Боротьба за спадщину Хань: Китай у добу “Троєцарства”

“Що довго об’єднане, має розділитися, що довго розділене, має об’єднатися”, - цими словами відомий китайський письменник XIV ст. Ло Гуаньчжун розпочинає свій історичний роман “Троєцарство”, присвячений подіям однойменної епохи в історії Китаю. Цей вислів, серед усього іншого, чудово описує закономірність історичних процесів у Піднебесній. Для всієї історії Китаю притаманна певна повторюваність, яка полягає у чергуванні періодів політичного об’єднання та роздроблення. Це явище стало однією із характерних рис історичного розвитку китайської цивілізації. У різні історичні епохи Китай спершу досягав небувалої могутності під централізованим правлінням імператорської династії, пізніше, з різних причин, розпадався на окремі ворогуючі державні утворення, входячи у період політичного хаосу, і згодом знову об’єднувався під владою нової династії.

Фактори, які призводили до політичної роздробленості, умовно можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Зовнішні чинники представляли собою вторгнення на терени Китаю ворожих сил, як правило, різних кочових племен, котрі захоплювали частину земель та утворювали на них власні держави, що вело до дроблення території єдиної імперії. Внутрішні, натомість, полягали у спалахуванні різного роду збройних заворушень та повстань проти центральної влади, які, таким чином, руйнували імперію зсередини та вели до її розпаду. Одним із найбільш яскравих прикладів роздроблення Китаю через внутрішні негаразди, що в подальшому переросли у затяжні міжусобні війни, є доба “Троєцарства” (220-280 рр.). Цим терміном прийнято позначати період в історії Піднебесної, який ознаменувався існуванням на руїнах колишньої імперії Хань трьох державних утворень – Вей, Шу та У – котрі вели між собою безперервні війни за об’єднання Китаю під своєю владою.

Виникнення цих трьох царств та їх боротьба були безпосереднім наслідком подій останньої чверті ІІ ст. н.е., які призвели до краху колись могутньої імперії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.). У той час країна переживала гостру внутрішню кризу. За правління імператора Лінь-ді (168-189 рр.) при дворі розпочалася жорстока боротьба між двома ворогуючими партіями – євнухами та середовищем чиновників. Витоки зіткнення цих двох груп за вплив на імператора сягають значно давніших часів, але саме у зазначений період між євнухами та чиновництвом розгорілася справжня війна, у яку Лінь-ді, котрий сам зійшов на престол завдяки підтримці євнухів, вважав за краще не втручатися. Розклад політичної верхівки суспільства призвів до занепаду та загальної дезорганізації державного адміністративного апарату. Населення потерпало від свавілля та корупції чиновників на місцях. Занепала економіка та сільське господарство, зокрема, через припинення своєчасного ремонту гребель та догляду за іригаційними спорудами, р. Хуанхе неодноразово виходила з берегів, затоплюючи та знищуючи поля та врожай. У країні запанував голод, що потягло за собою масові виступи населення.

Осередками невдоволення центральною владою почали ставати різного роду релігійні секти та об’єднання. Найбільшою популярністю на початку 170-х рр. користувалося вчення даоського проповідника Чжана Цзяо, котрий започаткував течію Тайпіндао (“Шлях великої рівності”). Він стверджував, що династія Хань втратила Небесний мандат (благословення небес, що означало легітимність імператорської влади), відповідно, її потрібно усунути. Окрім того, Чжан Цзяо переконував своїх послідовників у тому, що його місія – заснувати “Жовте Небо” – царство добробуту та справедливості, у якому не буде місця стражданням та утискам. Із своїх прибічників він таємно формував озброєні загони, готуючись до скинення династії Хань.

Повстання вибухнуло у 184 р. Його учасники пов’язували собі голови жовтими пов’язками, що символізували “Жовте Небо”, таким чином цей масовий збройний виступ став відомим як повстання “жовтих пов’язок”. Досить швидко воно охопило значну територію імперії, а загальна кількість повсталих перевалила за мільйон. Для його придушення уряду, у якому на той час вже повністю керували євнухи, довелося задіяти усі військові ресурси країни, у тому числі зняти війська із прикордонних застав.

Повстання “жовтих пов’язок”, попри свій розмах, загалом було доволі швидко придушене. В одній із перших битв загинув сам Чжан Цзяо, таким чином, повсталі швидко втратили колишню організацію та єдність. Загальне постання перетворилося на ряд менших регіональних виступів, з якими урядові війська, незважаючи на чималі труднощі, змогли впоратися. Протягом року основні сили повстанців були знищені, а ті загони “жовтих пов’язок”, що залишилися, уже не представляли собою великої загрози, хоча окремі з них продовжували діяти аж до 204 р.

Ключовим наслідком повстання були не лише величезні людські жертви, а також те, що реальна влада в окремих провінціях перейшла до полководців та воєначальників, які придушили його. Усі вони мали у своєму розпорядженні вірні їм війська, що давало можливість втілити у життя їх честолюбні амбіції. На тлі слабкості влади імператора, який уже ні на що не впливав, країна опинилася на порозі масштабної міжусобної війни.

У 189 р. помер імператор Лінь-ді, залишивши після себе двох малолітніх синів. Це розв’язало руки одному із воєначальників на ім’я Дун Чжо, який вирішив захопити столицю – м. Лоян – та встановити свою владу в країні. Увірвавшись до міста, він влаштував масову різанину євнухів та проголосив імператором Сянь-ді – молодшого сина Лінь-ді. Новий правитель, однак, став слухняною маріонеткою в руках жорстокого узурпатора.

Такі дії Дун Чжо обурили його супротивників, які сформували проти нього коаліцію. Під їхнім тиском узурпатору довелося залишити Лоян, який він наказав спалити, однак об’єднання, яке очолив впливовий воєначальник Юань Шао, фактично не виконало свого завдання і доволі швидко розпалося через суперечки між його учасниками.

У 192 р. Дун Чжо, котрий перебрався до м. Чан’ань, був убитий внаслідок змови, однак його смерть вже не могла нічого змінити. Китай остаточно розпався на цілий ряд дрібних державних утворень, на чолі яких стояли полководці та воєначальники, спираючись на власні збройні сили. Цікаво, що жоден із них не наважувався проголосити себе новим імператором, оскільки законним володарем Піднебесної досі вважався представник династії Хань – Сянь-ді, котрий вів жалюгідне існування у зруйнованому Лояні.

Протягом наступних восьми років на руїнах імперії Хань тривала жорстока боротьба, у ході якої сильніші з воєначальників підкорили собі території слабших. Найбільш активними її учасниками на зламі ІІ-ІІІ ст. н.е. були Юань Шао, під контролем якого перебували північні провінції, та Цао Цао – його колишній союзник по коаліції проти Дун Чжо, який закріпився у Середньому Китаї.

Цао Цао був неймовірно здібним та хитрим політиком. Поставивши перед собою амбітну мету – об’єднати під своєю владою увесь Китай – він, насамперед, у 196 р. урочисто присягнув на вірність імператору Сянь-ді, якого перевіз до своєї столиці та зробив фактично своїм в’язнем. Однак, на відміну від Дун Чжо, Цао Цао віддавав “Сину Неба” усі належні почесті та постійно заявляв, що діє від його імені. Отримавши звання головного міністра, Цао Цао перетворився на представника законної влади, а його війни проти інших воєначальників тепер оголошувалися боротьбою із заколотниками та ворогами імператора. Окрім того, Цао Цао провів ряд адміністративних та економічних реформ, які дали йому можливість стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію у своїх володіннях. Він прославився також як талановитий воєначальник, оскільки неодноразово перемагав у битвах та умів скористатися із найменших помилок своїх ворогів.

Вирішальне зіткнення між Цао Цао та Юань Шао за панування над Північним Китаєм відбулося у битві при Гуаньду (200 р.), яка вважається вінцем військової майстерності Цао Цао. Юань Шао, маючи у своєму розпорядженні 150 тис. воїнів, атакував укріплену фортецю Гуаньду, в якій перебував його ворог із 40-тисячною армією. Стіни фортеці були неприступними і Юань Шао був змушений розпочати тривалу облогу та налагодити постачання продовольства. Цао Цао, натомість, вдалося зробити кілька стрімких вилазок та знищити запаси ворожої провізії, що призвело до голоду у таборі Юань Шао. Війська останнього зробили спробу генерального штурму фортеці, але зазнали величезних втрат та були відкинуті назад. Знекровлена та голодна армія Юань Шао почала розбігатися. Цао Цао, вийшовши з фортеці та перейшовши у контрнаступ, довершив розгром ворога. Юань Шао з рештками свого війська відступив на північ, однак після поразки у ще одній битві помер у 202 р. Таким чином, за досить короткий час Цао Цао підкорив собі усі землі Юань Шао та став єдиним володарем Північного та Середнього Китаю. Наступним його кроком стало підкорення південних провінцій.

Зібравши 800 тис. воїнів, а також великий флот, Цао Цао рушив на південь, дорогою переслідуючи Лю Бея – колишнього союзника Юань Шао. Сам Лю Бей, як вважається, мав відношення до правлячої династії Хань, очевидно, будучи представником її далекої бічної гілки. Зазнавши кількох поразок та перебуваючи у безвихідному становищі, він звернувся за допомогою до молодого амбітного воєначальника Сунь Цюаня, який контролював південно-східні райони колишньої імперії, запропонувавши йому союз. Сунь Цюань, розуміючи, що може стати наступною жертвою Цао Цао, погодився об’єднати сили заради перемоги над спільним ворогом.

У 208 р. відбулася битва при Чібі (також відома як битва біля “Червоної Скелі”) – одна з найвідоміших битв у китайській історії. Цао Цао, маючи неймовірну чисельну перевагу, зазнав поразки, яка коштувала йому об’єднання країни під своєю владою. Досвідчений стратег, він допустився кількох фатальних помилок, зокрема, наказав з’єднати ланцюгами свої кораблі, аби зменшити хитавицю (до якої ніяк не могли звикнути його воїни – уродженці північних провінцій), а також не врахував зміни напрямку вітру. Усе це дозволило військам Лю Бея та Сунь Цюаня (близько 60 тис. воїнів) спершу знищити флот Цао Цао за допомогою брандерів, а після цього атакувати ворожий табір на березі. Зазнавши катастрофічних втрат, Цао Цао був змушений відступити назад на північ.

Значення битви біля “Червоної Скелі” полягало, насамперед, у тому, що вона встановила рівновагу сил між трьома сторонами. Цао Цао залишився володарем Північного Китаю, а Південь поділили між собою Лю Бей та Сунь Цюань. Попри те, що останні двоє після перемоги над Цао Цао певний час залишалися союзниками, між ними панувала взаємна недовіра, оскільки кожен прагнув захопити чим більше територій та, зрештою, об’єднати під своєю владою увесь Китай. Як не дивно, формально правителем Піднебесної досі залишався імператор Сянь-ді, а як Цао Цао, так і Лю Бей та Сунь Цюань, виправдовували свої дії відновленням на престолі династії Хань.

Така ситуація тривала до 220 р. У цьому році помер Цао Цао, залишивши свої володіння синові Цао Пею. Одразу після смерті батька той змусив імператора Сянь-ді зректися престолу на свою користь. Цао Пей проголосив себе імператором нової династії Вей (220-265 рр.). Це означало остаточний кінець династії Хань, яка правила Китаєм майже чотириста років, та початок нової епохи “Троєцарства”. За прикладом Цао Пея, Лю Бей та Сунь Цюань також проголосили себе незалежними правителями. Лю Бей у 221 р. заснував царство Шу (221-263 рр.) на південному заході, а Сунь Цюань у 229 р. проголосив себе імператором царства У (229-280 рр.), яке займало терени південного сходу сучасного Китаю.

Попри те що Цао Пей, Лю Бей та Сунь Цюань розуміли, що у жодного з них немає достатньо сил, аби перемогти двох інших, увесь час між трьома царствами точилися безперервні війни, наслідками яких були лише незначні зміни кордонів. Невдовзі, однак, всередині кожної з трьох держав розпочалися внутрішні проблеми. У 223 р. помер Лю Бей, передавши владу своєму синові Лю Шаню, який, проте, не володів таким талантом правителя, як його батько. Незважаючи на це, внутрішньої кризи вдалося уникнути завдяки зусиллям Чжуге Ляна – державного діяча та стратега, який, будучи близьким другом та наставником Лю Бея, став регентом при молодому імператорі. Взявши на себе усі державні справи, Чжуге Лян ефективно управляв царством Шу до своєї смерті у 234 р. та провів ряд походів проти царства Вей, які, щоправда, не увінчалися успіхом. Зі смертю Чжуге Ляна у державі розпочалися серйозні проблеми. Нездатність Лю Шаня до самостійного правління, часта зміна регентів та невдалі військові кампанії призвели, зрештою, до суттєвого ослаблення царства Шу.

Складний період переживало також царство У. Спочатку Сунь Цюаню вдалося дещо розширити свої території, однак останні роки його правління позначилися цілим рядом поразок у війнах із царством Вей. Ситуація ще більше погіршилася після смерті імператора у 252 р. Малолітній син Сунь Цюаня – Сунь Лян – не міг правити самостійно, що викликало потребу у регентах, які не добилися жодних успіхів ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці. Країна поринула у справжній хаос, занепала економіка, почалися виступи невдоволеного населення, а останні ресурси були використані у провальних війнах із царством Вей.

Царство Вей, порівняно із своїми сусідами, виглядало дещо краще. Хоча у 220-260 рр. його правителі не змогли якось суттєво розширити свої володіння, їм вдалося домогтися відносної економічної стабільності всередині держави. Крім того, царство Вей значно перевершувало інші два царства у плані ресурсів та військового потенціалу. Єдиною проблемою, однак, залишалися чвари серед правлячої верхівки та внутрішня боротьба за владу. Наступники Цао Пея були слабкими правителями, яких мало цікавили державні справи. Протягом 226-260 рр. на престолі змінилося четверо імператорів, а реальну владу у царстві поступово захопили регенти із роду Сима. На початку 260-х рр. один із них на ім’я Сима Чжао, зосередивши у своїх руках всю повноту влади, взявся за підкорення сусідів та об’єднання Китаю.

Перший удар він наніс царству Шу. Незважаючи на чималу кількість укріплених фортець та важкодоступних шляхів, які, здавалося б, представляли собою надійний захист, війська Вей, скориставшись стратегічними помилками своїх ворогів, у 263 р. доволі швидко підкорили Шу. Одній із армій вдалося обхідним маневром проникнути далеко вглиб ворожої території, що викликало паніку при імператорському дворі, котрий розміщувався у м. Ченду. Імператор Лю Шань здався генералам Вей і наказав своїм військам, які ще продовжували боротьбу, також скласти зброю. Всього за один рік царство Шу перестало існувати. Лю Шаню було збережено життя; його перевезли до Лояна (столиці царства Вей), де він згодом помер у віці шістдесяти чотирьох років.

Однак розвинути успіх Сима Чжао не встиг через свою раптову смерть у 265 р. Його син Сима Янь уже не бажав бути регентом при номінальних імператорах з роду Цао, і того ж року змусив останнього імператора Вей – Цао Хуаня – зректися престолу на свою користь. Після цього він проголосив себе імператором та засновником нової династії Цзінь (265-420 рр.).

Після тривалих приготувань та будівництва потужного флоту Сима Янь у 280 р. приступив до підкорення царства У. Його останній правитель – Сунь Хао – чинив запеклий опір, однак протистояти одразу кільком численним арміям Цзінь не зміг. Останні війська, вірні йому, були вщент розбиті на підступах до столиці – м. Цзяньє (сучасний Нанкін) – після чого імператор, позбавлений можливості використовувати свій флот, який був блокований ворожими кораблями, зрештою, капітулював, що означало кінець царства У та доби “Троєцарства”. Як і свого часу Лю Шань, Сунь Хао був змушений доживати свої дні у почесному полоні при дворі Сима Яня.

Таким чином кровопролитна боротьба між трьома державами – Вей, Шу та У – яка тривала шістдесят років, закінчилася черговим об’єднанням Китаю під владою нової династії Цзінь. Попри те що об’єднання країни було позитивним результатом, воно було досягнуте неймовірно дорогою ціною. Згідно з переписом населення, який ініціював Сима Янь після перемоги над царством У, в Китаї проживало трохи більше 16 млн. людей, в той час як в епоху Хань чисельність населення перевищувала позначку 56 млн. Таким чином у ході військових конфліктів 184-280 рр. загинуло майже 40 млн. осіб. При цьому, утвердження династії Цзінь не принесло тривалого спокою. Рівно через десять років після об’єднання Китаю спалахнула нова громадянська війна, на цей раз уже між представниками правлячого дому Цзінь, яка отримала назву “Війна восьми князів” (290-316 рр.). Цей конфлікт, а також масове вторгнення кочових племен на терени Китаю у IV ст. н.е. призвели до початку нового періоду політичної роздробленості та безперервних воєн, що триватимуть ще більш ніж двісті років, до об’єднання Китаю під владою династії Суй (581-618 рр.) у 581 р.