Більшість із нас досі дивитися на поразку Мазепи як на наслідок військової невдачі. Ніби у 1709 році все вирішила Полтава: не вистачило війська, зброї, часу чи союзникі були слабкі. Але цього пояснення замало. Війни рідко програють лише на полі бою. Часто програш починається раніше — коли люди, від яких залежить держава, рахують тільки власну вигоду і не бачать, що разом із нею продають і саму державу.
Якщо подивитися на Гетьманщину початку XVIII століття без зайвого пафосу, вона була не бідною окраїною, а досить заможною господарською системою. Тут виробляли звісно збіжжя, горілку, віск, шкіру, прядиво, ліс, селітру, вирощували тютюн і гнали на продаж великі гурти волів. Усе це треба було перевезти, продати, провести через митниці й захистити. Тобто Гетьманщина жила не тільки шаблею. Вона жила торгівлею, землею, річками, дорогами та домовленостями.
У сучасних словах це можна назвати корпорацією. Мазепа був її керівником (генеральним директором), старшина — радою великих власників, полки — окремими господарськими округами, а дороги й митниці — головними каналами заробітку. Звісно, це лише спосіб пояснити складну історію простими словами. Але він добре показує головне: у 1709 році українська еліта обирала не тільки між Мазепою і Петром. Вона обирала між двома моделями майбутнього.
На початок XVIII століття Гетьманщина багато продавала назовні. За оцінками, її щорічний експорт міг становити близько півтора-двох мільйонів золотих дукатів, тоді як імпорт був меншим. Сальдо було позитивним. Гроші накопичувалися у старшини. Їх вкладали в землю, млини, гуральні, церкви та великі господарства. Для свого часу це була досить сильна позиція. Країна мала що продавати й заробляла більше, ніж витрачала.
Найприбутковішим промислом було винокуріння (і сами пили і москалям продавали). Гуральні давали великі прибутки, і багато полковників мали до них прямий стосунок. Важливими товарами були також тютюн, віск, борошно, шкіра, воли, ліс і прядиво для канатів. Селітра була потрібна для пороху. Тобто в руках старшини були не тільки маєтки, а й цілі ланцюги виробництва та торгівлі.
Тут і починається головна проблема. Велика частина цих справ була пов'язана з російським ринком. Тютюн ішов до Московії, горілку там купували охоче, селітру скуповувала російська армія, а дороги на північ контролювалися російськими гарнізонами. Дехто заробляв на постачанні коней і м'яса для війська Петра. Хтось тримав млини, хтось — переправи, хтось — склади й митні переходи. Кожен мав свій ласий шматок, і втрачати його ніхто не хотів. Ще Богдан втілив полк - як адміністративно-господарську одиницю. Прогресивно - авжеж, тільки як завжди у нас, хто ближче до корита, у того і гроші.
Тому і вибір старшини багато в чому був господарським. Данило Апостол мав великі землі й торгував волами та шкірою. Його справи були прив'язані до постачання російської армії (за Петра став гетьманом). Іван Скоропадський контролював землі біля Стародуба, через які йшли товари на Москву й далі (за Петра став гетьманом). Павло Полуботок володів гуральнями й добре знав, наскільки великим є російський питний ринок (за Петра став гетьманом) . Василь Томара залежав від річкових перевезень і корабельного лісу. Яків Лизогуб працював із селітрою, де головним покупцем була російська держава (після смерті петра керівник уряду України).
Інші старшини так само мали свої причини триматися за царя. Одні боялися конфіскацій. Другі не хотіли втрачати замовлення. Треті розраховували, що після переходу під руку Петра отримають нові землі й селян. Комусь Меншиков показував скільки грошів у нього лежить на рахунках в европейських банках, так і таке було! Старшини бачили перед собою конкретну вигоду. Незалежність була справою далекою й непевною, а царська грамота — папером, який міг підтвердити володіння вже завтра.
У цьому й була пастка. Наші полковники думали що домовляється з імперією на вигідних умовах. Їм здавалося: ми визнаємо царя, а натомість збережемо маєтки, отримаємо привілеї й матимемо доступ до великого ринку. Але імперія рідко грає в довгу гру за правилами партнерства. Спочатку вона гарантує власність тим, хто присягнув. Потім ставить своїх чиновників. Далі обмежує права. А коли потреба в місцевих посередниках минає, забирає і їхні привілеї.
Мазепа пропонував інший шлях. Він розумів, що Гетьманщина не повинна залишатися лише постачальником сировини для північної імперії. Їй потрібні власні торгові напрямки, вихід до моря і зв'язки з іншими ринками. У його планах важливе місце займав Південь — Крим, Причорномор'я, Дністер, Дунай і порти біля сучасної Одеси. Це був ризикований шлях. Там треба було домовлятися з Османською імперією та Кримським ханством, захищати каравани й будувати нову систему торгівлі. Легких грошей тут не обіцяли.
Зате така модель давала шанс на більшу самостійність. Україна могла продавати туркам ліс, прядиво, волів, пшеницю, віск, мед, хутро й селітру. Османська імперія потребувала ресурсів для армії та флоту. Південний напрямок міг зробити Гетьманщину посередником між різними державами, а не залежним постачальником одного покупця.
Для старшини це виглядало інакше. Мазепа казав: треба вкладатися в новий ринок, ризикувати й будувати власну гру. Петро казав: залишайтеся зі мною, і ваші теперішні справи не зупиняться. У першому випадку треба було працювати, платити податки, конкурувати й думати на кілька років уперед. У другому можна було зберегти монополію, дешеву робочу силу та звичний порядок. Як кажуть, синиця в руках часто переважує журавля в небі.
На бік Мазепи пішли переважно ті, кому було що втрачати не в маєтках, а у волі. Це були запорожці, частина молодої старшини, освічені люди та представники правобережної еліти, які вже знали європейський ринок. Їх приваблювала не тільки особа гетьмана. Вони бачили можливість жити в державі, яка сама вирішує, з ким торгувати й куди рухатися.
Петро ж діяв не лише військом. Він перекривав дороги, блокував торгові шляхи, тиснув на склади й показував старшині простий рахунок: підете за Мазепою — втратите майно; залишитеся з царем — отримаєте захист і замовлення. Це був шантаж, але він працював. Коли в людини забирають можливість продати товар, вона починає думати не про великі слова, а про те, як прогодувати родину й не втратити землю або бізнес.
До економічного тиску додалися страх, підкуп і пропаганда. Церкву використали, щоб оголосити Мазепу зрадником і відвернути від нього простих людей. Жах Батурина став попередженням для всіх: хто чинитиме опір, той втратить дім і життя. Після Полтави репресії продовжилися. Одним дарували землі за лояльність, інших катували й карали. Імперія добре знала просте правило: найзручніше керувати країною через тих, хто вчора був її частиною.
Гетьманщина програла не тому, що українці були нездатними до боротьби. Вона програла тому, що в критичний момент не виступила як одне ціле. Частина еліти поставила власне господарство вище за державний інтерес. Хтось злякався, хтось повірив обіцянкам, хтось просто вирішив, що з царем буде вигідніше. У кожного була своя причина. Разом вони дали один наслідок.
Отож і відступ Мазепи до Бендерів був спробою не просто втекти, а зберегти інший напрямок розвитку. Південь залишався простором, де московські укази не діяли безпосередньо. Там можна було шукати підтримки в Османської імперії, домовлятися з Кримом і продовжувати боротьбу за вихід до Чорного моря. Мазепа розумів: хто тримає порти та дороги, той значною мірою визначає, як житиме країна.
Цей задум не встиг здійснитися. Поразка під Полтавою, смерть Мазепи й подальший тиск Москви перекрили для України морський напрямок на багато років. Гетьманщина поступово втрачала свої права, а старшина, яка сподівалася стати привілейованим прошарком у складі імперії, зрештою отримала кріпосницький порядок і дедалі менше влади. Вийшло, як у старій приказці: за дрібну вигоду віддали цілий двір.
Тут і лежить головний висновок. У 1709 році ми програли не тільки битву. Ми програли суперечку про те, якою має бути країна. Мазепа пропонував складніший шлях — торгівлю з різними партнерами, вихід до моря, конкуренцію і політичну відповідальність. Значна частина старшини обрала простіший варіант — одного сильного покупця, гарантовані привілеї та залежність, яку тоді ще не хотіли називати залежністю.
Це рішення не можна пояснити лише особистою жадібністю. Люди справді боялися втратити землю, гроші й життя. Але саме в цьому й полягає урок. Коли кожен рятує тільки свій двір, імперія забирає все село. Коли еліта не має спільного уявлення про майбутнє, її легко купити окремими грамотами, посадами та обіцянками.
Мазепа помилився в іншому: він, схоже, переоцінив готовність старшини ризикувати заради далекої перспективи. Петро не переоцінював нічого. Він тиснув на слабкі місця — гроші, страх, віру, залежність від доріг і ринків. Там, де не вистачало золота, працював терор. Там, де не спрацьовував терор, діяла обіцянка чужої землі.
Тому пам'ять про 1709 рік потрібна не для того, щоб просто назвати одних героїв, а інших зрадниками. Вона потрібна, щоб зрозуміти механізм поразки. Незалежність не тримається на добрих намірах одного лідера. Вона тримається на системі, у якій основні дороги, порти, гроші, виробництво й політичні рішення не можна швидко віддати в руки зовнішньої сили.
Якщо країна живе за рахунок одного ринку, вона рано чи пізно стає його заручницею. Якщо її еліта заробляє на чужому порядку, вона починає захищати не свою державу, а власне місце в чужій системі. І якщо суспільство не має спільної відповіді на питання, навіщо йому свобода, то в потрібний момент знайдуться ті, хто скаже: «Може, з царем воно якось спокійніше»…
У 1709 році ця фраза перемогла. Наслідки ми знаємо. Тепер наше завдання — не повторити той самий вибір. Ми створили економіку, яка не стоїть на одному покупцеві, політику, яку не можна купити кількома маєтками, і державу, де власний інтерес(ну майже, враховуючи останні справи НАБУ) не відривається від спільного. Бо коли країна має багато шляхів, партнерів і сильних інституцій, її вже не так просто поставити на коліна. А коли всі тримаються тільки за свою кишеню, приходить той, хто забирає і кишеню, і землю, і право голосу.
Ось чому ми програли у 1709 році. Не через брак розуму чи відваги. Не через слабкого Карла. Ми програли через роз'єднаність, залежність і короткий розрахунок. Тому і перемагаємо зараз тільки спільною довгою грою — такою, де країна важить більше, ніж окремий маєток, посада чи вигідний контракт. У всякому разі сподіваюся на це….
Одеса, вересень 2026 року.
