Хто записав: Коняєва Карина Ігорівна (К. К.).
Дата запису: 17.01.2024
Місце запису: м. Київ
Інформатор: Каплунов Денис Вікторович (К. Д.).
Карина Коняєва (далі: К.К): Добрий день! Скажіть, коли почався Майдан у Донецьку?
Каплунов Денис (далі: К.Д.): Дивіться, він розпочався у цей же день, коли Мустафа [Найєм] опублікував [допис]. Там декілька людей було, зовсім небагато. А вже 22 листопада, напевно, вже прийшло, ну декілька десятків, принаймні я так собі пам’ятаю. Тому що спочатку було незрозуміло, хто там є, хоч хтось. І тоді якийсь певний костяк починав формуватися. Насправді вийшла політизована частина, як і я. Бо я на той момент працював заступником обласної організації партії «Удар» в Донецькій області. І там ми були, свободівці, ну і звичайно якась частина звичайних людей. Навіть фотки перші з мітингів у Донецьку там були якісь підприємці. Вже тоді люди на нас звертали увагу, хто вийшов вперше. Тобто фактично да, 21 розпочалося, але моя історія розпочинається з 22 листопада. Там вже на постійній основі люди збиралися.
К. К.: Можливо знаєте, хто очолював Майдан у Донецьку?
К.Д.: Тут момент, що складно, щоб прям хтось очолював, був якийсь керівник. Донецький Майдан він же не був, як у Києві. Там люди вночі не залишалися. Ну можливо, були якісь намагання в певні моменти, але ні. Тобто люди збиралися вдень до вечора. Вночі можливо хтось залишався чергувати, ну а потім люди збиралися. Зазвичай така тусовка була під вечір, коли люди збиралися, або на вихідні. Тоді звісно збиралися сотні-тисячі. Можливо тисячі вже далі, коли були битви з тітушками, коли вже битви за саме місто з проросійськими тіпами, Антимайданами і так далі. Я пам’ятаю, хто з наших був - це Ольга Шейко, вона адвокат. Слівко Михаїл Іванович, який там теж постійно був. Зі «Свободи» Артур Шевцов, який також постійно був на майдані. Деякі пам’ятаю ім’я або в обличчя, а вже по прізвищу за стільки років вже й підзабув. Якийсь актив там безумовно був, тих, хто більше або частіше перебували на Майдані. Тут треба почитати, пригадати або хоча б фотки подивитися, щоб ще раз освіжити в пам’яті.
К. К.: Де збиралися мітингуючі?
К.Д.: Збиралися біля пам’ятника Тараса Шевченка, напроти ОДА. Це вулиця Артема, якщо я не помиляюся. Впринципі це таке знакове місце для Донецька. Там завжди проходили біля Тараса Шевченка мітинги опозиції. Бо площа Леніна - це регіональна історія, я маю на увазі регіоналів, бо найбільша і там вони зазвичай ставши сцену. А ми збиралися біля пам’ятника Тараса Шевченка
К. К.: Коли був влаштований Автомайдан і як він відбувався?
К.Д.: Автомайдан - це була наша ударівська фактично, це не якесь там продовження або філіал Автомайдану. Він на той момент і в Києві був доволі стихійний. У Донецьку також ми вирішили, що було би прикольно зробити якийсь Автопробіг, позбирати людей. Ми збирали колону, їздили, щось там на нас нападали, зупиняли, трішки били. Вже тоді історія з тітушками перейшла на такий серйозний градус протистояння. Я пам’ятаю, що ми, як «Удар» проводили акцію: ми хотіли їхати до сімейного гнізда, як ми його назвали, Януковича, збирали людей. Там Янукович не жив, але все одно нам тоді здавалося, що то було б символічно, щоб люди донецькі. Ми тоді намагалися якимось чином продемонструвати, що в Донецьку також є опозиція, є ті, хто підтримує Майдан. І було би символічно покликати людей, трансляцію вести прям під будинком, де мешкала на той момент і зараз вона напевно є, дружина Януковича. Його там не було, він був у Києві, але тим не менш. Але зранку, коли ми хотіли туди їхати, ми зібралися біля пам’ятника і тоді налетіли тітушки якісь горлівські, позаблокували нам машину й фактично не дали здійснити цю акцію. А просто Автопробіг у нас був.
К. К.: Чи багато було людей з боку Антимайдану?
К.Д.: Ну знову-таки, я ніколи не ходив на Антимайдан, щоб повивчати, скільки їх там. Коли вони навмисно наганяли проти нас, стояли, намагалися перекричати. Це ще ті часи, коли не били, а просто, декого били, просто чинили супротив і намагалися зруйнувати наші акції, плани, перекрити, запугати і пограти. Їх було напевно десь 300-500 людей. І було зрозуміло, що більша частина - це прям не просто люди, які вийшли проти чогось або за щось. Були партійні тіпочкі з Горлівки. И навіть потім бачили й розуміли в подальших подіях, коли вже почалися сепаратистські мітинги. Ми зрозуміли, хто це, що це. Регіонали збирали таку протидію й намагалися зірвати наші акції. А от скільки, я вже не пам’ятаю, чи був у них такий стаціонарний Антимайдан, де вони збиралися постійно, скільки там було людей. По-різному, пам’ятаю, що там 5 березня вже, коли це перейшло у протистояння з проросійською частиною, вже не просто Антимайдан, коли вони почали все це у площину російську та площину сепаратизма переводити. То тоді вже збиралися тисячі людей, як з нашого боку, так і з їхнього. Тому десь так.
К. К.: Чи були жертви на Майдані в Донецьку?
К.Д.: Так, були. Напевно, що раніше в Києві були. Але я не пам’ятаю оцей момент, коли в Києві вже перемогла революція, а в нас ще були сепаратистські заворушення, коли вже влада змінилася, Янукович втік, а в Донецьку не те, що не змінилося, а навпаки, стало ще гірше. Бо вони стали ще більш агресивні й більш могутні, я би сказав, і поліція підтримувала і хто тільки можна. От тому, давайте да, хронологію не скажу, але Дмитро Чернявський був перший загиблий, це свободівець, студент. Це мені здається вже були сепаратиські мітинги. Його зарізали. Десь там піймали частину наших активістів, били, кидали камінням, били арматурою і якось йому нанесли ножові поранення й він не вижив. Багато було просто побитих. Ми тоді рятували, вивозили до лікарні, допомагали і так далі. Але хронологічно ви собі занотуйте, подивіться, бо про Дмитра багато написано. Будете чіткіше розуміти, що там до чого.
К. К.: Що змінилося для вас після Революції Гідності?
К.Д.: Таке знаєте, складне, філософське питання. З одного боку, Янукович втік. Ми повірили, що будемо рухатися в Європу й нарешті в країні з’являться адекватні люди при владі. Хоча це зараз, напевно, я такі висновки роблю. Тоді зрозуміло, що також була певна радість. Але оскільки в Донецьку, в нас, нічого не закінчилося, а все це вирядилося в протистояння з сєпарами, то відчуття абсолютної перемоги не було. А коли ми зрозуміли, наскільки інфантильна та бездієва влада, коли Таруту призначили губернатором, що він нічого не може зробити, що він не впливає ні на що й що сєпаратисти періодично захоплюють і будівлю адміністрації, і б’ють безкарно і вбивають наших активістів. То ця радість від перемоги Революції трішки змінилася на песимізм, який і призвів до того, що я от у травні зібрав речі і поїхав у Київ. Якось так. Тобто в Донецьку ми не встигли дуже порадіти, тому що все стало набагато гірше, вони стали більш агресивні, більш бойові. Тоді напевно вже росія почала інспірувати, засилати й надавати гроші, і стало тільки гірше. Зі своїми плюсами та мінусами влада хоч на обласному рівні трішки мінялася і можна було хоча б потрапити до губернатора. Тому що Тарута все-таки не шишацький, а спілкувався в першу чергу з нами. З регіоналами також спілкувався, але тим не менш.
К. К.: Розкажіть, чи ставили намети у Донецьку?
К.Д.: Можливо якісь намети, чисто символічно, стояли. Мені здається, що стояли точно. Але це не було таких масштабів, як у Києві. Це було, от знаєте, два-три намети, в яких вночі могло просто нікого не бути. Тобто ми наметами позначали територію. Тобто ось це наше місце, ми біля пам’ятника Шевченка. Всі інші Антимайдани, вони намагалися також захопити й не дати нам проводити щодня Майдан. Тому там певна самоорганізація була. Але звичайно я був і в Києві на Майдані й не порівняти. Тут було абсолютно місто в місті, територія свободи і майдан, самоорганізація, чергування і так далі. Ні, в Донецьку все було досить менше по масштабах і по можливостях, на жаль. Ніхто там не сидів, не було якоїсь польової кухні. Інколи по вихідних там хтось грав на піаніно, ходили ми маршами, ще щось намагалися робити. Але 24/7 багато людей, на жаль, для того Донецьку, то щось нереальне.
К. К.: Скільки досягала максимальна кількість людей в Донецьку під час Революції Гідності?
К.Д.: Ну дивіться, максимально, якщо ми беремо, знову-таки виключаємо, постійно ввечері збиралося 50, 30, 20 людей, якщо ми говоримо про будні дні. Якщо ми говоримо про вихідні, коли всі, хто не працював могли прийти і підтримати, то я думаю, що стабільно на кожні вихідні збиралося по декілька тисяч людей на Майдані. У будні дні от реально 10,20,30. Потім, я чесно хочу вам сказати, в один момент, коли і в Києві не було якогось зламу, і в Донецьку не вдавалося щось досягти. Я пам’ятаю, як я дивився, ну хто там сьогодні, якісь міські божевільні, я навіть не хочу туди йти. Коли двіж, коли акції, коли ми щось придумували, кооперувалися, проводили, тоді звичайно була мотивація вийти та показати. Як такого життя постійного на Майдані, якесь чергування, якісь люди вдень стояли, але небагато.
К.К: Дякую вам за інтерв’ю.
