Історія загадкового правила
Одне з найзагадковіших правил Київського метрополітену – це заборона проходити туди босоніж. Заборона ходити босоніж у метро – це типово пострадянський феномен (Київ, Харків, Дніпро, колишній простір СРСР). Якщо поглянути на метрополітени світу (Лондон, Берлін, більшість систем континентальної Європи чи метро в Австралії та Новій Зеландії), там зазвичай або взагалі немає вимоги щодо обов’язкового носіння взуття, або правила обмежуються загальним «passenger safety» без спеціальної заборони. А от в Китаї, наприклад, босоніж в метро теж заборонено.
Тож я провів невеличке розслідування :)
Чергових питати про це марно. Вони, в найкращому випадку, пам'ятають тільки текст правил, а коли їх питати про обґрунтування – просто фантазують і раціоналізують, як можуть.
Ні, вас не вдарить током. Там, де ходять пасажири, в метро все дуже добре заізольовано. Ви можете заходити в тоненьких тряпчаних балетках, чи у наскрізь просякнутому водою взутті під час дощу, вас пустять без проблем, і нічого вам не буде.
І ви ніде там не послизнетесь і не впадете на колію. Підлогу платформ спеціально роблять не слизькою.
Ні, ескалатор вам пальці не зажує, якщо ви не станете спеціально пхати їх у щілину між сходинками та балюстрадою. Гребінка на виході, коли ескалатор не розбовтаний (а він не розбовтаний, за цим слідкують), надто щільна, щоб зачепити пальці. Скоріш вам зажує і відірве шльопки на тоненькій підошві (в яких теж без проблем пускають).
Ну й ескалатори в ТРЦ (чи в підземках інших країн) такі самі (хіба в ТРЦ трохи повільніші), а там босі ноги нікого не турбують.
Ну й власний досвід. Я понад двадцять років всюди ходжу босоніж, і в метро теж (і навіть чергові насправді не так вже й часто цьому заважають), і навіть близько небезпечних ситуацій жодного разу не траплялося.
Тож цікаво, звідки це правило взагалі з'явилось?
Точно можна сказати, що походить воно ще з радянських і ранніх пострадянських часів, ще з правил московського метрополітену (коли у 1960 році з'явився київський метрополітен, правила, за радянськими принципами, просто уніфікували і скопіювали).
На початку, з виникнення московського метро у 1935 році, такого правила ще точно не було. В московських правилах 1958, 1977 і 1986 років його теж немає. Відповідно, такої заборони не було і в київських правилах 1960 року. (Редакції київських правил до 1995 року складно знайти онлайн, для цього треба йти в музей чи архіви Київського метрополітену. Але дуже ймовірно, що київські правила дублювали московські). В московському метро заборону ввели у 1994 році, без обґрунтування, і у 1995 році в тому самому формулюванні її скопіювали до київських правил (які і тоді взагалі були практичною калькою з московських).
За численними спогадами, десь в 1960–1970-х роках така заборона тимчасово існувала. (Цю редакцію правил знайти не виходить. Можливо, її і не існувало в публічному вигляді. В радянській системі діяли так звані «Типові правила користування метрополітенами СРСР», що спускалися Міністерством шляхів сполучення, а на місцях працювали відомчі інструкції з контролю громадського порядку. Якщо людину зупиняли чергові чи міліція, це оформлювали як «порушення громадського порядку» або «неналежний зовнішній вигляд, що ображає людську гідність»). Найімовірніша гіпотеза пов'язує її з радянською боротьбою з популярною в ті часи культурою хіпі. Тоді, логічно, в 1990-х тема активізувалася з боротьбою з різноманітними неформалами (яких начебто вже дозволили, але система насправді пручалася). Плюс боротьба з бомжами, яких тоді ставало помітно багацько.
Не даремно в поточних київських правилах (2019 року зі змінами від 2021 року) босі ноги однозначно включено в контекст неохайного, непристойного вигляду. Тобто це спосіб тактовно сказати "бомжам і психам в метро не можна", не вживаючи слів "бомжі й психи".
Отже, заборона заходити та перебувати в київському метрополітені без взуття – це однозначно не питання безпеки. Це суто морально-бюрократична контркультурна заборона (яка виникала і зникала двома хвилями, зараз ми в другій хвилі), яку настільки завуальовано подали, що тепер вже ніхто не може зрозуміти справжньої причини, щоб її врешті скасувати. А автори, напевно, вже померли і нікому не скажуть.
