Він обережно прочинив двері. Вона стояла біля вікна.
- Його звуть Геннадій. А не "цей". І він ненавидить, коли його називають Геною. Лише Геннадій.
- Ясно.
- Він ніколи мене пальцем не чіпав.
- Добре.
- Мені було з ним добре.
- Вірю.
- Він гарна людина. Просто ситуація така.
- Напевне.
- Мені страшно.
- Мені теж було страшно, коли ти сказала, що отруїла суп.
- Так... - вона ледь помітно посміхнулася.
Це його підбадьорило, і підійшовши ближче, Артем обережно обійняв дівчину.
- Ми впораємося. Я не кину свою дитину. Я все зроблю для неї.
Вона не відповіла на його обійми, але й не відштовхнула.
***
Наступні місяці пройшли напрочуд спокійно. Рита пройшла огляд, вагітність протікала нормально. До алкоголю не торкалася. Втім, жити з Артемом під одним дахом відмовилася, повернулася до себе додому, але йому так було навіть спокійніше.
Іноді він заїжджав до них, та напруженість у спілкуванні зберігалася, тому такі візити були короткими, і часто зводилися до передачі Артемом чогось для Рити та майбутнього малюка: фрукти, або улюблені нею ласощі, щось потрібне по господарству, вітаміни, ліки, одяг.
Незабаром вони дізналися стать дитини, це буде дівчинка. Як і хотіла, Рита народила за допомогою кесарів розтину. Артем намагався забезпечити їй максимальний комфорт, наскільки дозволяли йому кошти.Він і справді почав заробляти більше, і вони змогли зняти кращу квартиру. Вже з пологового будинку він таки забрав її до своєї оселі. Вона трималася відчуженою до всього, що відбувалося навколо, та лікарі казали, що це часто буває після появи дитини, як і відсутність молока. Минув тиждень, і вкотре піднявшись серед ночі до малечі, Артем виявив покинуті відкритими порожні ящики комоду. Рити вдома не було. Біля їхнього під`їзду тихо гурчало мотором авто, він легко впізнав у машині, що від`їзджає авто Геннадія. У цей час на його телефон надійшло повідомлення. Рита просила не заважати їй, вона, мовляв гідна знайти своє щастя, а Геннадій не може полюбити чужу дитину, і єдине його прохання позбутися її. Артем не міг повірити, що це сталося. Що вона так просто кинула доньку. І вже уклавши дитину в ліжечко, перечитував і перечитував дикі для нього слова.
На ранок до нього прийшла мати Рити. Ховаючи винний погляд, вона розповіла, що виявляється весь цей час Рита не припиняла спроб повернутися до Геннадія, і, нарешті, досягла свого. Що вона до останнього вірила, що материнський інстинкт переможе у дочці. Але на жаль...
- Хто б міг подумати, так не хотіла робити аборт, і тепер таке... Хто б міг подумати... Зовсім дівчинці задурив голову. Адже ні копійкою не допоміг, доки вона була вагітною. Боже, боже, що діється з людьми...
Артем запропонував жінці переїхати до нього, доки дитина дуже мала. Він не хотів нянь, і дитячих садків. Жінка погодилася, з подвійною завзятістю доглядаючи онуку, а як тільки приходив батько, який би важкий день не був, повністю перемикався на дитину. Він назвав її Яною. Любив гуляти з дівчинкою, з
гордістю котячи перед собою коляску. Не впізнавав себе сам, але ці зміни йому подобалися. Перша посмішка, радість від того, що тримає спинку, клопіт зі зміною харчування, зубки, які ріжуться, перший крок, перше слово... Перші питання:
– А де мама?
- Шукає кохання.
- А хіба ми без кохання?
- Мабуть, не з таким, як їй хотілося б.
- А коли знайде, повернеться?
Він обійняв доньку, і відвернув увагу дитини на білку, що так доречно бігла парком. Він знав, скоро настане час, коли ці очі потребуватимуть справжніх відповідей.
А час летів... І одного пізнього, не зовсім морозного, як для зими, вечора у їхні двері подзвонили.
- Здрастуй. Це я... Назавжди. Якщо можна. Вибач мені. Я знаю, що я справжнє стерво...
Так, то була Рита. Така знайома і така чужа. Він мовчав, а помітивши, що дівчина ховає щось за спиною впевнено аідсунув її рукою вбік. На нього дивилися два великі насторожені дитячі ока. Хлопчику було не більше двох років. Він чіпко тримався за полу пальта матері.
- Мій син. Він не вірить, що він нього... А я... Не хочу. Не хочу йому більше нічого доводити. Я не повернуся до нього. Чесно. - вона поправила локон, що спадає на обличчя, і Артем побачив на ньому синці, - Ти нас... приймеш? До матері не хочу йти...
Він нічого не відповів, просто відступаючи вглиб, і пропускаючи її до хати.
Мама Рити, кинулась до доньки, що немов скам`яніла агледівши її. Обіймаючи, і ковтаючи сльози, промовляючи якісь банальні речі до нового онука. А опісля відразу зазбиралася, не дивлячись на нічну пору.
- Нехай одразу приймає господарство. Приймає обох. Досить вже. Мій дім уже зачекався на мене. Приходьте разом завтра, ввечері. У гості приходьте.
Вона знову змахнула сльози, що набігли, і швидко вийшла.
Зі своєї спальні вибігла зовсім сонна Яна. Побачивши Риту, дивним чином відразу впізнавши її, напевно, за баченими раніше фото, перше, що запитала протираючи очі:
- Мамо, ти привезла з собою кохання?
Артем обійняв дівчинку, цілуючи в щоку.
– Все вранці. Мама втомилася. Йди в ліжечко. Будь гарною дівчинкою.
Рита підійшла і взяла доньку за руку.
- Я вкладу. Васильку, це твоя сестричка. Яночко, це Василько, твій братик. Пішли, лягатимемо спати.
Обернулася до Артема:
- Там є де йому постелити?
- Так. Зараз все принесу і йому, і тобі.
Він кинувся до шафи.
Його серце шалено калатало. У будинку запанувала приємна метушня, складалося враження, що ця пара ніколи не розлучалася, і проблем у них ніяких не було, окрім як заколихати дітей.
Незабаром у хаті стало темно та тихо.
Він засинав на дивані, думаючи про те, що обов`язково треба зробити усе можливе, аби в них, нарешті, була справжня родина. Заради доньки, заради... сина. І до чорта, що казатимуть люди!
На столі кухні виднілися тіні неприбраного посуду від недавнього їх чаювання. Настінний годинник голосно цокав, показуючи п`ять хвилин за північ. А в його голові один життєвий план, змінював інший, не даючи заснути.
Настало 24 лютого 2022 року...
