Як виглядає для мене свобода? Свобода – це бути анонімною.
Завойовуючи нові вершини, про які інші виконавці можуть лише мріяти, Розе цього літа повертається на «материнський корабель» BLACKPINK після рекордного сольного прориву. Але, за словами твоєї «дівчини номер один», вона все ще мріє розчинитися у натовпі.
Оригінальне інтервʼю: EMMA MADDEN
Більшість попзірок починають із того, що самі є фанатами попу. А потім, якщо їм вистачає рішучості, гнучкості, зовнішності та вдачі, вони можуть стати кимось на кшталт тих зірок, яких колись вивчали і обожнювали. Розе, одна з найвідоміших попзірок у світі, ніколи не була супефанаткою.
«Бачиш, це важлива річ, яку, гадаю, я так і не встигла пережити», – каже вона.
Співачка, яка народилася як Розанна Пак у Новій Зеландії в родині корейських емігрантів, виросла у Мельбурні, Австралія. У неї ніколи не було постерів попзірок на стінах кімнати. Вона ніколи не спамила айдолу в Weverse, не писала фанфіки з еротичним підтекстом і не стояла годинами в чергах перед концертним майданчиком. Музикою й культурою музики вона почала цікавитися лише у 16 років – саме перед тим, як її відправили до Південної Кореї на тренувальний «буткемп», де вона пройшла підготовку в дусі конвеєрної системи американських Motown і Brill Building 60-х років. Її подруги та старша сестра лише щойно почали знайомити її з кей-попом – і вона одразу ж полетіла до Кореї й провела чотири роки, практикуючись у підвалі. Вона вийшла звідти вже попзіркою.
Ми розмовляємо під час перерви на примірці в Сеулі, і Розе поводиться саме так, як і очікуєш від неї з її maeryeok (харизми, чарівності). Вона тепло усміхається, уважно слухає, складає з пальців сердечка. Вона — одна з найбільш чарівних людей, з якими мені коли-небудь доводилося говорити. На ній проста біла футболка, темно-синє худі, волосся заплетене у дві коси — з ідеальним ступенем розтріпаності. Вона навмисно сутулиться на дивані сірого кольору. Усі дівчата на світі подумали б: «Я помру щасливою, якщо виглядатиму так».
Вона покахикує протягом дзвінка — навіть це звучить досконало: триразове «ках-ках-ках» у рукав худі, у стилі «даб», і чемне:
«Перепрошую, сподіваюся, це не дратує».
Вона вже на етапі одужання після легкого вірусу, який підчепила під час тижня з родиною (і з Генком — собакою), а також після кількох несподіваних виступів із Coldplay на стадіоні в Кояні — арені на 40 тисяч осіб, де вона незабаром виступатиме з BLACKPINK на відкритті їхнього світового туру. Цього тижня вона майже не говорила — була на вокальному відпочинку. Грала в мовчанку в Скрабл зі своєю командою, і саме тоді вперше почала вивчати мову жестів.
«Це справді весело», — каже вона.
Її виступи з Coldplay — гуртом, що зараз функціонує як «нью-ейджевий» глобальний двигун любові й гармонії — перезарядили Розе й надихнули її на майбутній тур. Між виходами на сцену й часом у гримерці вона дивилася шоу збоку, спостерігаючи, як фанати реагують на кожен спалах конфеті й зміну освітлення.
«Це дало мені абсолютно нову перспективу щодо того, як це — бути частиною натовпу», — каже вона.
І це досвід, якого їй усе ще бракує.
Кожна з нас [у BLACKPINK] вийшла у світ, надихнулася, дізналася багато про себе — і тепер ми повертаємось одна до одної з хорошою енергією.
BLACKPINK — найбільший дівочий гурт у світі — це найстабільніший колектив, у якому вона коли-небудь була. Їхнє світове турне розпочнеться після року, протягом якого всі четверо учасниць випустили сольні проєкти й намагалися зрозуміти, ким вони є без колективної ідентичності гурту. Кожна з них, а особливо Розе, використала цю можливість, щоб стати щирішою у своїй творчості — обмінявши піротехніку та безжальну самодостатність BLACKPINK на теплішу, лампову близькість. Повернення до складу BLACKPINK, за її словами, було легшим, ніж очікувалося.
Після року з сольним альбомом і промоушеном у США, коли вона виступала самостійно, зараз для неї все знову стає звичним, мов м’язова пам’ять.
«Кожна з нас вийшла у світ, надихнулася, дізналася багато про себе — і тепер ми повертаємось одна до одної з хорошою енергією», — каже вона.
Хоча цього року вона підтримувала зв'язок із Джісу, Дженні й Лісою, минуло вже кілька місяців, відколи вона бачила команду, що працює за лаштунками BLACKPINK — багатьох з них з першого дня гурту. Сьогодні на примірці в неї навіть виступили сльози на очах.
Коли я продовжую ставити запитання про BLACKPINK, вона трохи відкриває рот і прикушує язик. Перші кілька — приймає ввічливо, відповідає розпливчато (на момент розмови — кінець квітня, і репетиції до туру ще не почалися), а потім м’яко перебиває:
«Вибач, — каже вона чемно, — але я не думаю, що маю бути речницею від імені однієї четвертої гурту».
Трохи знітившись, я викреслюю зі свого блокнота приблизно 25 запитань про BLACKPINK. Новий альбом? Більше дат туру? На жаль, не можу вам сказати.
Говорячи про себе, Розе каже, що все, чим вона займається — це робота.
«Останнім часом мені складно... як це англійською?.. — відокремити себе та своє життя від роботи».
Вона вирішила перестати відчувати провину через відсутність балансу між роботою та особистим життям.
«Я завжди почувалася винною, коли приносила роботу додому, але якщо ти працюєш аж до сну — гадаю, це прекрасно. Це означає, що ти це любиш. Навіть коли я не працюю, мій мозок працює».
У її житті немає моментів без сенсу — це постійний потік потенційного матеріалу, який згодом вона може редагувати, скорочувати, викидати, збирати — і, можливо, перетворювати на пісні.
Вона остаточно стерла межу між собою та роботою з минулорічним повноформатним сольним альбомом «Rosie» — платівкою, побудованою навколо романтичної вразливості й залежностей, яка показала, що вона одержима коханням так само сильно, як і власною кар’єрою.
У ньому вона змінила ідеали BLACKPINK — гіпердосягнень і непохитності — на емоційне розкриття, невпевненість, одержимість і потребу в іншому.
— Говори мені неправду, мовляв, “у нас усе гаразд”, обіцяй, аж поки не посинієш, — співала вона в пісні “not the same”. Її тексти були жестовими й такими, з якими легко ототожнитись — це здавалося колективною емоційною обробкою разом з однією з найвідоміших поп-зірок планети.
Після того як вона досягла майстерності в співі й танцях, «Rosie» став її можливістю опанувати вразливість.
«Це був найбільший подарунок, який я винесла з усього цього, — каже вона. — Мені здається, відтоді я навчилася бути наодинці з собою, приймати це і почуватися з цим комфортно. Я справді, справді щаслива через це. І думаю, це інструмент, який я сама в собі відкрила. І я його люблю».
«Rosie» продемонстрував усі астрономічні цифри, які ми вже очікуємо від будь-якого кей-поп релізу, але ще більш несподіваним став його успіх у Британії та США — переважно завдяки повсюдній та незабутній пісні «APT.».
У той час як кожна інша попзірка обіцяла «повернути веселощі в поп», «APT.» справді відтворила атмосферу шкільної дискотеки шостого класу. З її хук-рядком, який неможливо не впізнати — а-па-ти-а-па-ти — і енергійною легкістю, «APT.» потрапила як у плейлисти прайм-тайму на Radio 2, так і в магазини TK Maxx. Тепер Розе знайома не лише молодшій сестрі в родині — її знає бабуся, мама, тітка і навіть немовля. Особливо немовля.
Останнім часом мені складно… як це англійською?.. — відокремити себе й своє життя від роботи.
Альбом «Rosie», що згладив типові надлишки кей-попу, органічно вписався в мейнстримну поп-музику. Голова агенції Hybe (яка займається BTS), Бан Ші Хьок, минулого року на конференції з попкультури в США зауважив: «Щоб кей-поп здобував нових шанувальників у світовому музичному просторі, його треба легше споживати як частину поп-музики — для цього необхідне розширення і форми, і змісту». «Rosie» втілив цю ідею — і саме завдяки цьому Розе досягла великого успіху за межами Кореї. Її альбом став найбільш комерційно успішним релізом в історії для артистки з кей-поп походженням у США. Він очолив чарт Billboard і вже майже набрав шість мільярдів стрімів. Наприкінці року Розе подала заявку на припинення участі у фонді авторських прав Корейської асоціації авторів (KOMCA) — вочевидь, щоб мати більше свободи для глобального розвитку.
З певною відстанню до свого сольного дебюту Розе оцінює «Rosie» лише за власними критеріями:
«Щоразу, коли я щось роблю, я запитую себе: “Чи я зробила все, що хотіла? Чи було ще щось, що могла б зробити?”»
У випадку з цим альбомом, каже вона:
«Я не могла б зробити більше навіть на найменший відсоток. Я вклала в нього серце, душу і ще більше».
Цей запал до праці, ймовірно, успадкований від мами.
«Я бачила, як вона віддає всю себе всьому, що робить — чи то доглядає за мною, чи малює», — розповідає Розе.
У дитинстві вона спостерігала, як мама ретельно наносила фарбу на полотно — з ідеальним балансом руху, текстури, відтінку й кольору.
«Мене завжди вражало, як вона працює».
Вдома батьки говорили переважно корейською. Лише коли Розе пішла до садочка в Окленді, Нова Зеландія, у три роки, вона почала вивчати англійську. Вона схопила її інтуїтивно, навчившись вимовляти "р", що рідко зустрічається у корейській мові з її м’якими приголосними. Тепер ці дві мови створюють у її голосі різні текстури й вагу: корейська — м’яка й легка, англійська — щільніша й хрипкувата. Вони викликають зовсім різні персонажі всередині неї.
Після року життя в США, каже вона, її голос змінився повністю:
«Нещодавно хтось запитав мене: “А як ти говориш корейською?” І коли я заговорила, це була зовсім інша людина з іншим характером».
Вона розмірковує над тим, щоб вивчити ще одну мову — ймовірно, японську:
«Можливо, якщо я вивчу її краще, у мене буде ще одна особистість».
Окрім мовних відмінностей, я питаю, як Розе поєднує типово американську цінність відкритості з корейськими цінностями інсон ґьоюк — скромності та відданості. Вона обережна у відповідях і чемно уникає теми культурної різниці, обираючи універсальний підхід:
«Усі ми люди. І, думаю, ті самі речі нас зворушують і лікують».
Оскільки під час інтерв’ю слухають її американська піарниця й хтось із корейської команди, вона звучить трохи стримано. Цілком природно, що вона нервує, даючи коментарі для преси:
«Слова залишаються назавжди», — пояснює вона.
Я запитую, чи має вона мрію отримати Греммі, зважаючи на успіх альбому.
«Тобто... це було б...» — вона озирається, робить паузу, знову збирається з думками.
«Гаразд, я хочу відповісти на це», — каже вона, обіймаючи коліна.
Після паузи вмикається голос з ток-шоу:
«Це було б неймовірно. Але я думаю, якби це мало значення передусім для моєї спільноти — це було б особливо. Це — те, чого я хочу в першу чергу. А всі нагороди чи визнання, що йтимуть слідом, стануть приємним бонусом».
Це відповідь, яка звучить як для конкурсу краси — але водночас щиро.
Якщо ти працюєш до самого сну — це чудово. Це означає, що ти любиш те, що робиш. Навіть коли я не працюю, мій мозок усе одно працює.
Я ставлю ще кілька, здавалося б, безпечних запитань, але вона не може на них відповісти. Наприклад, чи є в неї улюблений учасник One Direction?
«Є, — відповідає вона. — Але я знаю, що це потрапить у заголовки, тож мушу бути обережною. Це викличе забагато драми».
Я думаю: «Зейн?», але залишаю це при собі. Я також питаю, чи планує вона надалі проводити час у Кореї, чи поїде до США — і на це вона теж не може відповісти:
«Вибач, але я не думаю, що маю розповідати людям, де я перебуваю», — каже вона злегка сумно.
«Ось такі речі мені доводиться враховувати — це божевілля».
Тоді ми трохи поговорили про їжу — зону комфорту Розе. Раніше вона їла майже виключно азійську кухню, переважно корейську, але останнім часом — усе, що їй дають. Нещодавно вона вперше в житті з’їла бургер з In-N-Out після виступу Дженні на Coachella:
«Я просто проковтнула його моментально — це було неймовірно».
Тепер, коли вона зірка і може мати практично все, чого захоче — скажімо, бургер — я питаю, чи не сумує вона за самим відчуттям “бажати”.
«Це цікаво, бо, можливо, я й можу отримати бургер, коли мені хочеться. Але це створює багато інших речей, які я вже не можу мати».
Наприклад?
«Наприклад, не боятися дрібниць. Не бути тією набридливою в компанії друзів, яка постійно про щось переживає, хоча дуже хоче бути розслабленою й невимушеною. Але мені треба бути обережною у всьому. І навіть якщо я нічого поганого не роблю, мені все одно треба думати: “А що, якщо це змусить когось подумати, що я зробила щось не так?” І не жити з постійним страхом бути неправильно зрозумілою. Наприклад, свобода».
А як для тебе виглядає свобода? Вона окидає поглядом кімнату:
«Як виглядає для мене свобода?» — і відповідає:
«Свобода — це бути анонімною».
У минулому Розе настільки прагнула відчути анонімність, що одного разу найняла команду, яка зістарила її на 60 років — зі зморшкуватими протезами та сивою перукою. Вона вийшла на вулицю в такому вигляді, сподіваючись відчути, як це — коли тебе не впізнають. Але, звісно ж, вона почувалася ще більш параноїдально. Думка про те, що люди одразу розкусять її маскування, інстинктивно впізнають у «бабусі» Розе, не полишала її. Параноя шпигуна на секретному завданні.
«Це було дуже, дуже інтенсивно», — каже вона. — «Не думаю, що колись знову наважусь на таке».
Я питаю, чи розглядала вона акторство як спосіб на мить вийти з себе й стати кимось іншим.
«Вау. Так. Думаю, з цієї точки зору це було б неймовірно», — відповідає вона.
Питання нагадує їй про один випадок — виступ на корпоративній події в Європі. Вона вийшла на сцену, сказала: «Привіт, я Розі», — прочитала кілька фраз, а потім зіткнулась із однією зі своїх найбільших фобій: зійти зі сцени, пройти через увесь зал. Пройти повз натовп.
«Я так нервувала, бо зазвичай, коли я йду крізь натовп, я маю прийняти той факт, що мене впізнають і дивитимуться на мене», — пояснює вона.
Але цього разу, коли вона пройшла повз натовп європейських бізнесменів, здавалося, що її ніхто не помітив. Це було як рай.
«Я стрибала від радості після цього», — усміхається вона. — «Тож так, я дуже хотіла б спробувати акторство. Бо тоді я б змогла відчути, як це — бути анонімною».
Вона злегка стискає губи, відводить погляд убік. Поки що вона лише визирає з-за лаштунків, намагаючись уявити, як це — бути просто фанаткою в натовпі. Бути невидимою.
