Присвячується усім моїм і Вашим предкам та нащадкам
З повагою, Автор
Культовий кінофільм «Інтерстеллар» (2014) вражає не лише своїм захоплюючим сюжетом та пізнавальною видовищністю. На мою думку, він несе у собі ще й потужний філософський та світоглядний заряд. («Інтерстéллар» (англ. «Interstellar», «Міжзоряний») — науково-фантастичний фільм, знятий Крістофером Ноланом за сценарієм, написаним у співавторстві з Джонатаном Ноланом). Фільм розповідає про подорож групи дослідників, які використовують виявлений просторово-часовий тунель, щоб обійти обмеження польоту людини в космосі та підкорити величезні відстані на міжзоряному кораблі. Сценарій заснований на наукових працях американського фізика і астронома Кіпа Торна» (з Вікіпедїі: див. посилання в списках літератури та джерел).
Згадаймо фінальні сцени фільму: астронавт Купер перетинає обрій подій і стрімко летить прямо в «чорну діру». На завершення свого падіння в незвідану людством гравітаційну прірву він раптом потрапляє всередину чотиривимірного гіперкуба (тесеракта), одна з граней якого виявляється стіною будинку, в якому він колись жив. Через книжкові полиці Купер спостерігає свою ще юну доньку Мерф і події, що передували його відльоту.
Після цієї шокуючої події на зв'язок з Купером виходить біоробот ТАРС, який повідомив, що вони разом потрапили до п'ятивимірного простору (тесеракт плюс п'ятий вимір). Приголомшеному героєві фільму дається розуміння того, що парадоксальна багатовимірна реальність, в якій він опинився, створена не представниками Надцивілізації, а нашими далекими п'ятивимірними нащадками для спасіння людства.
Образно-художній виклад гіпотези вищезазначених творців фільму про створення нашими нащадками міццю неймовірного інтелекту та технологій у далекому майбутньому багатовимірного простору-часу, що допомагає людству існувати в минулому, і є квінтесенцією фільму. Це сміливе і вельми революційне для нашого часу припущення, що є одночасно й довгостроковим нормативним прогнозом розвитку людства, підштовхує неупереджених дослідників до сміливих міркувань, інтригуючих паралелей і шокуючих висновків. Але давайте розберемо все по порядку.
***
Отже: колись людство створить для своїх потреб багатовимірний просторово-часовий континуум.
Це досить сильний, я би сказав мовою почуттів астронавта Купера — приголомшливий — здогад за всієї своєї новизни з фізичного та технологічного аспектів через призму філософії був розглянутий ще в минулому столітті.
За 74 роки до виходу «Інтерстеллара» французький вчений-еволюціоніст і теолог П'єр Тейяр де Шарден (1881–1955) у своїй книзі «Феномен людини (1940) розмірковував про якусь загадкову та парадоксальну «Точку Омега».
За поглядами Тейяра, Омега — це колективний центр мислення Універсуму. Що для нас важливо, що він (центр) не тільки увінчує собою еволюцію матерії в майбутньому, але одного разу вже утворився і розвивається, «тільки заглиблюючись у себе», а простіше — постійно відтворюючи себе в процесі еволюції подальших космічних світів. За своєю сутністю Омега-акумулятор окремих людських сутностей: «…починаючи з крупинок думок, що становлять справжні й неруйнівні атоми його тканини, універсум, цілком визначальний за своєю рівнодією, зводиться над нашими головами в напрямку, зворотному зникаючій матерії, як універсум — збирач і зберігач не механічної енергії, як ми думали — а особистостей. Одна за одною, як безперервне випаровування, вивільняються навколо нас «душі», несучи вгору свій невимовний тягар свідомості», — писав учений. Так утворюється «земна» точка Омега (Тейяр називав її ще «Духом Землі»).
«Гармонійна спільність свідомостей еквівалентна свого роду надсвідомості. Земля не тільки вкривається міріадами крупинок думок, але огортається єдиною мислячою оболонкою, що утворює...одну велику крупинку думки в космічному масштабі. Безліч індивідуальних мислень групується та посилюється в акті одного одностайного мислення», — розмірковував Тейяр. Але «Дух Землі» — це не лише сукупне інформаційне поле людства (у сучасній термінології). Це ще й самостійний простір-час (або «міні-всесвіт»). Пояснюється це тим, що, за Тейяром, простір-час «містить у собі і породжує свідомість». Ущільнення духу в процесі розвитку розумної оболонки планети-ноосфери, неминуче призводить до її топологічного замикання (відділення від решти простору-часу нашого Всесвіту): «…його (простору-часу — В.С.) безмірні поверхні, рухаючись у відповідному напрямку, мають знов зімкнутися десь попереду в одному пункті, назвем його омегою, який і зіллє, і повністю їх поглине в собі».
«Точка Омега», вважає Тейяр — це не лише кульмінаційний пункт розвитку ноосфери Землі у напрямку синтезу духовних складових людських особистостей та їхнього об'єднання в замкнутий та самостійний простір-час. Це ще й загальний закономірний фінал розвитку всіх осередків свідомості у Всесвіті: «Свідомість, що створює себе, зрештою, шляхом синтезу планетарних одиниць. А чому б ні, в такому універсумі, де астральна одиниця — галактика?»
Що ж випливає з проведення аналогій між гіпотезою творців «Інтерстеллара» та «Точкою «Омега» Тейяра? А випливає те, що духовна, творча та інтелектуальна оболонка нашої планети (її можна назвати ноосферою, інформаційним полем, психосферою, духосферою, пневматосферою, «аурою Землі») була створена і продовжує еволюціонувати не без прямого втручання наших нащадків у фундаментальні космологічні процеси. (Цю гіпотетичну діяльність називають ще космокреатикою). І таке втручання, найімовірніше, виявилося у створенні в колективній психіці людства просторово-часової матриці, яку К.Г. Юнг ототожнював із колективним несвідомим.
Пояснімо зрозуміліше: наші далекі нащадки створили десь у далекому майбутньому такий собі багатовимірний Гіперкуб, просторово-часовий каркас, на який нанизуються елементи колективного несвідомого — архетипи. Архетипи створює людство у процесі свого історичного розвитку, культурно-пізнавальної та творчої діяльності, дотримання традицій та міфотворчості.
***
Яким чином окрема думка, концепція чи світоглядний алгоритм переходять у колективне несвідоме, добре демонструє телевізійний експеримент, проведений британським біологом і парапсихологом Рупертом Шелдрейком (Rupert Sheldrake) спільно з науково-популярною програмою «Tomorrow's World» на телеканалі «Бі-Бі-Сі» (BBC) в 1984 році.
Шелдрейк та його помічники змонтували спільне панно із кількох сотень різних розмірів фотографій осіб англійців. При цьому, з першого погляду на цьому панно можна було розглянути без сторонньої допомоги лише 6 чи 7 осіб. Потім в Австралії було відібрано групу мешканців, що належать до різних верств населення. Їм було поставлено завдання за певний час знайти та запам'ятати якнайбільше осіб на представленому панно.
За час, що давався випробуваним, у середньому, кількість знайдених осіб дорівнювала 6-10. Коли кількість опитуваних досягла кілька сотень людей, і було точно зареєстровано, що вони бачили, кілька дослідників поїхали до Англії — на інший кінець планети — і там показали цю саму фотографію на кабельному телебаченні «Бі-Бі-Сі», що віщав тільки на Англію. Вони демонстрували телеглядачам, де перебувають усі до однієї особи на знімку. Потім, через декілька хвилин після цієї передачі, інші дослідники повторили експеримент у первинному вигляді в Австралії з новими випробуваними. І раптом, люди почали легко згадувати і знаходити більшість зображених осіб.
За підсумками проведеного досліду його розробники переконалися в тому, що люди мають щось, що ще не було відомо науці. А Р.Шелдрейк таким чином експериментально перевірив свою гіпотезу, яка полягає в наступному : якщо та чи інша поведінка повторюється досить часто, вона відображається в певному «морфогенетичному (або формотворчому) полі». Це поле (для стислості «морфічне») має своєрідну кумулятивну пам'ять, що зберігає все, що відбувалося з певним видом у минулому. Представники кожного виду (йдеться не тільки про біологічні організми, але також про молекули, кристали і навіть атоми) налаштовані на своє окреме морфічне поле, яке простягається в часі та просторі, виявляючись за допомогою процесу, що отримав назву «морфічний резонанс».
Отже, фактично йдеться про певне поле образів, загальне для всіх людей. Образами такого поля може стати будь-що: інформація, почуття чи модель поведінки. Більше того, подібні поля є не тільки у людей, а й у тварин, птахів, комах, рослин і навіть кристалів — переконує Руперт Шелдрейк.
***
Тепер нам зрозуміло, який простір-час створили нам нащадки. Цей простір-час, по суті є багатовимірною матрицею, спорідненою з нашою психікою, але разом із тим це—надскладний реальний фізичний каркас, який постійно підживлюється «колективним несвідомим людства».
Але чи тільки фізична основа для цього архетипічного світу могла бути створена нашими далекими нащадками для допомоги людству у вирішенні глобальних проблем існування на Землі та в Космосі?
Якщо міркувати далі в подібному ключі, цілком логічним буде припустити, що між колективним несвідомим та штучно створеною нашими нащадками просторово-часовою матрицею існує постійна і еволюціонуюча зв'язувальна ланка і ця ланка — Світ Душ (або світ тих, що пішли з життя, або потойбічний світ, або просто потойбіччя — називайте, як завгодно).
Адже єдина мрія, яка об'єднує мільярди людей, що колись жили на Землі, нині живуть і будуть жити — це мрія про безсмертя душі, про продовження існування психіки після смерті в більш досконалому і гармонійному світі. Саме ця мрія протягом усієї людської історії постачає в колективне несвідоме уявлення про загробний світ, що постійно змінюються. І ця мрія акумульована не лише в колективні уявлення прихильників потойбіччя — філософів, вчених-ентузіастів, митців, і взагалі — інтуїтивно обдарованих людей. Це щось більше. Це — те, що завдяки морфогенетичному полю (у термінології Р.Шелдрейка) — з одного боку, і створена нашими нащадками просторово-часова матриця духовного Універсуму (у термінології Тейяра де Шардена) — з іншого, підтримує та розвиває підвалини цього потойбічного світу.
***
У давнину потойбічні світи створювалися образними уявленнями шаманів і старійшин племен, а трохи пізніше — жерцями перших релігійних культів. Ці уявлення існували самі по собі чи наділялися формою міфів та посилювалися уявою шанувальників цих міфів. Спільний образний продукт потім ретранслювався в колективне несвідоме молодого людства, а потім — на матрицю багатовимірного простору-часу, створеному в майбутньому, та наділявся реальними об'єктами і процесами світів «за межею». Природно, що ці об'єкти та процеси багато копіювали реальний світ із селищами, де померлі живуть у звичному для них оточенні родовими громадами, полюють, збирають плоди, одружуються, народжують потомство і т.і. — у міфах відтворювався навіть ландшафт, що оточує громаду в цьому світі. Духи були не безсмертними, але в тому світі вони жили набагато більше, ніж належні 25-40 років на Землі (у північноамериканських індіанців, деяких народів Африки, австралійських племен). Після цього терміну духи зазвичай відроджувалися на Землі живими істотами. Показово, що духи існували в кращому світі до того часу, поки їх шанували нащадки або поки вони не постаріють. У перших міфологічних системах потойбічний світ мислився як просте, не дуже обвішане усілякими фантастичними «родзинками» продовження земного існування.
З появою перших рабовласницьких держав відбувався поступовий перехід від однорідного потойбіччя до поділу його на світи світла («рай») і темряви («пекло»); а у ряді випадків—і до появи різних сфер усередині них.
Культури народів американських континентів вперше «матеріалізували» в колективному несвідомому різні посмертні долі душ та місця їхнього проживання. Намітилася чітка тенденція до диференціації потойбіччя, але не скрізь вона явно і однаково була виражена.
Господарська та інша діяльність населення потойбічного світу багато в чому залежала від місцевості проживання його (потойбічного світу) ще живих творців. «За межею» існували території ледарства і неробства. Відомі були й такі місця, де трудова повинність розбавлялася музикою, танцями та співом. У потойбічному світі стародавніх єгиптян господарська діяльність повністю повторювала земну, але для занять нею існували «двійники» покійників — універсальні раби, чисельність яких у кілька разів перевищувала чисельність «звичайних» людей. У Валгаллі вікінгів замість праці її мешканці займалися військовою службою і боролися з ворогами, а в перервах влаштовували грандіозні бенкети з пияцтвом і втіхами з відданими красунями. Але в цілому, можна вважати, що в більшості регіонів потойбічного світу населення вело приємний і не дуже відрізняючийся від земного спосіб життя в його покращеному варіанті, вільному від впливу деструктивного соціального оточення та деспотичної ієрархії.
У ранні та середні віки світи післясмертя, створені першопрохідниками цивілізованого життя, розвивалися через трансляцію на просторово-часову матрицю нових здобутків колективного несвідомого людства. Ці архетипічні плоди вирощувалися в трактатах перших теологів, уяві релігійних аскетів, в усних народних переказах, легендах і казках, а також у творах літератури та мистецтва. І головна роль в цьому процесові, поза всяким сумнівом, належала книгам та їх творцям — поетам і письменникам. Адже з винаходом друкарства літературний продукт заволодів умами та серцями тисяч письменних людей. І якщо він присвячувався такій хвилюючій абсолютну більшість читачів темі, як життя після смерті, то ставав ідеальним майданчиком для вирощування та подальшого відправлення в колективне несвідоме потужних пакетів досконалих образів для подальшого їх розгортання на багатовимірній матриці майбутнього в потойбічні об'єкти та ландшафти. Як тут не згадати «Божественну комедію» Данте Аліг'єрі (1265-1321) та «Втрачений рай» Джона Мільтона (1608-1674).
До речі, вже згаданий нами Р.Шелдрейк одного разу запропонував англійським студентам вивчити три японські чотиривірші. При цьому, одне з них було просто набором слів, друге — твором маловідомого сучасного автора, а третє — класичним зразком японської поезії, відомим у Країні сонця, що сходить, кожному поважаючому себе японцю.
Саме літературний шедевр студенти запам'ятовували найкраще! При всьому тому, що ніхто з них не знав японської і поняття не мав, який з віршів — класика, який — плід аматорської вправи в поезії, а який — словесна абракадабра!
Але буде несправедливим, говорячи про творців потойбічного світу, не згадати про архетипічно насичені, в тому числі — і потойбічні, образи, картин таких живописців, як: Лука Синьореллі (1441-1523), Сандро Боттічеллі (1455-1510), Ієронім Босх (1450-1516), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), Якопо Тінторетто (1518-1594). Образи — будівельні цеглини «життя за межею» — створювалися творчістю і тисяч інших уже нині забутих поетів, прозаїків, живописців, священиків, та й взагалі — обдарованих та не байдужих до «теми» творців культурного продукту. Продукт їх багатовікової праці в загальному вигляді був удосконаленою версією нашого земного світу, де не було ні смерті, ні хвороб, ні воєн, де панувала вічна весна на тлі квітучих ландшафтів, де існував піднесений і незайманий аналог любові з її витонченою фізичною близькістю, де кожен, хто пішов, жив у гармонії з морально спорідненими йому особистостями.
Крім того, Данте, якщо його уважно читати, в символічно-алегоричній формі впровадив у небесні світи якісь важкоосяжні геометричні конструкції, як наприклад, об'єкт у вигляді квітки, усередині якого знаходиться амфітеатр з міріадами душ, що сидять там на відведених місцях, і виконують величний гімн. Та й самі душі у Данте на вершині його багатоярусного світу мають вигляд іскор — часточок Божественного Вогню — треба гадати.
Весь цей, вже досить добре розроблений і більш-менш детальний колективний продукт витяг із світу архетипів і зробив доступним для всебічного вивчення та подальшого творчого розвитку Емануель Сведенборг (1688-1772) — великий шведський вчений і одночасно — провісник і духовидець.
У 1745 році, в апогеї наукової слави він раптом став контактером з небесними світами і приголомшив середньовічних пересічних людей хитромудрими описами своїх відвідувань духовної реальності. З науковою неупередженістю він споглядав «духовні небеса». Всупереч християнським догматам, ці небеса відкрилося йому створеними не з якоїсь божественної субстанції, а з духових сутностей звичайних померлих людей і ангелів. Втім, ангели, за Сведенборгом — це сутності, які також були колись людьми. Особливістю духовних мешканців вищих світів, за Сведенборгом, є та обставина, що, хоч би як вони не оберталися, переміщаючись у просторі, схід завжди знаходиться попереду. Центр тяжіння цих дивовижних світів знаходиться вгорі! Тобто стосовно нашого земного світу ці простори ніби вивернуті навиворіт. Таким чином, незважаючи на уявну плутанину, вчений хотів донести до релігійних сучасників крамольну думку про те, що духовний світ складається з досвіду померлих людей і характеризується особливою просторовою геометрією.
Сутності вищих світів, якими їх бачив Сведенборг, спілкуються між собою світловими сигналами. При цьому інформація, що міститься у цих сигналах, зчитується небесними мешканцями миттєво та телепатично.
Ці вищі світи, в які йде сутність людини після смерті, він описував, як сукупність безлічі сфер, ступінь світлості кожної з яких визначається кількістю істини та блага, що містяться в прагненнях їх мешканців. Адже кожен індивід починає своє існування на небесах у тій сфері, яка відповідає його духовному і психічному розвитку — тобто близькості до Бога. А Бог і є Найвище Благо та Найвища Істина. Людині внутрішньо малорозвиненій світло вищих сфер здається болісно сліпучим. Можна, звичайно, покаятися за свої справи та вчинки на смертному одрі, але закон відповідності ступеня внутрішньої досконалості певній потойбічній сфері невблаганний, тому накопичений за життя тягар неправедності, виражений ступенем індивідуалізму та відмови від громадського служіння, обов'язково потягне вниз — у сфери тіней та мороку.
Саме через це внутрішньо суперечливу особистість, що опинилась спочатку у світлому світі, через переважання поганих нахилів може затягнути через спеціальні «розщілини» вниз, у темнішу сферу.
У сферах духовного (населеного душами людей) та небесного (населеного ангелами) світів існує гармонійна громадська система, побудована за ієрархічним принципом, і з ретельно відтвореними декораціями та умовами земного світу. У них Сведенборг виявив будинки, в яких жили сім'ї людей та ангелів, собори, де вони молилися, салони, в яких збиралося суспільство, кабінети, де працювали вчені. Він розповів також про архітектуру, що нагадує сільську Аркадію, квіти та сади, садиби, школи, музеї, бібліотеки та розваги. Ангели і духи, як і люди на землі, ходять по пагорбах і рівнинах, бачать гори і скелі, долини і річки, але все це відрізняється від земного світу своєю досконалістю. «У духовному світі...видно ті ж предмети, що й у природному світі, в якому живуть люди, і до того ж, по зовнішньому вигляду немає між ними жодної різниці... Але проте, всі ці предмети духовного походження, тому видимі вони тільки для духів і ангелів», — писав Сведенборг.
У присутності небесних істот (зазвичай двох), які допомагали тому, що відійшов, смерть переносилася їм порівняно легко. Для просвітлених людей перехід із світу буття в інший може бути цілком природним і безболісним. Всім іншим неофітам у світах посмертя надається деякий період повного спокою. Потім душі поступово, протягом кількох діб (у земному численні) приходять до тями.
На своєму початковому рівні потойбічне життя має багато спільного з життям на Землі. У потойбічному світі кожен зайнятий чимось, що має на меті досягнення загального блага та наближення до істини; всі навчаються і водночас навчають. Навчаються у душ, які досягли вищої мудрості, вчать спантеличених і тих, що розгубилися з числа новоприбулих. Смерть не змінює внутрішньої сутності людини. Особистість не стає кращою через те, що переходить в іншу сферу буття. З чим пішов із Землі, з тим і прийшов на небеса, доводив Сведнборг.
Людина після смерті зберігає почуття, пам'ять, думки та любов, які він мав під час життя у земному світі. Вступаючи в духовний світ, або в посмертне життя, людина залишається в такому ж тілі, і навіть часто не усвідомлює, що вона померла: «Вона бачить, як раніше, чує і говорить, як раніше, пізнає нюхом, смаком та дотиком, як раніше; у неї такі ж нахили, бажання, пристрасті; вона думає, розмірковує, буває чимось зачеплена і вражена; вона любить і хоче, як і раніше; хто любив займатися вченістю, читає і пише, як і раніше», — дослідив вчений-духовидець.
Біографи Е.Сведенборга та спогади його сучасників не залишають сумніву в тому, що вчений-духовидець щиро і сумлінно описав у своїх книгах отримані «там» видіння. Не викликає сумніву й та обставина, що він багаторазово посилив їх своїми неабиякими науковими знаннями та творчою уявою. Говорячи сучасною науковою мовою, його — Сведенборга — контакти з колективним несвідомим були цілком коректними.
Це дозволило вченому-духовидцю викристалізувати в нашій тривимірній реальності настільки яскраві та цікаві багатовимірні конструкції, вирощені через колективне несвідоме на матриці потойбічного світу, що після прочитання людьми книг Сведенборга, вони — ці конструкції, стали доступними для сприйняття не тільки творчими особистостями. Саме з Емануеля Сведенборга почалася тріумфальна хода у свідомість тисяч людей образів іншої реальності.
Наприкінці XIX — початку XX століття картини потойбічного світу, зафіксовані у творчій спадщині великого шведа, стали доступними для сприйняття обдарованими сенситивами, які в своїй переважній більшості не читали ні Данте, ні Мільтона, ні Сведенборга, і в очі не бачили картин Босха і Брейгеля Старшого.
Показово, що ці медіуми, серед яких ми назвемо таких чесних і не маючих жодного відношення до примазаних шарлатанів майстрів інтуїції, як: Л. Пайпер, Г. Леонард, Х. Дункан і А. Форд (автор і нині цікавої для читання книги «Життя після смерті») працювали під керівництвом визнаних дослідників всієї Європи. Імена та авторитет цих вчених, серед яких: фізик, лауреат Нобелівської премії, сер Олівер Лодж, сер Вільям Крукс, психолог, доктор Річард Ходжсон та інші знаменитості, не змушують сумніватися в щирості та сумлінності їхніх незвичайних підопічних.
Натхненником і координатором цієї роботи виступило створене в Англії в 1882 році «Товариство психічних досліджень (ТПД)», яке узагальнило в десятках випущених томів колективні результати роботи вчених, медіумів, очевидців і рядових глядачів дослідів і сеансів. Ці дослідження сформували наступну узагальнену картину світу тих, що відійшли.
Померлі фізично, але живі психічно повідомили, що перебувають у світі, дуже схожому на той, який вони залишили, проте все в цьому світі виглядає набагато яскравішим і світлішим. Вони зустріли там уже померлих родичів та друзів, з якими були близькі на землі, і зустріч ця була радісною, а іноді навіть святковою.
Люди однакових поглядів, уподобань, смаків, життєвих цінностей тримаються разом. Існують спільноти та сім'ї щасливих людей, які живуть у зручних комфортабельних будинках зі своїми домашніми тваринами, оточені живописом, книгами та музикою. Взагалі, більшість людей доброї волі з чистими, світлими, відкритими серцями знаходять на Тому Боці рай з гостинними будинками, квітучими садами, зеленими лісами та мальовничими водограями.
«За межею» не існує тягарю років. Коли близькі нам люди вступають у цей новий світ, вони згодом знаходять зовнішність, що відповідає найщасливішим рокам їхньої зрілості на землі. На нас чекає досконале тіло. У потойбічному світі воно поступається місцем більш досконалому тонкоматеріальному («астральному») тілу. Це тіло, хоч і не сприймається нашими земними органами почуттів і діє на значно вищій «частоті», для істот з іншого виміру таке саме реальне, як для нас — наше земне тіло. Усі інваліди: каліки, сліпі, глухонімі — усі вони залишають свої каліцтва, дефекти, хвороби далеко на землі.
Подружжя, яке дійсно любило одне одного, не розлучається і в потойбічному світі. Людина, яка до своєї смерті кілька разів була одружена, продовжує спільне життя з тією половиною, яка була їй найбільш духовно близька. Померлі діти виховуються людьми, що їх люблять, або спеціальними вчителями з числа колишніх батьків до досягнення повноліття.
Наші померлі близькі забирають із собою свої здібності, знання, досвід, творчий дар, риси характеру та рівень духовного розвитку — ніщо не зникає. Те, чому людина навчилася на землі, залишається з нею, щоб вона далі могла розвивати свій розум і свою душу.
Там немає ні багатих, ні бідних, якщо не брати до уваги духовного багатства, мірою якого є сила характеру, безкорисливість, співчуття, любов і турбота про ближнього.
Принцип подібності у тому світі застосовується не тільки до гідних людей, але також і до тих, земне життя яких було сповнене егоїзму, жадібності, злості та підступності. Їхнє життя в «пеклі», яке вони самі собі ж і створюють, не зміниться доти, доки вони не зміняться самі, не переглянуть систему своїх цінностей і не змінять спосіб життя. На відміну від вищих рівнів, освітлених чудовим сяйвом, на цьому рівні панують сірі тони та тумани, а іноді там зовсім темно — залежно від внутрішнього стану людей, які населяють ці місця. Але Світло і Любов, що сходять з Вищих Ієрархій, готові відкрити їхній розум і серце для кращого життя на вищому рівні.
Загалом, потойбічний світ — світ радощів і світла для більшості жителів, що його населяють, і тому ця більшість не хотіла б повертатися на Землю, тому що життя на Тому Боці незрівнянно цікавіше і щасливіше.
***
Таким чином, ми бачимо, що міцно впаяна в просторово-часову матрицю нашого світу і яка еволюціонує через колективне несвідоме людства потойбічна реальність — це, по сутності, результат напруженої творчої праці найкращих представників людства. Саме їм: невідомим і знаменитим оповідачам, поетам, письменникам, живописцям, вченим та обдарованим медіумам (а сьогодні ще — й талановитим кінорежисерам та їхнім шанувальникам) — ми повинні бути вдячні за той гармонійний, справедливий і красивий світ, який на нас чекає після смерті. Саме завдяки їм — творцям іншої реальності та гідним примножувачам спадщини предків і нащадків, цей світ набрав такий ступінь об'єктивізації та повноти, що в наш час став доступним для десятків тисяч цілком звичайних людей — інженерів, службовців, військових, селян, техніків, домогосподарок, пенсіонерів, які не мають жодного уявлення про потойбічне, перебувають у звичайному стані свідомості і якщо відверто не цураються «загробних» тем, то з острахом чують про них іноді від інших.
Тому надалі йтиметься про справді дивовижні результати занурення людей методами еріксонівського гіпнозу в стан життя між життями, отриманих американським дослідником доктором Майклом Ньютоном. Вони заслуговують на окрему увагу завдяки своїй унікальності, науковості та відповідності найвищим стандартам як психології, так і психіатричної практики. Вітчизняна наукова і популярна література, на думку автора, приділяла і приділяє мало уваги цим цікавим дослідженням, незважаючи на їх солідний віковий стаж.
Доктор філософії у галузі психологічного консультування Майкл Ньютон пішов у кращий світ у 2016 році і був дипломованим гіпнотерапевтом вищої категорії в Каліфорнії, учасником Американської Асоціації психологів-консультантів, який практикував протягом 45 років. Свою приватну гіпнотерапевтичну практику він присвятив корекції різного роду відхилень у поведінці, а також допомозі людям у розкритті їх вищого духовного Я. Розробляючи свою власну техніку вікової регресії, М.Ньютон виявив, що пацієнтів можна переміщувати в наповнене змістом існування безсмертної душі між фізичними втіленнями на Землі. З метою розширення своїх досліджень учений заснував «Товариство духовного повернення» та Інститут життя після життя.
Хід і результати своїх дослідів Ньютон докладно виклав у книгах «Подорожі душі» (1994), «Призначення душі» (2001) та «Життя між життями: минулі життя та мандрівки душі» (2004) вперше виданих у США видавництвом «Llewellyn Publicatіons». Викладення матеріалу автором була задумана як наочна подорож у часі з використанням реальних історій, отриманих із проведених дослідником сеансів із пацієнтами. Останні докладно описували свої переживання в проміжках між минулими життями.
Книги Ньютона, на відміну від робіт Реймонда Моуді (Raymond Moody) та його послідовників, були позбавлені фрагментарності та зайвої емоційності в описах переживань реанімованих після клінічної смерті пацієнтів медичних клінік. Більшість таких пацієнтів час від часу тільки заглядала в світ «за межею», але не описувала детально його структурні елементи та загальну логіку функціонування.
Так, що саме вивчив і відкрив М.Ньютон? Дуже стисло розглянемо результати його гіпнотерапевтичних дослідів (більш повну інформацію читач може сам отримати у вищезгаданих виданнях).
В одній із цих книг — «Призначення душі», Ньютоном описана наступна узагальнена картина процесів, що відбуваються за участю людських душ після їх прибуття «в Той Світ», які автор цієї роботи, аби уникнути спотворення майстерного стилю викладення вченого, дозволить собі дещо процитувати.
«У перші моменти після виходу з тіла всі душі потрапляють у зону тонкої хмарності, яка незабаром розсіюється і душі отримують кругове бачення на великі відстані. Саме в цей момент звичайна душа помічає форму тонкої енергії — духовну істоту, що наближається до неї. Ця істота може бути її люблячим духовним другом (таких друзів може бути і двоє), але найчастіше це наш Провідник», — розповідає Ньютон.
Потім він зазначає, що прибулих можуть відразу зустріти кілька душ безпосередньо біля входу, а потім передати її Провіднику, який допомагає пройти через підготовку, що налаштовує. Група споріднених душ очікує, доки душа возз'єднається з нею. Ця група може знаходитися в якійсь аудиторії, на сходах храму, або розташуватися в альтанці квітучого саду. Душа, що повертається, може зустрітися не з однією, а з декількома групами.
Під час свої сеансів-дослідів Ньютон встановив, що душі, проходячи повз інші спільноти на шляху до свого пункту призначення, помічають, що інші душі, з якими вони спілкувалися в минулих життях, впізнають їх і вітають, посміхаючись чи жестикулюючи рукою. Те, як прибула душа бачить свою групу, навколишню обстановку, залежить від стану її внутрішньої досконалості, хоча «витягнуті» Ньютоном з підсвідомості людей «спогади» про атмосферу навчального класу, що там панує, завжди бувають дуже яскравими. У Світі Душ учнівський статус залежить від рівня розвитку прибулої душі.
Дослідник виявив цікаву деталь: навіть якщо душа втілювалася кілька разів протягом тисяч років, це аж ніяк не означає, що вона досягла високого рівня розвитку. Ще цікавіше: за 30 років досліджень Ньютону так і не траплявся жоден суб'єкт (пацієнт), навіть вірянин, якого б зустрічали такі релігійні постаті, як Ісус, Мухаммед, Будда або засновники духовних вчень.
Далі, за Ньютоном, починається перехідний період (або період відновлення енергії), який душі проводять разом зі своїми Провідниками, перш ніж приєднатися до певної духовної спільноти чи групи. Це — спокійний період, коли вони — душі, можуть отримати якісь поради або висловити свої переживання з приводу щойно закінченого земного життя. Цей період призначений для початкового ментального перегляду «стрічки» життя, що супроводжується ніжним зондуванням душі — перевіркою, яку здійснюють дуже проникливі та турботливі Вчителі-Провідники, як їх визначив дослідник.
Зустріч-обговорення прожитого життя з Провідником-Наставником залежить від конкретних обставин — від того, що було чи що не було завершено душею згідно з її прижиттєвим призначенням. «Душі, які були замішані в негідних вчинках, вирушають до спеціалізованих центрів…Тут їхня енергія відновлюється або демонтується і знову збирається в одне ціле. … ці душі можуть бути дуже швидко повернуті на Землю. Але, якщо їхні непристойні дії були в минулому житті тривалими та особливо жорстокими…душі на довгий час поринають у самотнє існування у духовному просторі (до тисячі земних років). Головним законом Світу Душ є те, що жорстокі провини всіх душ, свідомі чи ненавмисні, необхідно спокутувати у майбутньому житті. Але це вважається не покаранням, а, скоріш, можливістю подальшого («кармічного») розвитку», — зауважує Ньютон.
Вчений також виявив, що життя окремих людей бувають настільки важкими, що їхні душі повертаються «додому» втомленими. У таких випадках для новоприбулої душі потрібна не скільки радісна зустріч або гулянка, скільки відпочинок й усамітнення. Багато душ, які бажають відпочити, мають таку можливість ще до того, як вирішили приєднатися до своєї духовної групи. Саме у Ньютона ми зустрічаємо те, чого немає у його попередників — докладний опис організації та діяльності груп споріднених душ: «Така група може бути галасливою або тихою, але вона з повагою ставиться до того, через що пройшла душа, що знову прибула, протягом останнього втілення. Кожна група чекає на повернення своїх приятелів по-своєму, але завжди з глибокою любов'ю та братерськими почуттями», — пише дослідник.
Саме тому у Світі Душ організовуються галасливі застілля, (які ми досить часто бачимо у своїх снах за участю нещодавно померлих родичів або знайомих —В.С.). До груп духовних однодумців, як стверджували учасники сеансів гіпнотерапевта, входять 3-25 учасників, у середньому — до 12.
«Гурт критично розбирає кожен момент життя душі, аж до того, що деякі епізоди розігруються членами групи у формі вистави. На той час, коли душі досягають середнього рівня, вони починають зосереджуватись на тих основних сферах та інтересах, у яких було досягнуто кращих навичок. У Світі Душ не прийнято змушувати знову втілюватись на Землі чи брати участь у групових проектах. Якщо душі хочуть самотності, вони її одержують. Якщо вони не хочуть брати на себе все більш складні завдання, це їхнє бажання також поважається»,— зауважує Ньютон.
Рада Найстаріших, що існує і проводить свої збори в Світі Душ, за висновками Ньютона, не є Страшним Судом, на якому душі допитуються і засуджуються до того чи іншого покарання за провини. Члени Ради хочуть доброзичливо, з неприхованою любов'ю поговорити про допущені людиною в житті помилки та про те, що можна зробити, щоб виправити негативні прояви у своєму наступному житті. І саме тут починається обговорення вибору відповідного тіла для наступного втілення. От вам і весь Страшний Суд!
Коли наближається час нового народження, стверджує дослідник, душа рухається в простір, що нагадує дзеркальну залу або кімнату з моніторами, де проглядаються можливі фізичні тіла, які могли б краще підійти для здійснення цілей майбутнього втілення. Тут також є можливість зазирнути у майбутнє і перевірити на практиці різні тіла та версії життя перш, ніж зробити вирішальний вибір.
Як виявив на підставі розповідей учасників експериментів Ньютон, трапляються випадки, коли «душі добровільно обирають менш досконалі тіла і важчі життя, щоб відпрацювати «кармічні» борги. Більшість душ зазвичай приймають те тіло, яке їм тут пропонується кураторами згори, але душа може і відмовитися, і навіть відкласти своє нове втілення. Тоді душа може попросити, щоб у цей проміжок часу вирушити в космічну подорож до іншої фізичної планети».
Якщо вона погоджується зі своїм «новим розподілом» (термін Ньютона), то далі зазвичай переходить у спеціальний клас, де вона вивчає загальні норми, знаки та покажчики для майбутнього життя, особливо для тих моментів, коли неминуча земна доленосна зустріч із важливими для самореалізації спорідненими душами.
«Нарешті, коли підходить термін нашого повернення… душі входять у призначене їм тіло в утробі своєї майбутньої матері приблизно на четвертому місяці її вагітності. Перебуваючи в позі ембріона, вони здатні мислити як безсмертні душі, звикаючи до особливостей роботи мозку та до свого нового, другого Я. Після народження пам'ять блокується, і душа поєднує свої безсмертні якості з минущим людським розумом, що породжує комбінацію рис нової особистості», — резюмує Майкл Ньютон.
Для нас у контексті вищевикладеного буде важливим і цікавим знати, що деякі сцени та образи, описані учасниками сеансів американського гіпнотерапевта, знайшли своє яскраве візуальне відображення у кінокартині «Наш дім» (португальською «Nosso Lar») — відомому бразильському духовному і драматичному фільмі 2010 року, знятого режисером Вагнером де Ассісом. Сюжет заснований на однойменному бестселері 1944 року, авторство якого належить медіуму Шику Шав'єрі зі слів духовної сутності на ім'я Андре Луїс. Історія розповідає про лікаря, який після смерті опиняється у духовному вимірі та починає нелегкий шлях ментального і духовного зростання в астральному місті. Фільм знімала кінокомпанія «Migdal Filmes» спільно з «20th Century Fox». Продовження вийшло в 2024 році і називається «Наш дім 2: Вісники» («Nosso Lar 2: Os Mensageiros»). Його режисером також виступив Вагнер де Ассіс, а виробництвом займалися компанії «Star Original Productions» та «Cinética Filmes». Автор рекомендує читачеві обов'язково переглянути ці чудові стрічки.
Зазначене підтверджує головну тезу роботи, яку ви читаєте, про те, що колективне несвідоме людства постійно поповнюються новими сюжетами та образами, котрі надалі транслюються через складові елементи конструкції потойбіччя на просторово-часову матрицю, створену нашими нащадками.
***
Такий збірний образ Світу Споконвічної Людської Мрії отриманий шляхом ретрансляції через колективне несвідоме найкращих творчих досягнень цивілізації на плід роботи наших нащадків. Незважаючи на велику суб'єктивну складову та високу пластичність, що, як ми показали, фіксують історія, філософія, культурологія та психологія, беремо сміливість припустити, що цей Світ прив'язаний до фундаментального фізичного каркасу Всесвіту.
Тому, потойбічне має всі шанси бути в наші часи або стати колись (що, загалом, якщо добре подумати — одне й те ж) цілком реальною психофізичною Метасистемою, яка разом із творчим розвитком наших безсмертних (або існуючих майже нескінченно довго) душ еволюціонуватиме в ще більш багатовимірну та парадоксальну реальність.
Проживаючи земне життя (яким би воно не було), поспішати стрімголов у більш досконалий світ, існування якого припускається, але наукою обґрунтовано не доведено — велике божевілля. Але ще більше божевілля, занурюючи голову у світ речей, не бачити творчий колективний геній наших предків, як і не вірити в неймовірні можливості наших нащадків. Інакше навіщо ми всі разом і кожен окремо потрібні тут і зараз в цьому незрозумілому і жорстокому Всесвіті?
Бачити, жити, вірити — головні правила нашого безсмертя, якої б справжньої форми воно не набуло в конструкції світобудови.
