До Дня Захисника Вітчизни
Є в моїй пам'яті місце одне, затерте часом, як стара мідна монета…
1993 рік. Тоді світ навколо здавався наспіх зшитим із клаптиків, і мій маршрут був простий: від порога відділення СМЕ до порога дому. Але рівно посередині стояв він. Мій, навіяний піснею The Animals «Дім Сонця, що Сходить» — мій паб, моя тиха гавань між світом мертвих і світом живих.
Його звали Саша. Він стояв за стійкою, як капітан на містку, і в його посмішці було більше розуміння, ніж у всіх підручниках із судової медицини.
Я зайшов туди одного разу і залишився на роки. Почав вважати це місце своїм. Як англійці кажуть - “мій паб”. Навіть притягнув туди іменний глиняний кухоль — важкий, надійний. Саша беріг його. Він стояв на полиці над барною стійкою, як символ. Коли я переступав поріг, він не питав «що наливати?» — він просто брав мій особистий шматок обпаленої глини й наповнював його пінистим золотом.
Ми здружилися швидко і якось по-особливому — на ґрунті речей, від яких у звичайного обивателя пішли б мурахи. Дружба чоловіків завжди скріплюється не словами, а спільним розумінням.
Одного разу я приніс йому «подарунок». У моєму відділенні СМЕ «осів» череп — рештки невідомої людини, чия історія закінчилась на моєму столі, так і не почавшись для слідства. Для когось — речовий доказ або об'єкт дослідження, для нас — символ скороминущості буття. «Бідний Йорік»…
Саша прийняв дар гідно. Він не скривився. Він дістав стару шапку-вушанку, нахлобучив її на «гостя» і з коротким смішком відправив його в нетрі барного холодильника. — Буде боржникам підморгувати, коли по пиво полізуть, — кинув він, і в цьому було стільки життя, скільки не знайдеш у живих.
А потім настала його відповідна хода. Саша дістав ніж. Річ була серйозна, хижа. Але гордість викликав чохол. — Дивись, — сказав він, проводячи пальцем по грубій шкірі. — Сам шив. Із чобота ізраїльського офіцера. Він тоді розповів, як в складі групи радянських військ «здавали» Голанські висоти в Сірії. Правда це була чи барна легенда — не мало значення. У тому напівтемряві, під дзенькіт кухлів, його слова лягали на душу, як акорди тієї самої пісні The Animals.
А ще він був дуже скромний у розповідях про себе. Але чомусь мої подробиці кримінальних розслідувань у нього, єдиного, не викликали дурного здивування і ще більш наївних запитань. Лише один раз, якось під особливим «шофе», він прохопився, що служив в Афганістані — побіжно, ніби між іншим. Оскільки війська вивели з Афгану порівняно недавно я тоді не надав цьому особливого значення. Та скільки їх тоді було, чоловіків, що встигли повоювати…
Ми були молоді, ми були оточені атрибутами смерті й війни, але саме в тому пабі, між роботою і домом, ми відчували себе по-справжньому живими.
Це був початок. І сонце над нашим «домом» тоді тільки-но сходило.
* * *
Життя — поганий сценарист, воно любить штампи й різкі повороти. Між тим пабом і наступним разом, коли я побачив Сашу, пролягла ціла вічність. Дев'яності змінились «нульовими», я змінив білий халат СМЕ на інший одяг, виїхав із міста, врісся коренями в інші справи. Дивовижно, але мій глиняний кухоль зберігся, а той череп у вушанці… хтозна, де він закінчив свій шлях…
Грудень 2013-го. Київ. Повітря густе від диму бочок, запаху дешевого чаю і тієї самої передгрози, яка буває тільки перед великими змінами. Я прийшов туди не за наказом — за совістю. Тому що Янукович і його «стабільність» допекли так, що аж дихати не було чим.
Я стояв біля барикади з боку Інституцької. Повз проходили люди в камуфляжі, у будівельних касках, з очима, у яких відбивалось полум'я вогнищ. І раптом — ривок серця. Знайомий розворот плечей, та сама капітанська впевненість у ході, тільки тепер замість барної стійки за його спиною стояла ціла країна.
— Сашка! — заорав я, перекриваючи гул натовпу.
Він обернувся. Постарілий, бородатий, змужнілий, у броніку, з якого проглядала знайома впевненість людини, що знає ціну життю.
— Доку?! — його обличчя осяяла та сама посмішка, від якої колись ставало тепліше в холодному пабі.
Ми обнялися так, ніби намагались роздавити між собою ці двадцять років розлуки.
— Ти як тут? — спитав я, роздивляючись його амуніцію. — Все ще «здаєш висоти»?
Саша усміхнувся, і в його очах блиснув той самий азарт, що й у 93-му.
— Тепер я їх не здаю, Доку. Тепер я їх тримаю. Я тут в Афганській сотні. — «ДЖОВДЕТ» — до Сашки підбіг замащений кіптявою боєць у камуфляжі. — Вони привезли мінералку й продукти «сухпаєм», треба розвантажувати…
— Візьми Івана і «Богуна», вантажте все в крайню палатку, — як у якійсь сюр-дії відповів мій Сашка, і суворість моменту, серйозність і правдивість, без вигадки буття пройняли мене набагато більше, ніж усі репортажі по телевізору. Це був справжній, живий пульс мого народу, його душа — навіть у невизначеності початку повстання, жива й міцна.
Ми відійшли трохи вбік від проходу. Сорок хвилин пролетіли як секунда.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на Михайлівські бані, — я ж тоді, у пабі, не брехав про ізраїльський чобіт. Просто часи були інші. А зараз… зараз усе по-справжньому. Бачиш цих хлопців? Вони за свободу стоять, не за ковбасу. І я з ними. Тому що якщо не ми, то хто?
— Я теж так подумав, Сашу, — відповів я. — У мене скоро поїзд, справи, але серце тут залишилось. Дивлюся на Майдан і вірю — проб'ємось. Не дарма ми з тобою тоді за «Дім Сонця, що Сходить» пили.
— Не дарма, — відрізав Джавдет. — Україна — це і є наш дім. І сонце над ним стане, навіть якщо хмари зараз чорні від шин.
Ми обмінялись номерами, поспіхом записуючи цифри замерзлими пальцями.
— Зв'язок не втрачаємо, чуєш? — крикнув він мені навздогін, коли я вже йшов у бік вокзалу. — Живі будемо — ще з твого кухля пива вип'ємо!
Я йшов до поїзда, а у вухах стояв гул Майдану, змішаний з хрипким голосом Еріка Бердона. Ми знову були на передовій, між світом мертвих і світом живих, але цього разу ми точно знали, на чийому ми боці.
* * *
Роки після чотирнадцятого не йшли — вони крутились шаленим вихором. Час перетворився на рвану стрічку новин у Фейсбуці та короткі, як постріл впритул, повідомлення. Моє життя текло своїм чередом, але в кишені завжди лежав телефон, що став зв'язком з іншим світом. Зі світом, де сонце вставало над терриконами, затягнутими димом.
Екран мобільного часто підсовував мені картинки з життя «Джовдета». Ось він із блискучим складським мастилом стволом кулемета «Максим», хижим і важким, на тлі червоно-чорного прапора «Правого сектора».
Ось поруч — жінка в камуфляжі. Лариса. Його дружина. На її плечі — медична емблема ЗСУ, у руках — по «ефці», а в очах — стільки спокою, що ставало не по собі. Дивлячись на них, я розумів: Саша знайшов не просто подругу — він знайшов своє відображення, свого ангела-охоронця з медичною сумкою і твердою рукою.
Потім миготіли інші фото. Будинок під Києвом, серйозна німецька вівчарка біля ґанку, шашлики, усміхнені онуки. Все це так дивно резонувало з його голосом у трубці.
— Алло, привіт, Доку! Як сам? — лунало в динаміку, і я чув ту саму іронічну нотку, що не змінилась із 93-го. — Живу потихеньку… Саш… Ти як? — Я? Та ось, проїжджав мимо тебе нещодавно. Віз «двохсотих» хлопців додому… — голос на секунду просідав, ставаючи важким, як свинець. — Важко це, Доку. Кому ще, як не нам, дивитися в очі їхнім матерям? Ми ж із того тіста, що не кришиться…
Він розповідав про це так само буденно, як колись про пиво в пабі. Тільки тепер замість кружок були гроби, а замість барної стійки — розбиті дороги Донбасу.
— Пригадав тебе днями, — сміявся він іншим разом. — Ми там сепарам так дали, що тільки ти б і розібрався, де чия запчастина. Ох і робота була в Аеропорту…
Життя «до великої війни» було для нас безперервним боєм за право бути собою. Саша любив повторювати, коли ми згадували про «зелених чоловічків» із Криму: — Знаєш, Доку, проти їхніх «зелених чоловічкві» у нас є своя противага. Ми — «чорно-червоні чоловічки». Ми з цієї землі виросли, нам у неї й врощуватись, якщо доведеться. Але свого не віддамо…
Потім із новин я дізнавався, що «Правий Сектор» смажив під Авдіївкою так, що, мабуть, Донецьк щодня тремтів і молився, аби тільки не вони…
Це були суворі, але горді часи. Час, рівень напруги якого нам задала «Небесна сотня». Час перших добровольців, лицарів незалежності. Жертовність і відвагу яких можна було порівняти хіба що з дитячою відвагою ігор у «війнушку» в нашому дитинстві, у дворі, коли ми — всі як один, виховані на прикладі батьків і дідів — із іграшковими автоматами в руках піднімались в атаку… Час Маріуполя й Пісків. Страшного Іловайська та дещо незрозумілого звання «воїн-АТО»… Хоча це вже давно була війна. І зброя стала справжньою. І вбивала по-справжньому.
Пролітали запрошення на весілля дітей, на ювілеї, фото з рідкісних відпусток. Ми раділи успіхам молодої країни, будували плани, і на кожному фото Сашко з Ларисою виглядали як моноліт. Але іноді, між кадрами з шашликами, проскакувала опалена боєм техніка і групи суворих, запилених чоловіків у камуфляжі.
Це був наш ритм. Ритм країни, що вчилась дихати серед гарі, вірячи, що сонце над «Домом» таки зійде остаточно. Ми не втрачали зв'язку. Ми просто чекали, коли цей чортів сценарист нарешті напише фінал без обстрілів…
* * *
Робота судмедексперта привчила мене до того, що смерть — це статистика, протокол, інвентарний номер. Але Фейсбук зробив із неї особистий серіал: без пульта і без права вимкнути екран. Я гортав стрічку, і між новинами про чергове «перемир'я» спливали його фотографії.
Сашко. Мій бармен із 93-го. Тепер — «Джавдет».
На одному знімку він стоїть біля дзеркальної глади води — босий, у камуфляжних шортах, із двома вагомими товстолобами в руках. А на голові — безглузда і при цьому цілком геніальна парасолька-капелюх. Я дивився на цей кадр і майже чув його сміх крізь скло екрана. Саня вмів облаштувати комфорт навіть у пеклі, а вже на рибалці — тим паче. У цьому і був увесь його характер: ловити момент, поки він не зірвався з гачка.
А слідом — кадр, від якого перехоплює горло. Саня на тлі скелета Донецького аеропорту. Розбиті автобуси, перетворені на решето. Бетон, із якого стирчить арматура, як обгоріла кістка. Він стоїть посеред усього цього в повному обвісі, з «калашем», і його фірмові подвійні круглі темні окуляри дивляться просто в камеру — спокійно, майже замислено. Справжній «кіборг». Не з кіно — із плоті, крові й незламної волі.
І Лариса…
Вона з'явилась у його житті як тиха гавань після шторму. На фото вони сидять у парку на бетонному бику — він, масивний, із хитрою сивою бородою, у футболці з оскаленим принтом, і вона, маленька, сяйлива, у яскраво-червоному жакеті, пригорнута до його плеча. Дивлячись на цей знімок, я розумів, чому Джавдет не кидає зброю. Було що захищати.
Її історію я складав із постів наших спільних друзів. Лариса була з тих залізних жінок, що стояли на Майдані з перших ночей грудня тринадцятого — ще коли «Беркут» тільки пробував кров на смак. Не за трибуною, не за камерами — просто там, де гаряче. Спочатку волонтер, потім, коли війна прийшла в дім, — теробоорона. Маленька жінка з медичною емблемою на плечі й величезним серцем усередині.
Їхні дзвінки ставали короткими, як сухий пайок.
— Привіт, Доку! — гриміло в трубці. — Як там ти? Ще не змило? — Тримаємось, Сашу. Ти як? — Та що я… Вчора знову «двохсотих» хлопців додому віз. Знову їхнім матерям в очі дивитись? Ми для них — остання ниточка від синів…
У його голосі більше не було тієї легкої іронії з лихих дев'яностих. Лишилась тільки сталь, загартована в попелі ДАПу.
Я бачив їх на марші в Києві: Саня в парадному камуфляжі, з іконостасом орденів на грудях, і Лариса — з квітами, міцно тримаючи його за руку. Вони були одним цілим. Сплавом, що не плавиться.
Лютий двадцять другого перетворив нас усіх на оголені дроти. Ті «зелені чоловічки», над якими Саня підсміювався ще в чотирнадцятому, стали сараною. І мій Джавдет, не вагаючись, крокнув у саме пекло: Гостомель, Миколаїв, Чорнобаївка.
Коли в лютому двадцять другого небо над Києвом розкололось, Сашко не просто пішов на війну. Він уже давно був на війні. Він став одним із тих, хто перетворив хаос перших днів на організовану ярість. Так народилось спецпідрозділ «Смерч». Мій старий друг Джавдет став офіцером із величезним бойовим досвідом, угризаючись у кожну п'ядь землі — від Гостомеля до Пісків.
Андріївка, Бахмут, Ізюм — географія його війни нагадувала карту найгарячіших точок пекла. На знімках він завжди в русі, завжди в «броні», з тим самим поглядом людини, що знає ціну кожній секунді тиші…
А потім був дзвінок із госпіталю під Куп'янськом. Голос у Сашки — нудьгуючий і злий водночас. Так звучить хижак, замкнений у клітці.
— Слухай, Доку, — прохрипів він у трубку. — Піймав я подарунок від «орків». Керамічні кульки з заряду. Уявляєш? Рентген їх не бачить, зараза така. А прилетіли вони мені в таке місце… мені не те що лікарям показувати, мені тобі називати його незручно. Лежу ось, злюся на весь білий світ.
Я слухав його злий, застуджений голос у трубці й розумів: Саня задихається в госпітальних стінах. Для людини, що звикла тримати горизонт у прицілі «Машки», білі стелі палати були найстрашнішою мукою.
— Доку, — сказав він тоді, помовчавши, — вони тут усі про Канаду співають. Мовляв, технології, світила, витягнуть із мене ці чортові кульки. А я заплющую очі й бачу не кленове листя, а пил наших доріг. І хлопців своїх бачу. Як я їм в очі дивитимусь через океан? Скажу: «Ви там тримайтесь, а я тут віскарик попиваю»?
Я тиснув на логіку, на те, що «днище» з дірками в організмі — поганий помічник у бою. Він ніби погоджувався. Ми навіть почали обговорювати логістику, якісь документи. Здавалось, здоровий глузд переміг. Я вже уявляв його на тлі Ніагари — такого ж монументального, як ті скелі.
Але життя Сані ніколи не йшло рельсами здорового глузду. У нього був свій компас, який завжди вказував на північ, туди, де пахло гарню й залізом.
Ми говорили довго — про все і ні про що, як у дев'яносто третьому біля стійки.
— Давай, Сашу. Полагодишся. Заодно кленового сиропу спробуєш. А на зворотньому шляху — до мене. Пиво в тій самій кружці заждалось.
— Домовились, Доку. Заїду. Обов'язково заїду.
Минуло два місяці. Я чекав новин із-за океану, але Фейсбук видав зовсім іншу географію. Замість канадських озер у його стрічці з'явилась карта Курської області, Сунженський район…
Я ошелешів. Одразу набрав його.
— Саня! Яка Канада?! Де ти взагалі? Що з лікуванням?
У трубці — знайомий короткий смішок:
— А я не поїхав, Доку. Знайшлись справи важливіші. Яка Канада, коли тут така «рибалка» почалась?
— Так де ти зараз?!
— У «Курській Народній Республіці», — лаконічно відповів Сашко…
Ось і вся розмова. Замість стерильної палати в Торонто — пилові дороги під Сунжею. Тому що хлопці там, а він — тут. Інакше не вмів.
* * *
Це була наша остання розмова…
І просто скорботний запис на його сторінці у Фейсбуці: «Прощання з Олександром Пойдою відбудеться…» — дата вчорашнього дня…
Нахлинають почуття, і ти довго кривиш губи, та насильно жмуриш очі щоб не викотилася сльоза…
Лариса вже чекала його за межею. Вона пішла раніше — від поранень після обстрілу. І Сашко, здається, просто поспішав завершити земні справи, щоб не змушувати її чекати надто довго. Воював за двох, любив за двох і пішов, як належить командиру — на марші, обличчям вперед.
Післямова
Переді мною на столі — той самий глиняний кухоль. Він бачив багато: від черепа в холодильнику до погонів підполковника ЗСУ в пилу Андріївки й Херсона. Поруч — дві фотографії. На одній він сміється під парасолькою на рибалці, на іншій — суворо дивиться крізь подвійні окуляри на тлі руїн аеропорту.
Я наливаю у кухоль темного пива. Піна осідає повільно — як пил після проходу колони.
— Ну, за перемогу, Сашу. За твою «Курську дугу»…
Світ став тихішим без його іронічного «Алле, Доку». Але десь там — у найкращому зі світів — Сашко напевно вже відкрив свій паб. Нахлобучив на якийсь хмарний череп шапку-вушанку, поставив перед Ларисою келих холодного пива і розповідає їй, сміючись, як «прогуляв» Канаду заради хлопців…
«Твої хлопці в строю, Саню», — кажу я, піднімаючи кухоль. — «І Лариса тебе дочекалась. Спіть спокійно, чорно-червоні чоловічки. Ви у своїй війні перемогли!»…
А в голові все так само тягне свою нитку електроорган із «House of the Rising Sun». І я знаю, що в цьому домі сонця, що сходить, тепер на два світлих ангели більше…
Одеса, травень 2026 року
