Цього дня, 1 травня 1917 року, почалося створення 1 Українського полку імені Богдана Хмельницького. Ця подія стала першим кроком до творення і розбудови новітнього українського війська.
На середину березня 1917 року український національно–визвольний рух набирав розвою. До цього часу уже була сформована Українська Центральна Рада, на чолі з Михайлом Грушевським, яка претендувала на вищу політичну владу на українських землях. Водночас разом із цим Микола Міхновський, відомий український політичний діяч висунув гасло відродження національних збройних сил, уважаючи, що творення незалежної української держави не можливе без сильної національної армії, яка буде її захищати. У цьому контексті варто зауважити, що Микола Міхновський був заледве не єдиним представником самостійницької течії в українському національно–політичному русі, видавши ще 1900 року брошуру «Самостійна Україна», у якій сформульовано основні принципи його самостійницької ідеології.
Гасло відродження українського війська підтримали начальник штабу запасної бригади полковник Павло Волошин, командир 254 Рязанської дружини полковник Глинський, командир гарматного дивізіону полковник Василь Сварика, полковник Піщанський. Приєднався до цієї групи також і ветеран російсько–турецької війни 1878–1879 років, відставний генерал Нужджевський.
Ці офіцери, у березні 1917 року, створили Український військовий клуб імені Павла Полуботка – своєрідний координаційний центр для роботи зі створення національного війська. Він знаходився у будівлі Троїцького народного дому, наразі у ньому міститься Київський національний академічний театр оперети.
Оскільки у російській армії не існувало жодних українських військових формувань, то Микола Міхновський та його однодумці вирішили розпочати справу з організації українського полку. Уже 22 березня відбулися збори вояків, офіцерів, військових лікарів та чиновників київської залоги, що ухвалили домагатися від російської влади дозволу на формування 1 Українського полку імені Богдана Хмельницького.
Задля того, щоб примирити російську владу зі створенням української частини, військова рада планувала зробити полк «охочекомонним», тобто сформувати його з добровольців, не зобов’язаних нести військову службу.
Сама назва цього військового формування нагадувала про традиції часів Гетьманщини, оскільки «охочекомонними», «охотницькими» полками називалися наймані військові формування Лівобережної Гетьманщини XVII – XVIII ст., що комплектувалися добровольцями – «охотниками», які вступали на військову службу за власним бажанням. Ім’я гетьмана Богдана Хмельницького, також мало відновити у пам’яті сучасників героїчні традиції минулого.
Але діяльність групи Миколи Міхновського не знайшла підтримки з боку провідних українських політичних діячів. УЦР у перші тижні свого існування була заклопотана політичними питаннями і не бажала через організацію українського полку ускладнювати стосунки з російською владою. Окрім цього провідні українські політичні сили мало цікавилися військовими справами.
Помірковані інтелектуали, які гуртувалися довкола часопису «Нова Рада», висловились проти формування війська. Українська соціал–демократична робітнича партія (УСДРП), виходячи з положень марксизму, розглядала військо з негативної точки зору. Її Володимир Винниченко на сторінках партійної преси критикував діяльність Миколи Міхновського, застерігаючи українське суспільство від культу збройної сили.
Попри це, заклик до створення українського війська почули українці у російській армії. Чимало офіцерів та вояків почали звертатися до свого начальства з проханням перевести їх до українського полку. Уже 2 квітня 1917 року штаб Київського військового округу (КВО) повідомляв, що «деякі офіцери та вояки фронтових і запасних полків клопочуться про відправку їх до Українського легіону, що формується в Києві». Військові начальники на місцях усіх бажаючих вступити до його лав відправляли до Києва. Завдяки цьому, на етапно–розподільчих пунктах міста станом на середину квітня 1917 року зібралося близько 3 тис. вояків та новобранців, які прагнули служити саме в українській частині.
Усі спроби російського командування відправити солдатів–українців на фронт не мали успіху. «Три тисячі» наполягали на створенні з них національної військової частини навіть після того, як командування КВО позбавило їх казарм і харчу. Зі скрутного становища солдат–добровольців урятували близькі до групи Миколи Міхновського офіцери київської залоги, які нелегально передали їм запаси продовольства й одягу з інтендантських складів. Чисельність таких солдат із кожним днем зростала.
Український військовий організаційний комітет (так стала називатися Установча військова рада) підготував проект формування полку імені Богдана Хмельницького, спираючись на штати російської армії. 17 квітня 1917 року «положення про український загін» було направлено на розгляд Ставки.
На перший погляд, в організації національних частин у складі російської армії не було нічого нового, оскільки царський уряд у роки Першої світової війни активно удавався до таких формувань. Більше того, безпосередньо на українських землях російська влада створювала дивізії з поляків, сербів, чехів і словаків. Попри це, революційний уряд у Петрограді відхилив проект організації українського полку. Представник військового міністерства заявив, що подібні вимоги шкідливі для російського війська. Про небажаність формування українського полку оголосили і громадські організації. Наприклад, виконком Ради військових депутатів КВО, визнаючи право українців на організацію власних військових частин, назвав створення українського полку шкідливим. Відхиливши проект організації українського полку, російський уряд водночас дав дозвіл на розгортання цілого корпусу з польської дивізії, яка дислокувалася на Лівобережній Україні, це у свою чергу спричинило обурення і тривогу серед представників української громадськості.
Підтримка Тимчасовим урядом справи формування польських частин в Україні спонукала навіть багатьох поміркованих українських діячів переглянути своє ставлення до потреби організації української збройної сили.
28 квітня відбулася нарада виконкому київської Ради солдатських і офіцерських депутатів за участю представників українських організацій. У центрі уваги присутніх була ситуація з добровольцями–українцями, які відмовлялися виконувати накази командування і вимагали створити з них український полк.
Посилаючись на дозвіл російської влади на формування польських частин, голова УЦР Михайло Грушевський заявив, що вимогу вояків–українців також слід задовольнити. Його підтримав голова українського військового організаційного комітету полковник Глинський. Увечері того ж дня Центральна Рада ухвалила постанову у якій підтримала створення полку.
Увечері 29 квітня виконкоми київських Рад робітничих, військових і студентських депутатів зробили спільну заяву про «шкідливість» формування української військової частини. Наступного дня Головний начальник КВО генерал Микола Ходорович доповідав у штаб Південно–Західного фронту, що вояки–українці вимагають формування української військової частини.
Головнокомандувач Південно–Західного фронту генерал Олексій Брусилов вимагав від київського військового командування, щоб ті навели порядок у місті, навіть військовим шляхом. Із цією метою до Києва і його околиць стягувалися регулярні частини російської армії. Це не змогло залишитися не поміченим, а тому, Микола Міхновський почав діяти превентивно.
1 травня 1917 р. на Сирецькому полі (наразі у цьому місці знаходяться приміщення кіностудії імені Олександра Довженка) відбулося організоване клубом імені Павла Полуботка військове свято «перших квітів». Солдати похідним порядком прибули на Сирецьке поле, прикрашене українськими прапорами, портретами Тараса Шевченка і гетьмана Павла Полуботка. На стягах і транспарантах, які мали присутні, були написи «Хай живе славне українське військо!», «Хай живе автономія України!».
На пропозицію Миколи Міхновського вояки ухвалили створити 1 Український полк імені Богдана Хмельницького явочним порядком, самостійно розподілившись на батальйони, роти і відділення. Першим козаком до Богданівського полку записався визначний український артист й один зі засновників українського театру, Микола Садовський. Першим командиром полку було обрано штабс–капітана Дем'яна Путника–Гребенюка, який прибув до Києва на лікування з Кавказького фронту. Командирами куренів стали С. Ярошенко, В. Дмитриченко, І. Лук’яненко, С. Ізбицький, Г. Мичка. Було також обрано полкову раду. На момент створення полку, він налічував понад 3,5 тис. солдат.
Після церемоніального маршу вояків–богданівців відбувся мітинг, на якому з промовами про організацію українського війська виступили Микола Міхновський та його соратники. Після закінчення святкування, колони Богданівського полку рушили вирушили зі Сирецького поля на Печерськ.
Надвечір богданівці прибули до Маріїнського палацу, де знаходились Ради солдатських та військових депутатів. Марно члени виконкому Ради військових депутатів КВО закликали вояків з балкону палацу не руйнувати «єдиного революційного фронту». Генерал Микола Ходорович ретельно добираючи слова заявив воїнам, що він сам українець, але не може здійснити нового формування без дозволу керівництва. Водночас він наказав виділити для Богданівського полку казарми і провізію.Після цього богданівці рушили до казарм.
Звістка про створення у Києві українського полку викликала у штабі Південно–Західного фронту гнів. Генерал Олексій Брусилов знову вимагав за допомогою війська придушити хвилювання у Києві, але змушений був відмовитися від цього.
Поява українського полку на вулицях Києва справила чимале враження на сучасників і діячів УЦР, зокрема і Володимира Винниченка, але російська влада відмовлялася визнати створення українського полку. Виконком Ради військових депутатів КВО дотримувався своєї попередньої точки зору про «шкідливість» такого формування. Комісар при штабі КВО полковник Оберучев погоджувався на формування полку лише з волонтерів, не зобов`язаних до військової служби. Це викликало протести з боку богданівців, які зазначали, що польські частини поповнювались військовослужбовцями діючої армії. 4 травня УЦР опублікувала заяву, у якій підтримала прагнення солдат–українців до формування українського полку.
У цих умовах Микола Міхновський, разом із соратниками вирішили звернутися напряму до російської влади. 2 травня до штабу Південно–Західного фронту прибули представники військового клубу імені Павла Полуботка і Богданівського полку – Микола Міхновський, генерал М. Іванов, полковник В. Павленко, штабс–капітан Д. Путник–Гребенюк, прапорщик Мандюга, С. Ізбицький, Сахновський, Тарасенко. Генерал Олексій Брусилов прийняв їх. Після консультацій зі Ставкою, питання про долю українського полку було направлено на розгляд військового міністра Росії Олексія Гучкова.
4 травня стало відомо, що військовий міністр після наради з Верховним головнокомандувачем, генералом Михайлом Алексєєвим, дав дозвіл на формування окремого українського полку. Ця військова часина мала складатися з трьох батальйонів. Незважаючи на обмеження кадру українського полку лише п’ятьмастами добровольцями, подальше його формування мало відбуватись за рахунок вояків й офіцерів запасних частин; допускався навіть прийом офіцерів–українців з діючої армії. Полк мав формуватися під безпосереднім наглядом Головного начальника КВО генерала Миколи Ходоровича, а для його поповнення передбачалося створити окремий запасний батальйон. Отже, у російській армії створювалася українська військова частина.
Усупереч побоюванням російської влади, виділення п’ятисот добровольців для формування полку відбулося без заворушень. Богданівці згодилися виконувати усі накази керівництва. Командир богданівців, штабс–капітан Д. Путник–Гребенюк, добровільно поступився своєю посадою, призначеному на цю посаду начальством, підполковнику 4 кулеметного запасного полку Юрію Капкану. Він у цей час перебував у Саратові, але значився у списках офіцерів–українців, підтримуючи зв’язки з Українським військовим клубом імені Павла Полуботка. Д. Путник–Гребенюк за наказом командування повернувся до своєї частини, на Кавказький фронт.
Формування у Києві 1 Українського охочекомонного полку мало здійснюватися прискореним темпом, оскільки російське командування прагнуло якомога швидше відправити його на фронт.
10 травня 1917 р. генерал Микола Ходорович поклав керівництво формуванням полку на командира 524 Рязанської дружини полковника Глинського – голову українського військового організаційного комітету.
Це було одне з останніх розпоряджень М. Ходоровича на посаді Головного начальника КВО, оскільки невдовзі він пішов у відставку, а його замінив полковник Оберучев, який був противником формування українських частин.
Формування полку здійснювалося за штатами частини російської армії, хоча деякі відмінності й існували. Так, підрозділи полку носили назви військових одиниць козацької армії XVII – XVIII ст.: батальйон іменувався куренем, рота – сотнею, відділ – чотою. Мова внутрішнього діловодства і команд також була українською. Вояки носили російську форму, але з українськими національними відзнаками. Офіцерські погони прикрашали вензелі з ініціалами шефа полку, гетьмана Богдана Хмельницького. Мав полк і власний прапор – малиновий стяг з портретом Хмельницького, вишитий черницями Флорівського монастиря й отриманий у подарунок від військового клубу імені Павла Полуботка.
Станом на 21 травня 1917 р., до лав богданівців записалося окрім 500 вояків, дозволених керівництвом, 2900 добровольців. Це викликало новий конфлікт між українським і російським військово–політичним керівництвом. Питання розглядалося на І Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувався у Києві 18–21 травня 1917 р. Проте військовий міністр Тимчасового уряду не став загострювати конфлікт і затвердив склад полку, але за умови, що до кінця війни подібні формування, у російському війську, більше не створюватимуться.
Наказ про затвердження українського полку у наявному складі вийшов 25 травня 1917 р. Саме цей день став днем заснування Богданівського полку. 29 травня зі Ставки Верховного головнокомандувача надійшов дозвіл українському полку носити ім’я гетьмана Богдана Хмельницького.
Отже, російська влада більше не чинила явних перешкод організації полку. 12 червня полковник Глинський повідомив штаб Південно–Західного фронту, що 1 Український охочекомонний імені Богдана Хмельницького полк завершив своє формування.
Станом на 19 червня 1917 р., він налічував 2 штаб–офіцери, 44 обер-офіцери, 13 фельдшерів, 95 старших унтер–офіцерів, 302 молодших унтер–офіцерів, 208 єфрейтори та 2602 рядових. Ще 400 новобранців було відібрано з етапно–розподільчих пунктів для формування Українського запасного полку.
Сучасники відзначали високий рівень національної свідомості офіцерів та вояків Богданівського полку. Гасло незалежної України користувалося серед богданівців широкою популярністю. Створення полку імені Богдана Хмельницького мало величезне значення для розгортання українського руху у російській армії. Тисячі вояків–українців, розпорошених по фронтах і гарнізонах на теренах Росії, активно виступили на підтримку вимог своїх товаришів у Києві. Дедалі частіше лунали заклики до українізації військових з’єднань російської армії та відродження національних збройних сил.
