Чи є в Україні революційна ситуація — і що робити, поки вона не розморозилась
Відповідь коротка: ні. Революційної ситуації в Україні немає. Є гірше й цікавіше — заморожена революційна криза: всі компоненти на місці, крім одного, і саме цей один тримає на собі фронт.
Ми міряли політику лекалами мирного часу. Зараз навчаємося це робити під час війни. Але навіть за старими лекалами рахунок простий. У 1915 році більшовицький вождь Ленін назвав три ознаки революційної ситуації: “верхи не можуть жити по-старому; низи не хочуть жити по-старому; і значне зростання самодіяльності мас”. Хочу роздивитися сьогодення через цю класичну оптіку. Дві ознаки в нас видно неозброєним оком. Третя перебуває в шафі, під замком, і ключ від неї — на передовій.
Це есе про те, що буде, коли шафу відчинять, і про те, що треба зробити до того.
І. «Верхи не можуть»: система вміє красти і вміє захищатися
Кажуть: еліти не хочуть чиститися. Це неточно. Вони не можуть — і це різні речі. «Не хочуть» лікується тиском. «Не можуть» означає, що в системи немає власного органу, який здатен її виправити. Як ми вже зараз сприймаємо слова: “депутат”, “представник президента”, “голова адміністрації”?
Згадайте липень 2025 року. Закон, що ставив НАБУ і САП під контроль генпрокурора, ухвалили за лічені години. Його довелося поспіхом скасовувати, і не тому, що влада сама схаменулась. Почалися перші від початку повномасштабного вторгнення масові протести та жорстка реакція партнерів. Потім — енергетична справа, у якій фігурує Тимур Міндіч. За повідомленнями, він виїхав з України за кілька годин до обшуків. Потім колишнього міністра енергетики побачили в залі Вищого антикорупційного суду. Потім — 2026 рік: НАБУ і САП звітують про сотні нових справ у першому півріччі, а у вересні «Карфаген» і генпрокурор тікає. Зараз «Карфаген-2»… Питань, як у дурника фантиків! Які наслідки потягне за собою симбіоз силовиків з наркокартелем? Як називають зрощення бізнесу з державним апаратом
Мораль проста. Кожне велике викриття супроводжується спробою супротивної сторони обмежити тих, хто викрив. Це і є «не можуть». Система демонструє дві здатності — красти й захищатися. Третьої, самореформуватись, у неї вже немає.
Коли держава бореться з антикорупційним органом так само завзято, як із ворогом на фронті, і навпаки - питання «хто в країні найнебезпечніший» вже поставлено.
ІІ. Якір, який тисне в обидва боки
Є одна відмінність сьогодення від усіх наших попередніх трагічних сторінок: ми не наодинці з хаосом. Союзники — найсильніші економічно й військово — вимагають прозорості, незалежних антикорупційних органів і звітності. Не з філантропії: давати гроші на відбудову дірявому бюджету ніхто не бажає.

Але зупинімось на мить перед тим, як милуватись цим «якорем». Той самий тиск — це ще й важіль. За повідомленням The Atlantic, у Вашингтоні розраховували, що саме корупційний скандал підштовхне Київ до згоди на «мирний план». Тобто чесність, якої вимагають партнери, і їхній інтерес — не завжди одне й те саме. Хто не прибирає власний дім, той отримує прибиральника з чужим списком вимог.
Внутрішній запит на справедливість і зовнішній запит на прозорість вперше збігаються за напрямком. Але напрям — ще не керма. Рулити мусимо ми.
ІІІ. «Низи не хочуть» — і не можуть дозволити собі хотіти
У суспільстві кипить лють. Це не метафора! Щодня новини про схеми, плівки, нахабне збагачення в тилу, і поруч — збори на дрони, похоронки, виснажені побратими на ротації. Людей, які мирились із корупцією у 2013-му, у 2026-му вже не лишилось. Але й, нажаль, майже не лишилося і тих перших доброаольців з Майдану. І все ж таки війна обнулила толерантність до крадіжок.
У мирний час така суміш винесла б будь-яку владу. Але діє найжорсткіше гальмо з усіх можливих. За спиною стоїть ворог, і масовий внутрішній бунт означає обвал фронту. Тому ми в психологічній пастці. Ми ненавидимо верхи, бачимо їхнє мародерство — і не можемо знести їх прямо зараз.
І тут важливо не помилитись у діагнозі. Це не апатія. Третя ознака ( ну якщо вже по Леніним) — активність мас — нікуди не зникла, вона просто перенаправлена. Волонтерство, донати, фронт, евакуація, відбудова. Люди не бездіяльні, а зайняті. Але коли війна закінчиться, ця енергія, яка зараз працює на виживання, шукатиме нового адресата. І ось тоді питання буде не «чи є ситуація», а «хто її очолить».
Найпотужніша політична сила в сучасній Україні — не партія. Це сотні тисяч людей з бойовим досвідом і без жодних ілюзій щодо тих, хто залишався в тилу.
ІV. Межа: тиск через закон — не дестабілізація
Не буде майдану проти окопу. Прошу це прочитати двічі, бо кремлівські редактори вже підбирають цитати. Нехай цитують повністю! Я кажу про закон, суд, слідство, вибори і громадську пильність — а не про вулицю, що йде війною на власну армію.
Розмежування просте. Законний громадський тиск — це розслідування, публікації, петиції, судові позови, робота депутатів, реакція на будь-яку спробу обмежити антикорупційні органи. Дестабілізація — це заклики до силового захоплення, зривів мобілізації та розколу між тилом і фронтом. Перше — це демократія, що воює. Друге — подарунок Москві. Хто плутає одне з другим, навмисно чи ні, працює проти України.
V. Вибори: будуть, і до них готуються вже зараз
За воєнного стану вибори неможливі, і вимагати їх під обстрілами нерозумно. Але вони будуть — щойно закінчиться активна фаза війни, а можливо, і раніше, залежно від того, що вирішать політики та партнери. І тилові клани вже готуються. Їхня мета найцинічніша! Перетворити накопичене — що нацарювла Крупа в МСЕК, що назбирали воєнкоми та напилили Міндічи — на нові мандати і зберегти старі правила гри. Ми побачимо нові «партійні обгортки», свіжі обличчя з давнім балансом. Ці рухи «захисників народу» будуть щедро профінансовані нашими ж, вкраденими у нас грошіма. Єдина відповідь — підготувати виборця раніше, ніж його підготують технологи. Тобто дати йому те, чого в нього зараз немає. Перевірене досьє кандидата, прозорі джерела фінансування партій і зрозумілу відповідь на питання «хто що робив, коли були гірші часи». ЩІ це при тотальному супротиві представників наших еліт.

VI. Що робити: п'ять конкретних кроків
1. Зберігати все. Декларації, закупівлі, судові рішення, відкриті реєстри, журналістські розслідування. Створювати громадські архіви — для кожного, хто претендує на владу. Те, що не збережено сьогодні, завтра «не знайдуть».
2. Зробити червоною лінією незалежність НАБУ, САП і ВАКС. Будь-яка спроба їх обмежити має мати негайну й дорогу політичну відповідь. Липень 2025 року довів: це працює, якщо реагувати за дні, а не за місяці.
3. Не вимагати виборів під обстрілами — вимагати чесних правил. Прозоре партійне фінансування, закритий шлях для «обгорток», незалежна перевірка кандидатів, чесна медіа-рамка. Правила гри мають бути готові до першого дня після війни.
4. Готувати післявоєнний аудит. Повернення активів, відкрита база зловживань, механізм відповідальності, кадровий резерв із людей, які мають чисту історію війни. Країна не може лишитись без альтернативи тим, кого ми не хочемо бачити при владі.
5. Не плутати гнів із програмою. Лють — паливо, а не маршрут. Тих, хто пропонує «зруйнувати все й почати з нуля», запитуйте: а що саме ви будуєте і хто за це відповідатиме?
Замість висновку
Ми повинні зберегти нашу державу. Ми зобов'язані вистояти на передовій. Але водночас мусимо перетворити тиху тилову незгоду на дисциплінований, законний, невідступний суспільний тиск — на тих, хто вирішив, що війна все спише.
Вони помилково думають, що війна спише все. Наша мета — довести їм: не спише нічого
Одеса, листопад 2026 року.