Наш народ — надто гоноровий, надто впертий і вічно підозрілий до будь-якої чужої зверхності — ніколи не роздавав своєї вірності авансом. Протягом століть переламаного, викривленого, але так і не скореного степового буття Україна визнала й нагородила найпростішим, найвищим і водночас найінтимнішим титулом — Батько — лише двох чоловіків.
Батько Хмель. І Батько Махно.
Усе. Більше жоден гетьман, жоден генеральний секретар, жоден кабінетний вождь чи вигодуваний у столицях президент цього імені від народу не дочекався. Скільки б не витискали з себе пафосу, скільки б не купували хвалебних універсалів чи красивих лозунгів — народ дивився кривим поглядом, мовчав і не йшов за ними до кінця.
Бо справжнє державництво — це не паперові циркуляри й не красиві звіти для закордонних партнерів. Це здатність стати центром тяжіння для мільйонів тоді, коли світ рушиться під ногами. Хмельницький підняв на диби Річ Посполиту і звів до купи козацьку вольницю й темну голоту. Він мав у собі той первісний, майже стихійний талант будівничого. З хаосу і бунту висік кристалічну формулу Держави. Він знав, як об’єднати людей не страхом, а спільною великою метою.
Махно зробив те саме через три століття — але в інших декораціях, на попелищі розваленої імперії. Звичайний хлопчина з Гуляйполя. У нього за спиною не було ні престолу, ні партійних кабінетів. Але він з нуля зібрав боєздатну армію, змусив рахуватися з собою світові держави і тримав у кулаці величезний регіон. Селянин і козак йшли за ним не тому, що боялися розстрілу, а тому, що бачили в ньому свого. З тієї ж землі, з тієї ж люті, з тією ж непохитною волею до правди та самоорганізації. Це була народна держава знизу — хай і трагічна у своєму фіналі, але справжня, вистраждана кров’ю.
З тих пір мовчки закрилася ця сторінка.
Сьогодні, у день народження Нестора Івановича, коли степ палає під залізними гусеницями, а нація виборує право на саме своє існування, ми гостро й болісно відчуваємо брак такого державницького масштабу. Нам гірко бракує постатей, за якими народ іде не через посаду, не через телевізійну картинку чи рекламні буклети, а тому, що чує, цей чоловік стоїть попереду! Він не торгуватиметься суверенітетом, не зламається при першій загрозі, а закладе такий фундамент, який витримає будь-яку бурю.
Степові вітри давно не колишуть тачанок…І історія не терпить копіювання. Але пам'ять про двох Батьків нагадує нам головний урок. Справжня українська Держава народжується не в кулуарах і не за подачками чужих столиць. Вона проростає лише тоді, коли з глибин народу підіймається той, хто здатний узяти на себе всю тягасть відповідальності. І повести за собою на смерть і на перемогу.
Одеса, 7 листопада 2026 року.
