, не була секретом, а надмірна увага дарувала більше негативу. І тим жаданішими стали дружні побачення з Іллею, у присутності якого вона могла бути сама собою.
Інколи плакала, схиляючись до його плеча, розповідаючи про ту біль, яку відчувала, коли доводилося говорити те, що було неправдою. І його серце краялося разом з її.
—З тобою мені добре, але я тут задихаюся. Розумієш?
—Розумію, — відповідав він, — Я теж задихаюся.
Обидва замовкли. Сухе листя під ногами тріснуло, і цей звук видався страшенно гучним. Дівчина дістала з кишені щось маленьке.
Розгорнула долоню, аив ній — жовто-блакитне сердечко з бісеру.
— Сама робила. Хай тебе оберігає. Тільки заховай добре. Хочу, аби в тебе щось було від мене.
—Дякую.
їхні пальці торкнулися, обоє знітилися.
— Мушу йти.
Побігла стежкою, стискаючи полотно спідниці.
Намистини холодили шкіру, та Іллі здавалося, що в них пульсує її дотик.
Дбайливо сховав сердечко.
Вдома до двох годин ночі передивлявся різні українські сайти,використовуючи VPN, хоча серце стискалося від страху, що його викриють. Спершу просто читав новини не розуміючи всього. Переглядав світлини, відео.
Йому відкривався інший світ — не той, який показували по їх телевізору, не той, у який його змушували вірити.
Гортаючи стрічку, випадково натрапив на інтерв’ю українського журналіста Дмитра Карпенка. Той говорив із російським полоненим — спокійно, людяно, не схоже на жоден повний ненависті діалог, який Ілля уявляв.
Відео зачепило його. У кожному випуску зворотній зв'язок для тих, хто хоче допомогти Україні, перейти на її бік...
Ілля подумав: а якщо він би туди написав? Хай це не зовсім те, про що там говорять, але...
Може, зміг би допомогти Марині повернутися?
Оселившись у його голові, ця думка більше не давала спокою.
Вона жила в ньому тихо, але вперто, як зернина, що проростає навіть крізь бетон.
Ілля вперше відчув, що страх — не найсильніше почуття в людині.
+++
Того дня він стояв на березі річки, спостерігаючи, як вода плескалась об каміння. Скоро мала прийти Марина. На душі було світло і спокійно. Було. Допоки не вгледів Вадима та Сергія. Ілля розвернувся спиною, накинув капюшон. Та з іншого боку помітив Гліба, який ішов у напрямку до нього. Коли ж і угорі вчув ковзаючого глиняним схилом Арсена остаточно зрозумів — ті ціленаправлено відрізають йому шляхи до втечі. Нічого доброго від колишніх друзів він не чекав.
—Привіт, бро, — Сергій, простяг йому руку
—Привіт, —відповів, повагавшись, Ілля, подаючи свою, та в останню мить Сергій прибрав долоню і Ілля схопив повітря.
Хлопці пирснули.
Ілля сховав руки глибоко у кишені худі.
—Пам'ять коротка?
Сергій натягнув йому капюшон на обличчя.
Ілля відкинув капюшон назад.
—Пацани, я ж заплатив. — дивився під ноги, — Чого чіпляєтеся? .
—Та хто тебе чіпає? — сплюнув Арсен.
—Треба аби ти допоміг спір один розв’язати.
Вадим дістав електрошокер. Повітря прошило сухе тріскотіння.
— Бачив? Цією фігнею мій дядько укропів пачками ламав. Він у тюрязі з полоненими працював.
Ілля на крок відступив.
— Справа десяти секунд. — продовжив Вадим, наближаючись, — Я кажу ти їх витримаєш, а Гліб...
— П’ять максимум, — додав Гліб,, що стояв трохи осторонь, з виразом людини, якій цікаво, чим це закінчиться.
Він ще не доказав, як Сергій і Арсен налетіли на Іллю, а Вадим приклав шокер до його шиї.
Тишу прорізав різкий, некерований крик.
Ілля судомно вигнувся — хлопці ледве втримали. Усе його тіло стало жорстким, немов металевим, а потім дрібно завібрувало. Очі розширилися, голос зірвався на хрип. Він втратив свідомість, ще до того, як Вадим вимкнув шокер
Просто звалився на землю.
Обличчя спостерігачів трохи зблідли, але допомагати нікому не спало на думку — лише вже знайома холодна цікавість.
Деякий час юнак лежав нерухомо. Було чути лише короткі уривисті вдихи.
На штанях приступила темна пляма.
—Жесть. Він ще й обісцявся. — нервово хмикнув Сергій.
—Що і слід було довести. 10 секунд не витримав. — зауважив Гліб.
Вадим передав йому гроші.
—Не подохне? — Арсен легенько копнув Іллю ногою в бік.
Той поворухнувся. Пальці ковзнули по гальці, тіло знову здригнулося. Він спробував підвестися. Ноги тремтіли. На мить вирівнявся, але хитнувся і різко осів.
— Ходімо звідси. — промовив Гліб.
Компанія, не поспішаючи, рушила стежкою вгору.
Ілля дивився їм услід, і відчував, як його накриває хвиля люті. Божевільні покидьки. Тремтяча рука сама потягнулася до найближчої каменюки. Ненависть повернула сили.
Далі не думав. Просто діяв.
Гліб ішов останнім, підпалюючи цигарку, Увесь біль. Увесь сором. Уся злість — в один глухий удар по потилиці
Гліб упав, наче маріонетка, нитки якої обрізали. Потекла кров.
Сергій, Арсен і Вадим обернулись — і заклякли. Ці так звані "герої", які тільки но гуртом зухвало знущалися над одним, зараз просто рвонули навтьоки.
Та Ілля встиг вчепитися за сорочку Вадима.
Звалив на землю, і кілька разів ударив.
—Не смішно тобі зараз, падлюко? Не смішно?
Вадиму вдалося вислизнути.
Ілля безсило сів на берег, оглядаючи себе. Нудило. Кожен рух головою віддавався у всьому тілі. У цей час на горизонті з'явилася Марина. Хлопець стягнув з себе куртку, прикриваючи мокрі штани. Холодний вітер вдаряв у спину, та він не помічав цього.
—Не підходь, —:прошепотів ледь чутно.
— Не підходь! — повторив голосніше,
і вже щосили закричав:
—Не підходь !!! Не підходь!!!!
Дівчина розгублено зупинилася.
—Будь ласка, йди додому!!! Не підходь!!! Благаю!!!! Йди!!!
Марина секунди стривожено вглядалася у його бік, але врешті послухалася.
Ілля непевним кроком підійшов до Гліба. Перевірив пульс — є.
Стис губи, різко відвернувся й витрусив телефон із кишені. Двічі промахнувся по кнопці.
Врешті додзвонився:
— На березі… тут людина лежить… Голова розбита… Дихає… Пришліть швидку…
— Хто говорить?
Поклав слухавку.
І пішов — без поспіху, без мети. Наче запрограмований силою звички на знайому дорогу.
Вдома переодягнувся.. Сів, намагаючись розслабитися, але м’яз шиї сіпнувся сам по собі — так само, як тоді, під шокером. Ступор миттю розсипався, і всередині все знову заклекотіло. Кулаком гепнув об стіну.
Роз’їдало відчуття, що все, що він зробив сьогодні , врешті не врятує ні Марину, ні його. В тому, що вони скоро перемкнуть увагу на дівчину сумніву не мав. Для цього вже було достатньо брудних натяків.
Серед болота безсилля, попри сьогоднішню перемогу, утверджувалося рішення. Відчайдушне, єдине правильне, якщо довкола ані краплини людяності.
Рішуче відкрив контакти Дмитра Карпенка. За ці дні він вивчив алгоритм безпечного виходу на зв'язок, та все одно було страшно. Обережно вивів перші слова повідомлення. Надавши максимальну інформацію про Марину і її місцезнаходження, дописав, що, можливо, більше не зможе вийти на зв'язок, та просить повірити і допомогти дівчині повернутися додому. Подумавши,додав — нагород йому ніяких не треба.
Зваживши всі страхи за одну коротку секунду, він таки відправив СМС, стискаючи гаджет у долоні.
Відповідь надійшла несподівано швидко: "Отримав. Перевіримо. Зробимо все можливе. Дякую за не байдужість."
Застиг, вдивляючись у екран, ніби боявся, що слова розтануть. Він зробив це — і його почули. Його почули. Неймовірно.
Та радість була недовгою — у двері загупали.
— Поліція! Відчиняйте!
Ілля почав гарячково видаляти з телефону сліди останніх перемовин.
Він не чинив супротиву, віддаючись на поталу долі. Врешті все, що міг він зробив, і через це мав дивний внутрішній спокій, навіть лежачи на підлозі обличчям до низу.
Обшук.
Знайшли жовто-блакитне сердечко.
Крик матері.
Коли вона прийшла?
Потім в кайданках вели через подвір'я. Стара сусідка, проходячи повз, перехрестилася.
Юнака штовхнули в автозак. Металеві двері гримнули, залишаючи по той бік пустку, яка колись здавалася домом. Тої миті він шкодував лише про одне — не зміг попрощатися з Мариною.
+++
Перший тиждень тільки й розмов було в сусідів, що про Іллю. Про це навіть показали сюжет на місцевому телебаченні
Звучали гучні обвинувачення: — "...неповнолітній екстреміст..."
— "...вербування нацистами..."
— "...майбутній диверсант"
—" небезпечний елемент "
—"симпатія київському режиму"
—"заборонена символіка"
А що ж Гліб та його компанія? Зразкові юні патріоти.
—"невинні жертви"
—"усіма силами намагалися зупинити радикально налаштованого підлітка"
Гліб, із перев’язаною головою, розповідав, як Ілля "раптом напав", "кидався, наче скажений" і що він "завжди був не такий, як усі"
Журналістка з готовністю підсумувала:
"Хлопці проявили справжню мужність і змогли зупинити злочинця, ризикуючи власним життям. Уже завтра губернатор вручить їм відзнаки за громадянську позицію".
Сусіди підхопили телемову з майже релігійною ревністю.
— Та що ти хочеш… — казала баба з першого поверху сусідньої багатоповерхівки, — Мати в нього хто? Алкоголічка. Батька нема. От і результат. Дивно як батьковий дім досі не пропила.
— Спадковість, — вагомо додав чоловік у спортивках. — Його ж батько був не звідси.
Мати Іллі не витримала коловороту суспільного цькування. Стала налягати на випивку ще більше. За тиждень її знайшли у квартирі охололою. Гостра інтоксикація. Ніхто й не здивувався.
І поставили крапку. Тим більше , що на черзі була інша новина — зникла старшокласниця Марина, та сама "врятована хохлушка". Вийшла посеред уроку,ніби до вбиральні,і ніхто її більше не бачив. Потім хтось сказав, ніби вона ходить з ромським табором А ще хтось — на трасі з повіями. Одна чутка неймовірніша за іншу. .Ну, а що ви хотіли? Невдячна. Таких не перевиховаєш.
Місяць — вщухли і ці плітки. Вулиця повернулася до звичного життя, в якому кожен думав лише про себе, а після роботи човгав до під’їзду, не глянувши в очі сусідам, втомлений від бідності, безнадії й споглядання військових похоронів, боячись, що навіть стіни слухають.
Ще через два місяці у квартирі Іллі оселилися інші люди. Будинок наповнився новими дріб'язковими пересудами. Наче й не було ніколи ніякого Іллі...
+++
Студія «Говорить Україна» зустрічає глядачів.знайомим теплим світлом прожекторів. На екрані — розмиті до невпізнання силуети дітей, що йдуть . Підпис: «Викрадені. Повернення».
Марина сидить на дивані, руки складені на колінах, пальці без кінця перебирають тоненький браслет. Поруч — волонтерка з організації, що допомогла їй повернутися. Ведучий Олексій Суханов дивиться на дівчину уважно, з майже батьківською терплячістю.
— Маринко, скажи, будь ласка, — м’яко починає він, нахиляючись трохи вперед. — Ти вже знайшла своїх рідних. Знову в Україні, серед своїх. А чи є в тебе відчуття, що хтось… ну, можливо… може тебе ще шукати? Може, ти комусь щось не встигла сказати?
Марина знічується, хитає головою.
— В Україні — ні, — тихо каже. — Я всіх знайшла…
Суханов піднімає брову, його голос стає обережнішим:
— А не в Україні?
Дівчина робить короткий вдих. Камери ловлять кожен її рух:
— Я... там... познайомилася з хлопцем… з Іллею. Він… теж постраждав. Йому було дуже важко, бо… — вона стискає долоні. — Бо він не такий, як вони хотіли. І… він мені допомагав. Він мені… він мене врятував. Якби не він, я б там, мабуть, і залишилась…
Голос ламається остаточно.
— Я дуже хочу його ще побачити… дуже… Гадаєте, це... можливо?
Суханов вдивляється в дівчину.
— Маринко… — каже він майже пошепки, ще тепліше. — Не будемо тебе більше мучити питаннями. Бо відповіді на деякі з них… уже прийшли.
Ніхто нічого не оголошує. Нема музики, лише звук кроків.
В кадр заходить хлопець. Високий, худий. Погляд глибокий, як у того, хто бачив більше, ніж мав би.
Марина піднімає голову.
Завмирає.
Їй навіть не треба придивлятися. Хоча він помітно подорослішав.
— Ілле…?
Юнак зупиняється перед нею.
Марина обіймає його першою.
Він зітхає, і обіймає у відповід. Знали б інші як він боявся цієї миті, і водночас жив тільки нею.
— Дякую… — шепоче вона йому в плече. — Дякую, що допоміг тоді…
Суханов злегка повертається до камери:
— Друзі… Ілля пройшов через багато. Він був у кількох російських СІЗО, пережив тортури, від нього вимагали божевільних зізнань, а потім відправили на… так зване “СВО” змивати провину кров'ю. Але він зумів вирватися. Зумів вийти на проєкт ““Хочу жити”. А все через те, що цікавився цими питаннями ще раніше. Не перетворився на бездумний пропагандиський планктон. І сьогодн тут, з нами.
Глядачі вибухають оплесками.
Суханов неголосно підсумовує, наче звертається не до країни, а до кожної родини окремо:
— Знаєте, зазвичай війна забирає в нас людей. Але інколи… вона нам їх повертає. І коли робить це — то вже назавжди.
Марина кладе на долоню Іллі жовто-блакитне сердечко з бісеру, помітно більше за те, яке відняли у нього під час обшуку.
Ведучий усміхається:
— А далі — буде життя. І буде світло. Бо інакше не може бути. Країна живе, країна змінюється — і ми змінюємось разом із нею. Бережіть себе
Студія повільно згасає.
Стає тихо. Ілля стискає Маринину руку, ніби перевіряє, чи вона справді поруч.
У цей момент їм не треба нічого — тільки можливість зробити крок у своє життя, яке нарешті починається не зі страху, а з надії.
_-_-_-_
Примітка автора:
Дмитро Карпенко та Олексій Суханов — реальні особи.
Події твору — художній вимисел, в основі якого узагальнення реальних подій.
©Юлія Дмитренко -Деспоташвілі
10.12.2025
