Це продовження сімейної хроніки про одеську бруківку, портових біндюжників та міський кошторис. Першу частину можна прочитати тут.
ГЛАВА ІІ. Онук Гриць і жовтий клінкер (1892 рік)
Минуло майже п’ятдесят років. Канула в літо епоха Порто-франко. Одеса встигла перетворитися до невпізнання — вона стала набагато багатшою, голоснішою, пихатішою. У місті вже з’явилися залізниця, конка з дзвіночками, парові млини, солідні банки, розкішні театри, фешенебельні готелі та стільки різноманітних іноземних слів на вивісках, що простий селянин без освіти міг легко подумати, ніби місто торгує вже не тільки українським збіжжям, а самою омріяною Європою.
Старий дід Прохор давно спочивав на Першому Християнському цвинтарі, заростаючи бузком і травою. Його віз і важка робота перейшли до мого батька, а від батька — вже до мене. Від самого діда в спадок мені дістався лише батіг з мідним кільцем та той самий важкий чорний камінь у залізній скриньці.
Сам камінь за ці десятиліття не змінився ані на йоту. Мій батько казав із цього приводу: «Дивись на нього, синку: він не старіє роками просто тому, що нічим зайвим не займається, окрім як мовчить».
Я теж став биндюжником. Возив на своєму возі пшеничне борошно, мішки з цукром, важкі чавунні болванки, ящики з іноземним вином, мішки з ароматними кавовими зернами, рулони жерсті та такі загадкові тюки, про які замовник завжди казав із придихом: «Тільки дивись, Грицю, не розв’язуй ні за які гроші». У нашому порту це означало лише одне: всередині лежить або неймовірно коштовна річ, або сувора контрабанда, а найчастіше — і те, й інше разом.
Одеса на той момент уже чудово знала, що твердий камінь місту вкрай необхідний. Той самий чорний лавовий камінь, який привозили колись морем від далеких італійських берегів, уже рятував багато ділянок вулиць, особливо там, де м’який ракушняк раніше повністю розлазився під колесами важких фургонів. Але міській владі на чолі з новими архітекторами хотілося більшого — щоб місто виглядало не лише міцним, а й вишуканим. Вони, мабуть, щиро вірили, що одеська пилюка й болото зникнуть самі, варто лише перейменувати вулиці на європейський лад та викласти перед Думою гарну кольорову цеглу. Вони мріяли про чисті тротуари і бажано — без гучного тупоту вагововозів та суворих коментарів від біндюжників.
Головою Одеси тоді був світлої пам’яті Григорій Маразлі — людина розумна, неймовірно багата, європейськи освічена, яка любила порядок не менше, ніж розкішні архітектурні фасади. За його керівництва місто активно будувалося, мостилося, саджало парки та відкривало публічні заклади.
У великому будинку біржі на Думській площі, де традиційно засідала й міська Дума, якраз гаряче обговорювали новий будівельний матеріал для центральних мостових. Сам будинок і досі зберігав купецький дух: високі вікна, широкі кам’яні сходи, гул багатьох голосів, де кожне економічне питання неминуче закінчувалося довгим кошторисом.
Молодий, але вже самовпевнений інженер Шпігель прийшов на засідання з бездоганними кресленнями під пахвою. Вуса в нього були тонкі, закручені, черевики блищали так, наче він ніколи в житті не бачив одеського осіннього болота, а сюртук пахнув паризькою парфумерією.
— Панове голосні Думи, — почав він із трибуни, — наше місто не може вічно сподіватися на цей дикий чорний камінь, який є простим портовим непотребом. Провідні європейські столиці давно переходять на нову клинкерну*цеглу. Вона надзвичайно міцна, ідеально рівна, гігієнічна і має приємний теплий колір!
Після тривалого літа, коли весь південь болісно говорив про епідемію холери, чарівне слово «гігієнічна» подіяло на депутатів магічно.
— Вибачте, а що, наш черный камінь чимось хворіє? — раптом поцікавився хтось із задніх лав.
Шпігель зробив вигляд, що не почув цього недоречного жарту.
— Угорський клінкер, — продовжив він, — дасть нам ідеально рівну поверхню та сучасний вигляд. Одеса стане світлішою і більш європейською!
— Сонця у нас і так вистачає ціле літо, — буркнув старий професор Шимановський, не піднімаючи очей від своїх записок. — А от хороших ліхтарів і розуму в управі маловато.
Засідання тривало довго, іноді перетворюючись на звичну сварку. Маразлі сидів за столом, неуважно гортаючи папери. Він аж ніяк не був дурнем і не вважав чорний камінь простим пережитком минулого, але чудово розумів: місто, яке прагне зватися першою перлиною біля моря, мусить хоч іноді випробовувати європейські новинки.
Зрештою вирішили влаштувати сміливий експеримент — вимостити клінкером кілька показних смуг у самому центрі. Одну — на Пушкінській (колишній Італійській), другу — на невеликій площі перед музеєм старожитностей. У фінансових документах це проходило як якісний закордонний клінкер, придбаний через надійний торговий дім; здебільшого казали, що австро-угорський…
Я якось чекав чергового наряду біля початку Пушкінської, коли поруч зупинився мій давній знайомий Янкель.
Янкель був мені і вірним товаришем, і запеклим конкурентом у портових перевезеннях. Вуса в нього торчали такі розкішні, ніби він особисто розгромив турецьку армію і забрав їх собі як воєнний трофей. Але головною його зброєю завжди залишався гострий язик.
— Гришо, ти чув цей галас? Вони хочуть, щоб ми ламали собі ноги за наші ж власні гроші! І на чому? На цій жовтій гладкій цеглі, щоб я так жив!
— Ми тут пішки не ходимо, Янкеле, ми на возах їздимо, — відповів я.
— Ой, вей, я тебе благаю, Гришо! Якщо наше дороге місто так сильно хоче бути Віднем, хай воно спочатку зробить дорогу, а не ковзанку для балету! Хто на цьому возитиме пшеницю — австрійські графи чи ми з тобою, щоб я так жив?!
Поруч із дзенькотом проїхала конка. Кондуктор ударив у мідний дзвоник, ситі коні фиркнули в прохолодне повітря, а якась пасажирка в широкому капелюші з пір’ям швидко відсунулася від вікна, боячись, аби бруд не заляпав дорогий рукав.
Янкель з цікавістю підійшов до нової смуги. — Воно що, справді жовте?
— Не зовсім. Здається схоже на пиріг, який кухар зовсім забув витягнути з печі.
— Пиріг то він пиріг, — аби тільки не на моїх колесах і не на моєму горбу!
На тротуарах збиралися заможні одесити та пані під шовковими парасольками. Вони захоплено дивилися на нове покриття, нахиляли голови і вищипували тонкі звуки:
— Ах, ну прямо як у Парижі!
— Ні, зіронько моя, це чисто Відень, я бачила таке на Рінзі*.
— Та ні ж бо, це найкращий Будапешт! — авторитетно поправляв їх якийсь пан у високому циліндрі, який розумівся на закордонному житті, здається, лише тому, що мав міцний шовковий капелюх.
Марія, моя дружина, почувши ці розмови ввечері за склянкою чаю, тільки гірко усміхнулася: — Гришо, якщо ці дурні пані так неймовірно люблять Париж, чому вони самі туди не ідуть?
— Бо в Парижі, серденько моє, вони не зможуть усім розповідати, що щодня гуляють саме по Парижу.
Клінкер укладали справно, за всіма правилами інженерної науки. Майстри ретельно вирівнювали смуги, підсипали піщану основу, заливали шви. Але часу та фінансів на підготовку було менше, ніж хотілося б: ґрунт під новим шаром лишався вологим після осінніх дощів, вода не завжди мала куди стікати, а важкі міські вози вже з нетерпінням чекали випробувати новинку.
Для проїжджої частини вигадали особливу схему: кілька рядів слизького клінкеру йшли паралельними смугами якраз там, де за розрахунком мали проходити колеса екіпажів. Перші дні стояла суха погода, і всі їздили без особливих пригод.
ГЛАВА ІІІ. Листопад, клінкер і рахунок у Думі
Осінній листопад в Одесі — це не завжди сухий холод. Часто він приходить із густим молочним туманом, дрібним колючим дощем і вологим пилом, який липне до коліс і чобіт.
Того листопадового ранку я віз до залізничних майстерень важкі чавунні заготовки — пудів сто вісімдесят на одному підводі. Запряг шістьох перевірених коней, уважно перевірив ланцюги, мастило на осях і надійний дерев’яний башмак. Янкель ще зранку попереджав мене:
— Слухай, Грицю, я тебе благаю, давай сьогодні не будемо їхати через цю Пушкінську. Там зробили таку рафіновану Європу, що наші коні від сорому забудуть, як треба везти пшеницю, і зажадають собі овес виключно в серветках!
Я йому не повірив. Аж доки передні копита мого лідера не ступили просто на цей злощасний європейський клінкер.
Перше праве колесо миттєво ковзнуло вбік, за ним зринуло заднє, громіздкий вантаж гуркотнув на бруківці, коні дико рвонули в різні боки і на мить завмерли. Віз розвернуло поперек вулиці прямо до міцної чавунної огорожі.
— Тримай їх! — закричав я на весь голос.
— Та я тримаю з усіх сил! — верещав Янкель, який якраз їхав зі своїм фургоном назустріч.
— Та ти тримаєш не те і не там!
— У мене все своє, не учи старого биндюжника!
Передній кінь підсік ногу на слизькому шматку, підкова дзенькнула об камінь, висікши сніп яскравих іскор. Кучерявий хлопчик Федько, що підробляв при сусідній стайні, кинувся просто під ноги тваринам і вхопив бічний ланцюг обома руками.
— Не відпускай, малий! — горлав я.
— А я що, за красиві очі його тримаю?!
Ще доля секунди — і важкі заготовки неминуче полетіли б із воза прямо в панську огорожу. Але коні врешті знайшли опору, передні колеса зійшли з проклятого клінкеру, і ми всією вагою витягли фургон на стару ділянку надійного чорного каменю. Віз став криво, перекосившись до тротуару, але витримав.
Я виліз із козел, рукавом витер брудне лице й люто подивився на жовту бруківку: — Шпігель, щоб ти був здоровий! Мать твою так!
— Зачем ти посеред вулиці кличеш інженера? — здивувався Янкель, переводячи подих.
— Хай він тепер сам особисто пояснить моїм коням усі переваги європейської цивілізації та гігієни!
Янкель під’їхав ближче. Його віз теж стояв криво, а сам він судорожно тримався за дерев’яний борт, ніби під ним не суша, а штормова палуба пароплава.
— Грицю, слухай мене сюди, це не цегла, — зітхнув Янкель. — Це чисте мило з лавки жировика. На ньому добре крутити танці вечорами під оркестр, але везти тут сто пудів борошна? Я вас умоляю!
До вечора ця новина була вже на всіх язиках і в усіх портах. На Херсонській, біля величезних портових складів, у борошняних конторах, у шумних трактирах біля біржі й навіть у темній кузні старого єврея Лейби Коша знали: угорська європейська бруківка ледь не знищила чотирьох дорогих коней, два вози й одного візника з репутацією. Жовту смугу тепер інакше як «мильним каменем» ніхто не називав…
Одеса, жовтень 2026 року
Клі́нкер (нім. Klinker) або дзвінчак — дуже міцна добре обпалена цегла, призначена для виконання фундаментів і склепінь, брукування шляхів чи підлоги виробничих споруд, зведення фабричних труб, облицювання каналізаційних каналів.
“…я бачила таке на Рінзі” — Рінгштрасе (нім. Ringstraße; букв. «Кільцева вулиця») — велика вулиця в Відні, що оперізує центральний район — Внутрішнє місто.
