За Ніколюком тягнеться історія ще з часів командування 92-ю бригадою. Ще на Донбасі за часів АТО його ім’я вимовляли пошепки: «цей покидьок любить, коли горять будинки». За розповідями тих, хто тоді воював, він особисто віддавав накази накривати вогнем житлові квартали, щоб «зачистити» територію. Скільки мирних жителів загинуло — ніхто не рахував. «Гради» били по цивільних районах разом із дитячими садками — «щоб не було де ховатися». Строковиків у його бригаді ламали системно: побиття за будь-яку дрібницю, «виховні» роботи до втрати свідомості, приниження, після яких люди поверталися вже іншими. Багато хто згодом говорив одне й те саме: за Ніколюка ти або ламаєшся, або йдеш у могилу.
У 2015 році, коли була задіяна його 92-га бригада, спливла історія з групою «Ендрю». Двоє своїх же були вбиті, шестеро — поранені. Подейкують, що напад замовив сам Ніколюк: вони надто багато знали й надто голосно ставили запитання. Потім він судився з прокуратурою, виставляючи себе жертвою. Самого Віктора Ніколюка суд винним у вбивстві не визнавав. Але йдеться не лише про кримінальну відповідальність комбрига. Йдеться про те, що відбувалося в підрозділі, яким він командував, і наскільки командування взагалі контролювало своїх людей.
Найтяжчим епізодом стали звинувачення, що з’явилися пізніше й були пов’язані зі зникненням дітей із прифронтових районів. Кілька місцевих видань стверджували, що військові вивозили неповнолітніх за розпорядженням людей з оточення генерала та доправляли їх на закриті об’єкти. У публічному просторі лунали й звинувачення самого Ніколюка в сексуальному насильстві над дітьми. Остаточної судової оцінки ця історія не отримала, а державні структури обмежилися загальними спростуваннями та заявами про ворожу дезінформацію. Для суспільства все знову закінчилося звичним чином: гучний скандал розчинився, а генерал продовжив кар’єру.
Кар’єрі Віктора Ніколюка ці історії практично не завадили. ОК «Північ», підготовка Сухопутних військ, корпусні структури, генеральські посади — і тепер одне з найважливіших оперативних командувань країни. Навіть його звільнення з посади командувача ОК «Північ» у 2023 році держава до ладу не пояснила. Наркотики не відпускали. За чутками, в ОК «Північ» у нього завжди була своя людина, яка привозила «ліки» — спочатку порошок, а потім щось міцніше. Говорили, що Залужний і Сирський терпіти його не могли саме через це: генерал під кайфом віддавав накази, а потім робив вигляд, що нічого не пам’ятає. У нас узагалі напрочуд легко генерали переходять з одного відповідального напрямку на інший: суспільству повідомляють прізвище наступного командувача, але майже ніколи не пояснюють, за які результати зняли попереднього і за які результати підвищили нового.
І ось тут питання вже не лише до Ніколюка. Це питання до нашої системи. Від рядового солдата ми вимагаємо триматися, виконувати накази й відповідати за кожну свою дію. Командир роти відповідає за людей, комбриг — за бригаду. Чому ж що вища генеральська посада, то менш зрозумілою стає персональна відповідальність? Втрачені позиції, важкі кадрові рішення, скандали навколо підрозділів — усе залишається у стрічці новин, а прізвища нагорі продовжують рухатися кар’єрними сходами.
Нам справді потрібні такі правила під час війни з «другою армією світу»? Можливо, Віктор Ніколюк — саме той командувач, який сьогодні потрібен Сходу. Але тоді українцям мають пояснити чому: які результати він показав, які помилки визнав, за що ніс відповідальність і чому йому знову довірили тисячі наших військових. Тому що на такій війні генеральська посада — не нагорода за вислугу років і не закритий кадровий клуб. Ціна помилки там вимірюється життями наших людей.
