Чіпляюсь поглядом за напис кожного разу, як проїжджаю повз. «Фото- та відеозйомка заборонена». Я не страждаю фотогінічною памʼятью, але прочитавши цей напис тисячу разів, в голові вже до кінця моїх днів зафільмувались блокпости. Сіро-чорний дим, що рветься з халабуди. Суворі та не дуже обличчя, які автоматично зчитують машини та хто в них. Зброя, яка недбало звисає з плеча. Але її видно, і ти майже фізично відчуваєш, що ти ніхто, беззахисна та слабка. І хоча я не перевожу нічого забороненого, кожний раз тривожні думки заполоняють розум.
Я не так часто літала за кордон, але ще з дитинства у мене сформувався страх, коли тебе перевіряють. А раптом викинуть якісь твої речі, або знову запищить імплантований зуб, і тобі вкотре доведеться пояснювати. Ці спустошуючи погляди, які витягають з тебе душу та емоції і ти стаєш тим, кого приховуєш у звичайному житті. Переляканим, або агресивним, або щось ще гірше.
Кожного разу це наче ворота в рай, де над тобою відбувається суд чи достатньо ти постраждала, чи ще тобі трохи додати. А чого я страждаю? Я не живу в окупації, мені не розбомбили житло, мої близькі живі. Мої проблеми не такі вже і проблеми. Але я наче плаваю посередині. І не втопилась, і не лежу на пляжі під широкою різнобарвною парасолею. Я ще гребу, але не знаю, скільки сил в мене лишилось. Може вже й не лишилося.
«Куди ви їдете? Звідки? Перевозите щось заборонене? Що у вас в багажнику? Чому машина така брудна?»
Я відкриваю багажник свого смарта де стоїть пакет з подарунком моїй похрестниці. «Добре, проїжджайте. Гарного дня!». Невже я складаю враження якоїсь терористки? Ти недостатньо настраждалась - повертайся до пекла.
Виїхати за кордон? Ловити на собі осудження та дихати ним замість повітря. Хтось має страждати, не всім дано безтурботно насолоджуватись життям.
Вимикаю інсту. Вже стільки виїхало людей. Зараз не сила дивитися, як вони спалюють милі, кілометри, минуле життя, в якому я болтихаюсь, намагаючись зрозуміти куди мені плисти. Нічого не допомагає. Ні спонтанні покупки, ні кава в пластиковому горняті, ні кава в кухлику, навіть кава в улюбленій чашці у своєму кріслі, де немає навколо гамірного життя. Всі пливуть і ти греби. Але я вже не гребу. Напівзанурена дрейфую, розкинувши ослаблі руки. А навколо то штиль, то буря. То я кашляю наковтавшись хвиль, то насолоджусь сонечком, що висковзнуло з-за чорних хмар на кілька хвилин. Я не знаю куди мені пливти і не знаю чи зможу. Пальці на руках вже так давно вкрилися зморшками від води, а насправді від моєї нервової системи, аби я могла міцніше триматися на ногах та щось важливе у своїх руках, але це має для мене значення в режимі припливів і відпливів. Тільки в моїй сонячній системі мене з усіх сторін оточують безліч місяців і я абсолютно заплуталась цілодобово обертаючись навколо себе від бурління води, яка здається вже безсистемно горбиться по всій моїй поверхні. Тим часом я вже не розумію де моя гравітація, а де місячна.
Мені кажуть: «що ти собі нафантазувала? Твоє життя не таке й погане.» Але всі вони праві, так воно і є, можливо мені просто треба вдягнути гідрокостюм та не забувати гребти.
