21.11.2004 – 21.11.2013. Ці дати в історії України розділяють 9 років насичених подій, спроби збудувати демократичне суспільство та палкі серця, що творять історію не завдяки, а всупереч. Початок двох революцій, що докорінно змінили націю та назавжди вплелися в нашу ДНК. Нині, коли Україна мужньо 12-ий рік поспіль виборює своє, а події тих років живуть у спогадах, бетон пам’ятає усе: “разом нас багато…” Гринджол та “я не здамся без бою…” Океану Ельзи, пам’ятає піднесені гасла та кожну спалену шину, кожне “Так!” та “Банду геть!”. Сьогодні ми на мить повернемося до тих днів, коли українці обирали свій шлях.
21 листопада 2004 року
Українці протестують. Вулиці столиці заповнюються помаранчевими стягами та стрічками. Українці відчувають себе надуреними: завершився другий тур президентських виборів, а бажаного результату громадянам ніхто й не думав давати. Страйки, мітинги та пікети нестримною луною розносяться Києвом. Основою революції стало активне українське студентство, чиї чеські однолітки десятиліттями раніше вже мали подібний, однак, на жаль, трагічний досвід, увіковічнений у даті Дня студентства — 17 листопада.
Предмет революції втілився в масових, нестримних фальсифікаціях, що вплинули на результат виборів. Помаранчева революція порушує не просто питання про вибір голови держави, йдеться про курс “на Захід” чи “на Схід”, про демократію чи шлях до диктатури, про свободу чи імперіалізм із колоніальним відтінком історичного контексту. Ця тенденція продовжиться 2013-го, а поки громадяни України щиро вірять, що тепер точно все буде інакше.
“Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів”, — з історичних довідок.
«Тоді ми вірили в диво, а зараз бачимо, що це був лише черговий крок», — Роман Стефанський, учасник Помаранчевої революції в Києві.
21 листопада 2013 року
Ті ж вулиці, той же бетон, подекуди ті ж обличчя навколо. Минуло 9 років. Зі Сходу продовжує гриміти загроза тенет імперіалізму, а її пазурі помалу (чи вже й не так помалу?) впиваються в суспільство незалежної Держави. Протестні настрої серед громадян значно зростали ще з 2012 року та досягли пікової точки саме того дня. Кабмін України під егідою проросійського голови Держави підписав наказ про припинення процесу підготувань до Угоди про асоціацію з ЄС.
Українців знову примушують до “не того курсу”, та цього разу кров у жилах кипить, вона — полум’я, що запалає шинами на граніті майдану та нації. Через 9 днів почнуться перші силові розгони – влада зрадить та доведе, що цей курс дійсно “не той”. Євромайдан – не про вибір із Януковичем чи без нього, це війна ідеологій та світоглядів, внутрішня боротьба громадян із собою за свободу. Це черговий крок до усвідомлення: на своїй землі пануємо ми й ми “не здамося без бою…”
“У відповідь на торговельну експортну блокаду України Росією Кабінет Міністрів доручив міністерствам та відомствам «вжити заходів, … спрямованих на розвиток торгівлі, виробничої кооперації та обмін технологіями з державами-членами СНД». За словами Миколи Азарова, це рішення зумовлено неможливістю проведення модернізації економіки в стислі терміни для підтримання конкуренції з європейськими виробниками, яка виникне в разі підписання Угоди, збільшенням зовнішніх боргів України, зокрема перед МВФ та неврегульованими торговельними відносинами із Російською Федерацією”, — історичні довідки.
«Влада Януковича була безпринципною. Тому ми очікували будь-якого розвитку подій. Але того вечора ширилися розмови, що вже нічого не буде. Деякі громадські організації почали збирати свою звукову апаратуру. Хоча інші застерігали про силовий наступ», – згадує Микола Перехожук, очевидець.
Минає дванадцятий листопад після того, коли майданівська бруківка вкотре стала свідком українського спротиву життю за течією. За ці роки географія незгоди змістилася на площу Івана Франка, ще зовсім нещодавно рясно всіяну гаслами “картонкового майдану”. Скільки вже позаду, а скільки ще попереду? Скільком поколінням після нас ще судилося пройтися стежками революцій?
Авторка Ольга Дука
