Це продовження сімейної хроніки про одеську бруківку, портових біндюжників та міський кошторис. Першу частину можна прочитати тут.
ГЛАВА ІІ. Онук Гриць і жовте «мило»
1892 рік
— Дивись на нього, синку: він не старіє просто тому, що нічим зайвим не займається, окрім як мовчить.
Так казав мій батько про той самий чорний вулканічний камінь, який дід Прохор колись витягнув із портового баласту. За пів століття той камінь у нашій залізній скриньці не змінився ані на йоту.
А от Одеса навколо нього розрослася, розійшлася швами, стала голосною, пихатою й такою багатющою, що простий селянин із степу міг легко подумати, ніби тут торгують не українським збіжжям, а самою омріяною Європою. Конка з дзвониками, парові млини, солідні банки, розкішні театри... І чиновники, які раптом вирішили, що одеське болото зникне саме, варто лише викласти перед Думою красиву закордонну цеглу.
Я теж став биндюжником. Возив на своєму возі пшеничне борошно, мішки з кавою, чавунні заготовки та такі загадкові пакунки, про які замовник завжди казав із придихом:
— Тільки дивись, Грицю, не розв’язуй ні за які гроші!
У нашому порту це означало одне: всередині або коштовність, або сувора контрабанда, а найчастіше — і те, й інше разом.
Але того ранку всьому місту було не до контрабанди. У великому будинку біржі на Думській площі вирішували «долю європейського обличчя Одеси».
Молодий і білорукий інженер Шпігель вискочив на трибуну з бездоганними кресленнями. Вусики в нього були тонкі, як дріт, черевички блищали, а сюртук пахнув паризькою парфумерією:
— Панове голосні Думи! Наше місто не може вічно сподіватися на цей дикий чорний камінь, який є простим портовим непотребом! Провідні європейські столиці давно переходять на новий клінкер! Він надзвичайно міцний, ідеально рівний, гігієнічний і має приємний теплий колір!
Після тривалого літа й страху перед холерою слово «гігієнічний» подіяло на депутатів як чари.
— Вибачте, а що, наш чорний камінь чимось хворіє? — раптом поцікавився хтось із задніх лав.
Шпігель зробив вигляд, що не почув.
— Угорський клінкер дасть нам ідеально рівну поверхню! Одеса стане світлішою й більш європейською!
— Сонця у нас і так вистачає ціле літо, — буркнув старий профессор Шимановський, не піднімаючи очей від записок. — А от хороших ліхтарів і розуму в управі малувато.
Міський голова Григорій Маразлі сидів за столом, неуважно гортаючи папери. Він не вважав чорний камінь непотребом, але розумвав: місто, що прагне зватися перлиною, мусить випробовувати новинки.
Зрештою вирішили ризикнути — вимостити жовтим австро-угорським клінкером кілька смуг у центрі. На Пушкінській та біля музею старожитностей…
Я якось чекав чергового наряду біля початку Пушкінської, коли поруч зупинився мій давній знайомий і запеклий конкурент Янкель. Вуса в нього стирчали такі розкішні, ніби він особисто розгромив турецьку армію, але головною його зброєю завжди залишався гострий язик.
— Гришо, ти чув цей галас? Вони хочуть, щоб ми ламали собі ноги за наші ж власні гроші! І на чому? На цій жовтій гладкій цеглі, щоб я так жив!
— Ми тут пішки не ходимо, Янкеле, ми на возах їздимо, — відповів я.
— Ой, вей, я тебе благаю, Гришо! Якщо наше дороге місто так сильно хоче бути Віднем, хай воно спочатку зробить дорогу, а не ковзанку для балету! Хто на цьому возитиме пшеницю — австрійські графи чи ми з тобою, щоб я так жив?!
Янкель з цікавістю підійшов до нової смуги.
— Воно що, справді жовте?
— Не зовсім. Здається схоже на пиріг, який кухар зовсім забув витягнути з печі.
— Пиріг то він пиріг, — аби тільки не на моїх колесах і не на моєму горбу!
На тротуарах збиралися заможні одесити та пані під шовковими парасольками. Вони захоплено дивилися на нове покриття, нахиляли голови і вищипували тонкі звуки:
— Ах, ну прямо як у Парижі!
— Ні, зіронько моя, це чисто Відень, я бачила таке на Рінзі*.
— Та ні ж бо, це найкращий Будапешт! — авторитетно поправляв їх якийсь пан у високому циліндрі, який розумівся на закордонному житті, здається, лише тому, що мав міцний шовковий капелюх.
Марія, моя дружина, почувши ці розмови ввечері за склянкою чаю, тільки гірко усміхнулася:
— Гришо, якщо ці дурні пані так неймовірно люблять Париж, чому вони самі туди не ідуть?
— Бо в Парижі, серденько моє, вони не зможуть усім розповідати, що щодня гуляють саме по Парижу.
Клінкер укладали справно, за всіма правилами інженерної науки. Майстри ретельно вирівнювали смуги, підсипали піщану основу, заливали шви. Але часу та фінансів на підготовку було менше, ніж хотілося б: ґрунт під новим шаром лишався вологим після осінніх дощів, вода не завжди мала куди стікати, а важкі міські вози вже з нетерпінням чекали випробувати новинку.
Для проїжджої частини вигадали особливу схему: кілька рядів слизького клінкеру йшли паралельними смугами якраз там, де за розрахунком мали проходити колеса екіпажів. Перші дні стояла суха погода, і всі їздили без особливих пригод.
ГЛАВА ІІІ. Листопад, клінкер і рахунок у Думі
Осінній листопад в Одесі — це не завжди сухий холод. Часто він приходить із густим молочним туманом, дрібним колючим дощем і вологим пилом, який липне до коліс і чобіт.
Того листопадового ранку я віз до залізничних майстерень важкі чавунні заготовки — пудів сто вісімдесят на одному підводі. Запряг чотирьох перевірених коней, уважно перевірив ланцюги, мастило на осях і надійний дерев’яний башмак. Янкель ще зранку попереджав мене:
— Слухай, Грицю, я тебе благаю, давай сьогодні не будемо їхати через цю Пушкінську. Там зробили таку рафіновану Європу, що наші коні від сорому забудуть, як треба везти пшеницю, і зажадають собі овес виключно в серветках!
Я йому не повірив. Аж доки передні копита мого лідера не ступили просто на цей злощасний європейський клінкер.
Перше праве колесо миттєво ковзнуло вбік, за ним зринуло заднє, громіздкий вантаж гуркотнув на бруківці, коні дико рвонули в різні боки і на мить завмерли. Віз розвернуло поперек вулиці прямо до міцної чавунної огорожі.
— Тримай їх! — закричав я на весь голос.
— Та я тримаю з усіх сил! — верещав Янкель, який якраз їхав зі своїм фургоном назустріч.
— Та ти тримаєш не те і не там!
— У мене все своє, не учи старого биндюжника!
Передній кінь підсік ногу на слизькому шматку, підкова дзенькнула об камінь, висікши сніп яскравих іскор. Кучерявий хлопчик Федько, що підробляв при сусідній стайні, кинувся просто під ноги тваринам і вхопив бічний ланцюг обома руками.
— Не відпускай, малий! — горлав я.
— А я що, за красиві очі його тримаю?!
Ще доля секунди — і важкі заготовки неминуче полетіли б із воза прямо в панську огорожу. Але коні врешті знайшли опору, передні колеса зійшли з проклятого клінкеру, і ми всією вагою витягли фургон на стару ділянку надійного чорного каменю. Віз став криво, перекосившись до тротуару, але витримав.
Я виліз із козел, рукавом витер брудне лице й люто подивився на жовту бруківку:
— Шпігель, щоб ти був здоровий! Мать твою так!
— Навіщо ти посеред вулиці лаєш інженера? — здивувався Янкель, переводячи подих.
— Хай він тепер сам особисто пояснить моїм коням усі переваги європейської цивілізації та гігієни!
Янкель під’їхав впритул. Його віз теж стояв криво, а сам він судорожно тримався за дерев’яний борт, ніби під ним не суша, а штормова палуба пароплава.
— Грицю, слухай мене сюди, це не цегла, — зітхнув Янкель. — Це чисте мило з лавки жировика. На ньому добре крутити танці вечорами під оркестр, але везти тут сто пудів борошна? Я вас умоляю!
До вечора ця новина була вже на всіх язиках і в усіх портах. На Херсонській, біля величезних портових складів, у борошняних конторах, у шумних трактирах біля біржі й навіть у темній кузні старого єврея Лейби Коша знали: угорська європейська бруківка ледь не знищила чотирьох дорогих коней, два вози й одного візника з репутацією. Жовту смугу тепер інакше як «мильним каменем» ніхто не називав…
Одеса, жовтень 2026 року
Клі́нкер (нім. Klinker) або дзвінчак — дуже міцна добре обпалена цегла, призначена для виконання фундаментів і склепінь, брукування шляхів чи підлоги виробничих споруд, зведення фабричних труб, облицювання каналізаційних каналів.
“…я бачила таке на Рінзі” — Рінгштрасе (нім. Ringstraße; букв. «Кільцева вулиця») — велика вулиця в Відні, що оперізує центральний район — Внутрішнє місто.
