РОЗДІЛ І. Дід Прохор і неаполітанський баласт
1835 рік
Батько мій казав, що камінь мовчить, доки йому не наступиш на ногу. Дід Прохор додавав, що чорний камінь ще й пам’ятає більше за людину, але дід на той час був уже старий, курив люльку з їдким бакуном*, від якого сльозилися очі, і просто любив, щоб останнє слово в будь-якій суперечці лишалося за ним.
Від діда Прохора, ломового візника — биндюжниками* таких кремезних чоловіків почали звати вже пізніше, коли місто розрослося і заговорило на всі лади, — пішла наша родинна любов до одеської бруківки. Почалося все, правду сказати, зовсім не з любові: його віз тоді по самі осі застряг у такому сірому, липкому одеському болоті, яке могло б засмоктати й цілу кобилу, разом із каретою губернаторського канцеляриста.
Було це десь 1835 року. Одеса вже вміла гарно здаватися європейським містом на папері та у звітах для Петербурга, але після третього дня осіннього дощу знову ставала великим степовим селом, яке хтось ненароком загубив біля самого синього моря. Суцільним каменем місто тоді ще не було вимощене й на соту долю. На одних вулицях лежав утоптаний дрібний щебінь, на інших — м’який білий ракушняк, що під залізними колесами важких фургонів швидко розсипався на їдкий білий порох, а деінде проїжджу частину намагалися зміцнити звичайними дошками. Дошки гнили під ногами коней, попливали після злив і іноді зникали разом із дорогою, якщо під ними траплялася особливо глибока підземна промоїна. Шосе з дикарного каменю, тих грубих уламків, що лишалися від ближніх каменоломень, за кілька місяців копита та залізо коліс перемелювали на сірий пил і хлюпучу жижу, яка працювала як клей втягуючи вози по самі вісі, або здирала підошви з чобіт пішоходів.
Дід Прохор застряг якраз на Митному узвозі — тому крутому схилу, що спускався від міста до самої гавані під Миколаївським бульваром. Бульвар тоді ще не називався Приморським, бо Одеса взагалі любила перейменовувати речі й вулиці вже після того, як її мешканці остаточно до них звикали.
Віз був навантажений арнауткою — відбірною твердою пшеницею, яку в порту з нетерпінням чекали купецькі прикажчики й закордонні контори. Торговий дім Родоканаки, чиїм золотом і розмахом жила половина порту, щедро доплачував за спішність, тому мішки лежали на підводі високою гіркою, накриті від пронизливої зливи важким смоляним полотном, що пахло дегтем і сирою вовною. На передку сидів Прохор у грубій полотняній сорочці, пропахлій потом і степовим вітром, у старій латаній свитці* і міцних, щедро змащених дегтем шкіряних чоботях із високими халявами, яким не страшна була ніяка портова сльота.
Запряг він пару здоровенних масивних ваговозів — пароконна збруя під важкий біндюг* для крутого Митного узвозу була найліпшою силою. Дід казав сміючись: «З двома кіньми у такій грязюці й побалакати нема про що, а ось четверик — то вже ціла рада». І ось того ранку пара була ні про що. Коні хрипіли, роздуваючи рожеві ніздрі, копита зривалися з розмоклого вапняку, вісь болісно скрипнула, важкі колеса подалися вперед на якісь пів аршина, після чого міцно сіли в глиняний капкан...
На розкішному ґанку кам’яного будинку неподалік стояв пан у розхристаному домашньому шовковому шлафроці*. На жилеті під ним блищав масивний золотий ланцюг від годинника, а в правій руці пан чомусь тримав великий мідний чайник із кришкою, що дзенькала від ранкового вітру. Чому поважна людина вийшла під осінній дощ із чайником, дід Прохор так і не зрозумів, і в нашій родині про це ніхто ніколи не дізнався.
— Ей, борода! — крикнув пан, зморщивши ніс. — Чего встал посреди спуска? Здесь карета его сиятельства должна пройти!
— Пройде, як підсохне й небо розвидниться, — відказав Прохор голосом, що не вірив жодному панському слову, навіть не обертаючись.
— Ты с дворянином разговариваешь, хам!
— А я з возом розмовляю, пане. Йому зараз важче, ніж вашому благородію.
— Из-за тебя стоит карета самого генерал-губернатора!
— Через мене? Та вона стоїть, бо під нею дорога розтанула до самого дна. Я тут не господар, я тут лише сумний свідок.
Карета з гербом князя Воронцова справді стояла вище на узвозі, застрягши у власній безпорадності. Самого світлого князя в ній, звісно, не було, лише кучер Василь — кремезний, вусатий чоловік у мокрому сукняному армяку, в якого від сирого вітру страшенно разболівся зуб. Він тримався рукою за опуклу щоку, двічі виходив з козел подивитися на дорожню халепу й двічі повертався під дах, бо не хотів зайвий раз мокнути під холодними краплями. Діда Прохора він знав ще з портових кабаків.
— Прохоре, — крикнув він, підійшовши ближче й плюнувши в калюжу, — може, знімемо з десяток мішків зерна? Легше піде.
— Знімемо, — спокійно погодився дід. — Тільки куди ми їх дінемо? У нас тут не склад, а річка.
Василь кинув погляд на крутий узвіз, де дощова вода бурхливим потоком бігла просто до гавані. — Ну, в море кинемо…
— Оце й уся ваша міська наука, — буркнув Прохор. — Як тільки не знаєте, що робити з бідою — одразу норовите кинути її в море.
Стояли б вони там до самого вечора, якби знизу, від причалів Карантинної гавані — звідки до застряглого воза було заледве триста сажнів бігу по узвозу, — під великою засмальцованою парасолькою не піднявся корабельний агент, грек Спиридон Левендіс. Він біг вгору, спритно перестрибуючи канавки, і закричав ще здалеку:
— Матіму (очі мої)! Прохоре! Ти що, вирішив пустити тут коріння під бульваром?
— Я б і листя випустив, Спиридоне, аби тільки цей проклятий ракушняк мене нарешті відпустив!
— А ти б зазирнув до мене на причал, це ж тут поруч, під горою! Там зараз неаполітанський двощогловий вітрильник розвантажує баласт — важке чорне вулканічне каміння прямо з-під самого Везувію. Капітан звільняє трюми під пшеницю, купу того чортовиння вивалили просто на причал! Відряди хлопця, хай притягне сюди пару шматків, підклади під колесо цю везувіанську гадину — вона міцніша за твої нерви!
Дід Прохор кинув погляд убік гавані, де дійсно чорніли купи баласту. Схваливши розумну пораду, він гукнув хлопця-помічника, і той за п’ять хвилин притягнув знизу два важких, шорстких уламки вулканічної породи.
Прохор узяв камінь у грубі мозолясті руки — він був холодний, дивний на дотик і набагато важчий, ніж здавалося. Знявши з воза залізний лом, дід упевненим рухом загнав чорну брилу під застрягле колесо й гукнув на коней. Колесо здригнулося металевим хрускотом. Потужні коні рвонули разом, і віз вискочив із липкої ями так легко, наче під ним була мармурова підлога. Пан на ґанку від несподіванки ледь не випустив свій мідний чайник.
— Отак воно краще, — впевнено сказав Прохор, витираючи піт рукавом. Кучер Василь поважно потер небрите підборіддя: — Слухай, Прохоре… А якщо всюди в місті дорогу такою штукою викласти?
— Тоді знадобиться дуже багато такого каміння, — відказав дід, підбираючи віжки. — І хтось дуже багатий, хто за нього вперто заплатить.
Морем в Одесі взагалі звикли вирішувати більшість питань — і комерційних, і політичних, і навіть таких, про які поліціянти вважали за краще не знати. Море привозило до міста людей з усього світу, зерно, плітки, дорогі вина, екзотичні хвороби і такі контрабандні товари, про які міське начальство дізнавалося зазвичай лише тоді, коли чесні купці вже торгували ними на Привозі. Привозило воно й каміння.
Часто в портову гавань заходили неаполітанські та генуезькі вітрильники. Йшли вони за твердою українською пшеницею, а щоб не йти порожніми через усю буремну площину Чорного моря, набирали в трюми як баласт грубий вулканічний камінь з околиць розпеченого Везувію. Коли судно ставало біля одеського причалу, цей баласт ставав непотрібним мотлохом — трюми треба було терміново звільняти під пахучі зернові мішки.
В Одесі цей привезений звіддаля камінь просто й невибагливо називали лавовим. Пізніше кожен чорний гранітний чи базальтовий кубик під ногами городян почали звати однаково, хоча дипломовані геологи з новоствореного університету мали б що сказати на це. Але якщо камінь був чорним, важким і приїхав сюди морем — в Одесі далі ніхто зайвих питань не ставив.
Спиридон Левендіс добре розумів, що місто задихається без міцного покриття. Він уже кілька років крутився між портовими причалами, купецькими конторами та казенними кабінетами, помічаючи те, повз що інші проходили з заплющеними очима.
— Прохоре! — гукнув він дідові наступного дня, коли той знову привіз чергову валку зерна. — Маєш вільний віз на завтра?
— У мене, Спиридоне, не тільки вільний віз. У мене ще й повно боргів перед лавкою.
— А камінь з причалу повезеш?
— Повезу хоч чорта лисого, якщо він платить краще за пшеницю.
Спиридон розсміявся так заразився, що аж зняв капелюх: — Знай, друже, камінь поки що не платить безпосередньо. Але місто колись за нього заплатить сповна, бо інакше тут усі утопнуть у власній ледачій славі.
На причалах лежали купи чорних уламків — важких, нерівних, із гострими, як бритва, краями. Готових акуратних брусків, якими згодом застелятимуть найкращі європейські вулиці, там ще не було — це був звичайний грубий корабельний баласт, незручний для возів, зате дешевий. Частину вирішили пустити на укріплення портових берегів, частину — на схили узвозу, а кілька возів відправили до міських майстрів на пробу.
Тоді ще не замостили ні знамениту Дерибасівську, ні розкішну Італійську, яку тепер гордо звуть Пушкінською, ні навіть весь узвіз до кінця. Чорний камінь входив у тіло міста повільно, обережно: де підсипали найгірше місце біля калюжі, де вимостили вузький схил, де кинули у двори навколо зернових складів.
Того ж вечора в гамірному портовому трактирі, де пахло смаженою рибою, молодим вином і молдавським тютюном, дід Прохор сидів за столом зі Спиридоном, італійським агентом Джакомо Б’янкі та молодим писарем із могутньої контори Родоканаки. Сам Феодор Павлович Родоканаки, звісно, до цього мішанського трактиру не прийшов — такі люди звикли вирішувати долі мільйонів карбованців у тиші кабінетів, де стільці ніколи не хиталися. Але писар у нього був молодий, худий, із гострим поглядом і рахував усе на світі швидше, ніж одеські базарні торговки.
— Скажіть, у вас цей камінь на дорозі взагалі триматиметься? — пильно спитав писар, помішуючи ложечкою чай.
— Якщо за нього добре платитимуть і правильно кластимуть — триматиметься вічно, — відповів Прохор.
— А якщо міська управа знову зекономить? — підморгнув писар, припліскуючи гарячий чай з блюдечка.
— А якщо зекономить, — Прохор повільно випустив густий клуб махоркового диму, — то матиме не дорогу, а дорогий кисіль. Камінь дурнів не любить: йому треба піщана подушка та прямі руки, а не просто красиві підписи на паперах. Але й тоді я його все одно довезу туди, куди треба. Тільки візьму з них дорожче за клопіт.
— Чому це дорожче?
— Бо без надійного попиту ви хочете купити в мене ще й мою віру в те, що тут буде порядок.
Італієць Джакомо Б’янкі так голосно зареготав на весь зал, що в нього з рук випала глиняна люлька. — Basta! — вигукнув він, нахиляючись під стіл. — Per bacco (їй-богу)! Basta, signori, давайте краще вип’ємо за те, щоб наші вітрильники завжди приходили повними, а дороги тримали вашіх коней!
Старі купецькі старожили ще охоче згадували час чудового Дюка де Рішельє, хоч він давно спочивав у іншій землі, а міські чиновники без кінця посилалися на Ланжерона та де Рібаса щоразу, коли їм треба було виправдати черговий безглуздий кошторис. Прохор казав на це просто: «Добрі були люди, ніхто не сперечається, світла їм пам'ять. Але щоб кінь під час роботи не ламав собі ноги, треба не гарні імена на планах писати, а саму дорогу під ним побудувати по совісті».
Через кілька тижнів міська управа все ж дозволила зробити невелику пробну ділянку бруківки біля самих зернових складів. Але зробили традиційно «по-нашому»: камінь просто вкинули в сирий щебінь, без глибокого дренажу, без утрамбування та нормальної піщаної подушки. Після першої ж потужної осінньої зливи кілька важких брил просіли глибоко в чорнозем, дві покривилося набік, а одна зникла так безслідно, ніби її тут ніколи й не стояло.
— Ну от, бачите?! — урочисто заявив квартальний наглядач, колезький секретар Левицький, змахуючи паперами. — Я казав! Ваш закордонний камінь — це суцільний збиток для городских сумм!
— Камінь якраз виправдав усе, ваше благородіє, — спокійно відповів Прохор, поправляючи хомут. — Це ви самі його вкинули в грязюку, як звичайну картоплю. Камінь не винен, що ви хотіли виростити з нього готову дорогу без праці й розуму.
Наглядач смертельно образився на такі слова, але в рапорті запис усе-таки залишив.
У нашій родині через усі роки зберігся один маленький уламок із тієї першої проби. Дід приніс його додому й поклав біля самої пічниці. Бабуся спочатку перелякано подумала, що він притягнув до хати шматок кам’яновугільного шлаку. Потім спробувала підперти ним двері, які вічно відчинялися від протягу. Коли ж важкі двері навіть не зрушили з місця, вона лише махнула рукою: «Якщо це твоє прокляте каміння таке розумне, хай воно тепер саме й вечерю на стіл готує!»
Потім Прохор мовчки сховав камінь у стару залізну скриньку разом із іржавими цвяхами, кресалом та старим мідним ґудзиком від солдатської шинелі. Синові він завжди казав нащадкам: «Гладкий камінь гарний тільки для панського парадного двору. А під копита робочого коня треба ставити такий камінь, який має міцні зуби і нікого не боїться».
Ту залізну скриню згодом переносили з місця на місце: то ставили під дерев’яну лавку в сенях, то ховали на запилюване горище. Чорний камінь із неї ніхто не виймав — просто не було потреби тривожити його без особливого приводу…
Бакун -дуже поширена українська назва міцного тютюну-махорки того часу, особливо на Півдні.
Біндюжник (або бендюжник) — це історична професія в Одесі та інших портових містах XIX — початку XX століття, якою називали ломового візника (що керував кіньми) або портового вантажника.Вони керували «биндюгами» — великими, важкими вантажними возами (платформами), які тягли сильні парні коші (часто породисті ломові коні або битюги). Цікаво, що в Одесі спочитку іх називали “биндюжники”(бындюжники), тому в тексті зустрічається різний правопис.
Свитка (або свита) — це традиційний старовинний верхній одяг українців, пошитий із домотканого грубого сукна. Якщо замащена дьогтем, то була непромоклою.
Шлафрок — це застаріла назва домашнього халата, яка походить від німецького слова Schlafrock (дослівно — «халат для сну»).
Одеса , жовтень 2026 року
Далі буде. Але чорний камінь ще не сказав свого останнього слова — попереду 1892 рік, засідання в Думі, важкі чавунні заготовки у зливу та єдиний у місті купець, який умів рахувати чужі гроші краще за власні. Слідкуйте за продовженням родинної хроніки!
