Якщо на часоряді позначити 3 протиборчі точки зору, то можна стати свідками суперечки художника, бізнес-тренера та письменника:
• сьогодні від Пабло Пікассо: «Відкладайте на завтра лише те, що не хочете встигнути зробити до смерті»;
• завтра та Марк Форстер: «У ваших „дефолтних налаштуваннях“ має стояти фраза „зроблю це завтра“. Не змінюйте її без вагомої причини. А якщо ви сумніваєтеся, справа точно може почекати до завтра!»;
• післязавтра Марка Твена: «Ніколи не відкладайте на завтра те, що можете зробити післязавтра».
Пікассо спокусливо кричить: «Увага, користь!», й ми вже готові дослухатися, щоб припускатися помилок через амбіції, а не лінь. Але так ніколи не вдасться домовитися «з ящіркою» — реактивним мозком та не гасити пожежі.
Тож гучномовець у Пабло відбирає Форстер та рапортує про «плазунів»: звіку-зроду в одній відомій Галактиці, коли на наших пращурів мчав шаблезубий тигр, мамонт чи гризлі, прокрастинувати не було коли. Або біжи — або бийся. Ті, хто зволікали та сумнівалися, не виживали. Але потім людство одомашнилося, прокачало раціональний мозок, закінчило школу вищого скептицизму та почало дотримуватися нового регламенту. Раціональний мозок допомагав нам концентруватися, встановлював межі дій для реактивної «ящірки», яка так й не еволюціонувала. Але тут приходило нове повідомлення в месенджері й клята «саламандра» виривалася на свободу.
Марк Твен тихенько усміхався та натякав, що в епоху швидкості ніц так не бадьорить, як уповільнення руху. Оуч, така спокуса, але зустріч із «холоднокровними» вона не відтермінує.
Форстер дорікнув Твену синдромом незакритих дужок та навів прожектор на користь обмеження формату. Хвала зневіреним!
Ми ізолювали те, що накопичилося, припинили ранжувати завдання за ступенем важливості та створили щоденні закриті списки — буфер між поточною діяльністю й тим, що нас від неї відволікає. Тепер «старожили» цього «To-Do-клубу» швидко реагують, але не миттєво, щоб не приймати «нових членів». Завдання в ньому планомірно зникають, доки «бувальці клубу не помруть»: To-do → Will do.
У цей час Пікассо та Твен дякують й аплодують, а Форстер задоволено аж затирає руки та радить керуватися не «сьогодні-завтра-післязавтра», а конкретизувати: What needs to be done now?
