Офіцерка в українському війську — уже давно не виняток, а традиція, яку ми несемо ще з часів Першої світової війни. Олена Степанів — перша у світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, Христина Скачківська‑Сушко — перша жінка офіцерка армії УНР, Харитина «Тіна» Пекарчук — хорунжа Армії УНР, санітарка й учасниця Зимового походу, що стала першою жінкою, яка отримала орден Залізного хреста. Ми маємо ким пишатися і тоді, і зараз.
Сьогодні українські жінки продовжують служити у війську та ламати стереотипи, перетворюючи армію на простір рівних можливостей. Серед тих, хто творить сучасну історію української доброволиці — Олена Риж.
До повномасштабного вторгнення вона успішно працювала в ресторанному бізнесі, але в грудні 2022-го добровільно обрала шлях воїнки. Олена пройшла через найгарячіші точки фронту на сході: спочатку вона брала участь у штурмах у складі 47-ї бригади «Маґура» та спецпідрозділу ГУР «Артан», а нині продовжує службу як офіцерка 412-ї окремої бригади Nemesis.
Команда «Осоння» поспілкувалася з Оленою Риж про її шлях, роль жінок у війську та стереотипи, з якими і досі стикаються українські воїнки.
Втома, сумніви та вибір: чому я обрала військо
Із початку повномасштабного вторгнення я багато волонтерила і в якийсь момент дуже сильно втомилася. Після короткого відпочинку в батьків, продовжила працювати, та в мене було відчуття, що роблю щось не те. Здавалося, ніби повернення до колишнього ритму життя означало б удавати, що війни не існує.
Постало питання: якщо не повертатися до ресторанної індустрії, то що я маю робити? Розглядала різні варіанти: великі фонди, волонтерство, — але жоден із них не відгукувався по-справжньому.
Зрештою залишилося лише військо.
Я точно не знала, про що цей варіант і як складатиметься моє життя, але саме цей шлях здавався найбільш логічним.
Я зрозуміла, що хочу бути не просто корисною — хочу боротися за нашу країну. І моє місце в цій боротьбі — саме у війську.
Не в штабі, а на передовій: про рішення служити на бойовій посаді
На той час мені особливо відгукувалися слова Валерія Маркуса — українського військового, у 2022–2023 роках головного сержанта 47-ї ОМБр «Маґура» — про те, що можна створювати підрозділ із людиноцентричним підходом: коли кожна людина працює на своєму місці, і до неї ставляться з повагою.
Всередині було відчуття, що «військо — це совок», де панує некомфортна атмосфера, на тебе постійно кричать. Хоча я розуміла, що насправді це не зовсім так. Маркус постійно говорив про інший підхід, і саме тоді я вирішила: якщо піду служити, то тільки в 47-му бригаду.
Друга причина — я не відчувала себе в штабі. Якби я пішла у військо на штатну посаду, то не бачила б сенсу. Тому точно знала: якщо йду у військо, то тільки на бойову посаду.
Військо без стереотипів: як змінилося ставлення до жінок за чотири роки війни
Люди почали розуміти, що жінка може бути сміливою, сильною та відповідальною. Це вже зовсім інша історія порівняно з 2022-м роком. Змінилося сприйняття ролі жінки в армії: стало зрозуміло, що їй є місце на будь-яких посадах, а не лише в штабі.
Щодо моїх побратимів, то мені дуже швидко вдалося налагодити комунікацію і сформувати таку «військову сім'ю», серед якої я одна жінка. На початку була якась опіка, побратими приглядалися. Та все змінилося після першого бою. Стало зрозуміло: у мене є «яйця», і я можу бути сміливішою за деяких хлопців. Після нього, коли ми йшли на вихід, ні в кого не виникало питання, чи брати мене. Я просто була в списку.
Ми боремося за те, щоб військо перестало розділяти за статтю. Якщо жінка здатна впоратися з роботою — чому б не дати їй таку можливість? Якщо ні — окей, вона знайде себе в чомусь іншому. Зрештою, те саме стосується і чоловіків. Будемо відверті: далеко не кожен чоловік може бути штурмовиком чи піхотинцем. Це питання не статі, а спроможності людини бути на своєму місці.
Чоловічі «зальоти» чи жіноча емпатія: чому армія боїться людських емоцій більше за розбиті машини?
Мені здається, що жінки справді часто більш емпатичні. Та це не означає, що чоловіки позбавлені емоцій — я на власні очі бачила, як і вони плачуть.
Я сама дуже емоційна і, чесно кажучи, зі мною служити не так вже й просто. Багато хто знає, що я принципова, маю свої позиції і можу дати відсіч будь-кому.
Нещодавно ми говорили про це з командиром. Він не проти жінок у війську, але каже, що з чоловіками все ніби «простіше». Їхні проблеми прямі й зрозумілі: набухався, побився, щось украв, розбив машину. А жінки, мовляв, емоційніші й часто «створюються проблеми на рівному місці».
Однак те, що чоловіки не знають, як реагувати на жіночі емоції, не робить ці емоції «ненормальними». Це просто відсутність досвіду та інструментів для роботи з іншим психотипом. І над цим потрібно працювати.
Більше не «чоловічий світ»: як армія вчиться довіряти жінкам-лідеркам
Коли ми кажемо «армія», за цим словом зазвичай ховається умовний «чоловічий світ». Але зараз чоловіки зрозуміли: жінка — може. Вона може виконувати різну роботу, бути авторитетом і віддавати накази. Вона може думати, аналізувати та брати на себе відповідальність.
Сьогодні, коли є величезна потреба в кадрах, на посади нарешті почали розглядати жінок. Раніше, якби у війську була потрібна тисяча людей, а кандидатів було п'ять тисяч, то пробитися туди бодай кільком жінкам було б неймовірно важко. Зараз же потреби вимірюються мільйонами, а кандидатів не так багато.
Саме тому зараз жінки отримують більше шансів потрапити на ті посади, куди раніше їх просто не допускали.
Я також отримала офіцерське звання кілька місяців тому — і лише тому, що в мене вірить командир. Я не бігала за цим званням, командир сам так вирішив. Він просто сказав: «Ти отримуєш звання». Крапка. Я відповіла: «Так точно!».
Вважаю, що зараз у війську з'явилися можливості, а головне — бачення, що жінки справді здатні на все.
Стереотипи та подвійні стандарти: з якими перепонами стикаються жінки у війську
Я останнім часом багато про це думаю, і зрозуміла таку річ: є речі й події, які можна побачити, почути або обговорити. Це так звана відкрита агресія: коли на жінку кричать, не цінують або прямо кажуть: «Твоє місце на кухні, а не у війську». Нещодавно в нашому підрозділі один персонаж так і заявив — йому за це дуже жорстко «прилетіло».
Так от — я такого не боюся. Мене це обурює, але я можу дати відсіч.
Наприклад, у нас є чат із хлопцями, з якими я починала службу. І там регулярно спливає одна й та сама скандальна історія: коли хтось надсилає паролі, а на фоні — скриншоти з оголеними жінками, які тримають зброю. Нещодавно я там підняла такий скандал! Погризлася з усіма, хто брав у цьому участь, і попередила: ще раз таке побачу — піду в соцмережі з тегами бригади й Міноборони.
Але є речі, які мені здаються набагато проблематичнішими для суспільства та жінок. Вони заховані десь глибоко у вихованні та сприйнятті.
Перше — це тотальна недовіра до жіночої експертності.
Якось моя посестра вказала на професійну непридатність водія через конкретні помилки в його роботі. Командир спершу просто відмахнувся, списавши це на її суб'єктивне перебільшення. Коли ж вона почала наполягати, він вирішив відправити з цим водієм іншого бойового медика-чоловіка, щоб той «перевірив» ситуацію і дав свій відгук. Її професійної думки було замало. Йому було важливо, щоб те саме сказав чоловік.
Друге — це специфічне «вирішення» проблем.
Коли до дівчини домагається побратим чи командир нижчої ланки, що робить вище командування? Вони просто переводять дівчину в інший підрозділ. Її не питають, її просто «прибирають».
Третє — це абсурдні претензії до зовнішності. На навчаннях хлопець мені каже:
— Я от дивився на дівчат на симуляціях... Оці їхні косички заважають робити перев’язку. Може, їм краще з гульками ходити?
Я його питаю:
— А можна ти будеш на 40 кілограмів легшим? Бо ти важиш 110, і тебе неможливо витягти на евакуацію. А можна чоловіки будуть голити бороди, бо вони заважають надавати допомогу? А можна голити груди, бо оклюзійна наліпка не клеїться на волосся? Не можна? Так і косички не чіпайте.
Найстрашніше — те, що чоловіки часто щиро не розуміють, у чому проблема. Вони купують наклейки чи худі із сексуалізованими жінками в амуніції й «дупля не відбивають», що це принижує нас як професіоналів.
Все, що залишається за кадром: роль медіа у висвітленні життя військових
Для мене стало відкриттям, скільки жінок, які хочуть вступити до війська, бояться, що тут їх будуть домагатися. Саме тому медіависвітлення є таким важливим — воно дає людям розуміння того, яким є справжнє життя у війську.
До 2022-го року в моєму світі не було війни: я не мала до неї жодної дотичності. Моє велике усвідомлення сталося біля Стіни пам’яті в Києві. Я вперше йшла повз неї й просто заціпеніла: там були сотні світлин. І не лише за 2014-й рік.
По тілу пішли мурашки від жахливого розуміння: ці люди роками гинули, щоб я жила своє звичайне життя, а я про це навіть не знала! Усередині стався вибух — я зрозуміла, що мушу йти на службу, щоб віддати цей борг.
Медійне висвітлення потрібне саме для того, щоб люди знали тих, хто тримає над ними небо. І не лише сторонні люди, а навіть рідні.
Нещодавно на прощанні з посестрою до мене підійшов чоловік літнього віку. Він бачив скільки людей прийшло на похорон й розпитував: «Що ця дівчина такого зробила?». А потім виявилося, що це її рідний дядько. Він знав, що племінниця десь служить, але поняття не мав, якого вона масштабу як особистість.
Якщо навіть рідні іноді не розуміють цінності того, що робить людина у війську, то як можуть розуміти інші?
Саме тому будь-яке висвітлення у медіа несе користь. Навіть якщо бодай кілька глядачів — чи то дівчина, чи батько, чи чоловік — після цього інтерв'ю зрозуміють, чим насправді живуть військові, це вже крок вперед. Адже саме розуміння допомагає людям визначатися зі своїми подальшими рішеннями.
Гендерна рівність на службі: прогалини та необхідні зміни
Ми маємо не просто працювати з чоловіками над прийняттям жінок, а розширювати можливості по-справжньому.
Бо зараз часто виходить так: у вакансії формально пишуть «кулеметник/кулеметниця», але на практиці жінок не беруть взагалі, не кажучи вже про бойові посади.
Але є й інша річ, яку варто підсвічувати.
Зараз ми з посестрами активно боремося за жінок у війську і отримуємо зворотний звʼязок від тих, хто надихається нашим прикладом. Багато дівчат приходять служити після наших інтерв’ю, але іноді починають «не з тієї ноги». Виникають необґрунтовані вимоги: «Я хочу тільки в цю роту», «Мені не підходить цей формат», «Я хочу, щоб було тільки так». Чоловіки від такого просто за голову хапаються.
Коли дівчата приходять на службу з віями, губами та в декольте — це дуже вибивається із загальної картинки. Манікюр летить одразу, як тільки починаєш тягати ящики. Важливо відразу пояснювати жінкам, що насправді означає рішення йти у військо.
Тут має бути тонка межа.
Я сама всю службу живу з хлопцями. Можу спокійно переодягнутися, бо завжди в армійському або в спортивному топі. Але я ніколи не дозволю собі пройти через усю базу просто загорнутою в рушник.
Водночас чоловіки теж ходять перед нами в трусах чи в термобілизні, їх це не хвилює. Але якщо дівчина зранку вийде з намету в лосинах чи піжамі, то ризикує спровокувати недоречні коментарі від чоловіків щодо свого зовнішнього вигляду.
Тому тут важливо шукати баланс — і в поведінці, і у взаємній повазі одне до одного.
Я вважаю, що держава має запроваджувати певні норми та виховні лекції про те, як поводитися у змішаних підрозділах. Це стосується і чоловіків, і жінок. Нам потрібна єдина картинка в голові: що є нормою, а що — ні. І такі тренінги з взаємоповаги мають проводитися і перед вступом до війська, і безпосередньо в процесі служби. Це про елементарну етику: не ходити в рушнику в душ і не розгулювати в білизні перед колегами, незалежно від твоєї статі.
Емоційність ≠ слабкість: міфи, які дратують у службі
Найбільше бісить міф про те, що емоційність — це суто жіночий мінус. Начебто будь-які питання ми можемо вирішувати тільки через істерики, образи чи капризи.
Дивіться, який виходить парадокс: якщо злиться і кричить чоловік — це сприймається як норма. А якщо жінка говорить на підвищених тонах чи просто проявляє злість — одразу починається: «Ой, все, у неї ПМС, у неї істерія, жіночі капризи». І це неймовірно бісить! Наче чоловіки не істерять, не кричать і не поводяться часом як малі діти. Ще й як поводяться!
Емоції не мають гендеру, це просто особливість конкретної людини, а не гормонів.
«Діяти всупереч сумнівам»: порада тим, хто боїться зробити перший крок
Сумніватися — це нормально, я теж пройшла через це. Але нічого не робити при цьому — пасивна позиція, тоді як діяти всупереч сумнівам — це відповідальність
Що я робила? Досліджувала, слухала, дивилася інтерв’ю та пішла на військову підготовку. Я побігала зі зброєю, поповзала по багнюці, потягала «поранених». Робила все, щоб зрозуміти: чи справді я до цього готова?
Чоловікові не обов’язково готуватися — він може просто прийти, сказати: «Я хочу служити», і його заберуть. Жінці ж досі треба доводити командиру, що вона гідна посади чи підрозділу.
Для цього треба або показати список навичок, або чітко заявити: «Я готова вчитися, дайте мені три місяці, подивіться на мене в ділі». Коли чоловіки бачать таку активну позицію, вони сприймають тебе зовсім інакше.
